Роботу в паліативному відділенні не можна назвати ані легкою, ані приємною, ані життєствердною. Однак вона — конче необхідна як для пацієнтів, так і для їх рідних. Що спонукає медичних сестер змінити «зручну» роботу у, скажімо, терапевтичному відділенні на важку й психологічно виснажливу в хоспісі?
ВЗ Як складався ваш професійний шлях, котрий зрештою привів вас до роботи у хоспісі?
Олена КРАСНІКОВА, старша медична сестра паліативного відділення КЗОЗ «Харківська міська клінічна багатопрофільна лікарня №17»Лікарем стати не довелося, але я й не жалкую, бо медсестра, особливо маніпуляційна, ближча до пацієнтів, а моєю мрією було позбавляти людей болю, допомагати їм боротися із хворобою, полегшувати їх життя. І я почуваюся щасливою, коли бачу, що виконую свою місію.
У професії я вже чверть віку, і добре пам’ятаю багатьох своїх пацієнтів, врятованих чи втрачених. Розпочиналася моя кар’єра на посту медсестри в терапевтичному відділенні однієї з харківських лікарень. У паліативному відділенні працюю з першого дня його відкриття — ось уже понад 7 років. Останні 6 — старшою медсестрою.
Дуже вдячна своїй учительці Ірині Вікторівні Монастирській, завідувачці нашого відділення, з якою багато років працювала в терапії, а відтепер тут, у хоспісі. Вона і мені, й іншим колегам стала порадником не лише у професії, а й у житті.
ВЗ На вашу думку, чим насамперед відрізняється робота медичної сестри паліативного відділення від роботи у звичайному стаціонарі?
— У будь-якій іншій лікарні зусилля медиків спрямовані на одужання пацієнта. Хоча в терапії теж є певний відсоток летальності (і там бувають тяжкохворі), проте він не настільки значний, як у хоспісі, де ми заздалегідь знаємо, що людина приречена. Це дуже важко — бути з пацієнтом до останнього його подиху, допомагати йому гідно пройти останній шлях. Медсестри першими стикаються з професійними труднощами паліативної медицини.
Коли ми перейшли працювати у хоспіс, доводилося освоювати маніпуляційні операції хірургічного характеру: перев’язки, обробку ран, встановлення катетерів тощо, адже більшість хворих страждають на онкопатології, тож їх стан, і психологічний насамперед, дуже тяжкий. Проте жодний пацієнт не залишається в нас сам на сам зі смертю. Усі відходять із життя на наших руках і наших очах. Ми робимо для хворих усе, що належить робити медикам, до останньої хвилини життя. Розуміємо: не врятуємо, але позбавимо болю, полегшимо психологічний стан. У такі хвилини весь медперсонал збирається навколо пацієнта…
Усіх наших хворих ми добре знаємо, адже вони діляться з нами своїми історіями, приносять сімейні фотографії, улюблені книги, святкують дні народження. Комусь тут виповнюється 90 років, а комусь — 30. Комусь родичі квіти приносять, комусь ми даруємо. Але люди живуть надією навіть у хоспісі.
Для прогулянок пацієнтів є затишний парк із кущами троянд, які висаджуємо і доглядаємо самі. Кожен хворий має окрему кімнату, куди приходять діти, онуки, навіть улюблених домашніх тварин дозволяємо приводити, щоб порадували своїх господарів. Але іноді страшно заходити в ті кімнати, бо ввечері ти спілкувалася з людиною, слухала розповіді про родичів, а вранці прийшла — кімната вже порожня…
У всіх людей різна сила духу. Був у нас чоловік, який сам завітав до хоспісу, усе оглянув, зробив вибір, оформив документи і сказав: «Коли стане зовсім зле — прийду до вас». Трапляються дуже яскраві особистості, їх забути вкрай важко.
ВЗ Чи змінилася ваша особиста життєва позиція, коли почали працювати в паліативному відділенні? І що допомагає вам не опускати рук?
— Звісно, щоденне споглядання смерті змушує переосмислити своє ставлення до життя. Я почала більше цінувати здоров’я, стосунки між