Кажуть, лікарями не стають — ними народжуються. І коли батько — талановитий хірург-онколог, не дивно, що обидва сини обрали для себе той самий шлях. Авторитет і довіра — це те, що завжди вирізняло лікарську династію Тащуків. Батько, Віктор Ілліч, — один з основоположників онкохірургії в Чернівцях. А його сини Ілля та Віктор не лише продовжують батькову справу, а й багато чому вже можуть навчити і його за операційним столом.
ВЗ Одразу троє чоловіків із родини Тащуків обрали професію лікаря, до того ж — онколога. Чому?
В онкологію перейшов, бо на рак захворіла мама. Мені хотілося постійно бути поруч, брати участь у лікуванні. Здавалося, що так зможу більше допомогти. А вже коли почав відвідувати семінари, навчання, курси підвищення кваліфікації, зрозумів, що, попри всю відповідальність, залишуся працювати саме в онкології — одній з найважчих медичних спеціалізацій.
ВЗ Ви маєте унікальну можливість: у розрізі часу відстежувати, як розвивається онкологія. Що змінилося за останні півстоліття, які нові методи діагностики та лікування з’явилися?
Віктор Тащук-старший: Свого часу я впроваджував у Чернівцях ленінградську школу онкохірургії. Працювали за принципом: що більше видалити, то більше шансів подолати хворобу. Раніше ми виконували тільки розширені операції при захворюваннях молочної залози, не використовували неад’ювантних методів лікування, що зменшують онкоклітини та запобігають їх діленню під час оперативного втручання. Зараз дотримуються зовсім іншого підходу. Зокрема проводять хіміопроменеве лікування до операції, що покращує віддалені результати та збільшує шанси зберегти орган. І хоча я все життя працював за канонами ленінградської школи, коли в онкохірургію прийшли мої сини, вчився новому у них. Зараз, коли ми разом в операційній, то багато в чому переймаю їх досвід. А вони, коли треба, просять поради в мене. Така співпраця між батьками і дітьми — це дар.
Віктор Тащук-молодший: Зараз з’явилися нові методи діагностики злоякісних новоутворень, зокрема імуногістохімічний аналіз, який після пункційної або експрес-біопсії дає можливість розробити індивідуальну тактику лікування пацієнтів. Та й хід оперативних втручань нині значно комфортніший завдяки новим системам коагуляції, що забезпечують адекватний гемостаз. Батько такого гемостазу досягав лігуванням судин. Це, відповідно, збільшувало тривалість операції.
Ілля Тащук: На відміну від батька та брата, я працюю не в абдомінальній хірургії, а в мамології, виконую органозберігаючі та реконструктивні операції на молочній залозі.
За останні десятиліття значно збільшилася кількість препаратів, що використовуються, змінилися схеми лікування. Запроваджені нові методи, приміром таргетна терапія, що зменшує частоту побічних ефектів, покращує ефективність і віддалені результати лікування. Наскільки ми можемо це використовувати, бо руки зв’язує вартість препаратів, — то вже інше питання. Свого часу саме батько навчив нас не лише грамотно оперувати, а й базово орієнтуватися в усіх онкологічних питаннях. Тобто онколог — це не лише хірург, а й хіміотерапевт, і радіолог. Ми постійно поглиблюємо свої знання, спілкуємося з колегами з інших регіонів, беремо участь у міжнародних конференціях.
ВЗ Попри те, що покращилися діагностика і методика лікування, хворі, на жаль, продовжують помирати від раку. Чи можна говорити про мутацію пухлин? Чи є такі новоутворення, яких не бачив за свою медичну практику батько, а от сини із ними стикаються регулярно?
Віктор Тащук-молодший: Якщо раніше для запобігання післяопераційній інфекції використовували звичайний ампіокс, то нині — антибактеріальні препарати значно вищого рівня. Так само і з хіміопрепаратами: колись їх на пальцях однієї руки можна було перерахувати, а зараз таких — безліч. Думаю, відбувається мутація онкоклітин, вони звикають до хіміопрепаратів і стають агресивнішими.
Рак дуже помолодшав. Причому, що молодша людина, то агресивніша хвороба. Зараз не обійтися без імуногістохімічного дослідження, бо протягом останніх п’яти років з’явилася нова група онкологічних пухлин — гастроінтестинальні та нейроендокринні. Гістологи можуть їх ідентифікувати тільки за допомогою імуногістохімічного дослідження. Раніше цих клітин не виявляли, тому і хіміотерапія іноді результату не давала. Тепер завдяки тому, що їх класифікували, вдалося розробити специфічне лікування.
Ілля Тащук: Батько не бачив 20-річних хворих на рак молочної залози, абдомінальних локалізацій. Більшість його пацієнтів — люди середнього та похилого віку. Варто розуміти, що коли ми вилікували від раку людину, й у неї з’явилися нащадки, то вони будуть генетично спровокованими. Виходить, медицина нівелює природний відбір, тому наступні покоління — слабші. Звідси складніші випадки, молодші пацієнти, агресивніші форми раку.
ВЗ А чи говорите про медицину вдома?
Віктор Тащук-молодший: Дуже часто, збираючись за сімейним столом, ми обговорюємо плани майбутніх операцій, радимося, як краще зберегти уражений хворобою орган, міркуємо, яку тактику лікування обрати. Завжди дуже корисними виявляються поради батька. Він запровадив багато новацій у цій лікарні. Зокрема першим у Чернівцях провів гастректомію, показав, як робити анастамози за Бондарем. Але, попри всі свої заслуги, батько завжди прислухається до нашої думки. Наприклад, остання наша сімейна дискусія точилася навколо випадку, коли і батьки, і син захворіли на рак. Понад 20 років тому тато вдало прооперував чоловіка, хворого на рак шлунка, через 10 років — його дружину (у неї діагностували рак молочної залози). А нещодавно це подружжя знову звернулося до батька з приводу хвороби їхнього сина — у нього виявили рак прямої кишки. Цього пацієнта оперуватиму я. Ми з батьком разом плануємо тактику лікування, покроково продумуємо її. У зв’язку з низьким розташуванням пухлини навряд чи вдасться зробити пацієнту анастомоз зшиваючим апаратом. Наразі думаємо, як грамотніше провести оперативне втручання.
ВЗ Нині в суспільстві мусується теза, що в медицину можна легко потрапити, лише якщо ти — з медичної династії, мовляв, кожен батько влаштовує свою дитину, а ті, хто не має родичів-лікарів, залишаються без освіти та роботи. Як ставитеся до такої думки? І чи бачите в майбутньому своїх дітей у медицині?
Віктор Тащук-молодший: Наш батько завжди був суворим і вимогливим наставником. Пригадую, отримавши дипломи, в ейфорії прийшли до лікарні, а тато стримано і впевнено сказав: «Теоретично ви, звісно, щось знаєте, проте практично ви — нулі. Ставайте і вчіться».
Можу сказати не тільки як син, а і як батько: коли мій син обере той самий фах, що і я, буду лише радий вчити його. Переконався на власному досвіді: найкращі навички будь-якої професії здобуваєш лише тоді, коли «варишся» у цьому з дитинства. Мій син уже зараз залюбки переглядає разом зі мною журнали з онкології, іноді дивиться хід операції у відеозаписі — так само робив і я в юності. Вчити своїх дітей — батьківський обов’язок. Не бачу в цьому нічого поганого.
Ілля Тащук: Тато завжди був вимогливим — незалежно від того, стояли біля нього в операційній ми чи інші інтерни. Але без вимог і наполегливої праці нічого не вийшло б. Те, що написано в підручниках, і те, що насправді відбувається за операційним столом, — різні речі. Не буває однакових операцій, не буває так, аби оперативне втручання проходило чітко так, як описано в книжці. Кожна людина особлива. Трапляється чимало ускладнень під час операцій, які заздалегідь передбачити неможливо. Тому завжди перед тим, як зайти в операційну, ми обговорюємо всі нюанси, прогнозуємо можливий перебіг втручання.
Віктор Тащук-старший: Я знайшов себе в цій професії, мої сини продовжують справу мого життя. Хтозна, можливо, й онуки зацікавляться медициною.
І не потрібно жодних грамот і похвал. Коли через багато років після лікування зустрічаєш на вулиці свого колишнього пацієнта і чуєш «дякую» — це те, заради чого ми прийшли в онкологію.
Ольга РУСНАК, спеціально для «ВЗ», м. Чернівці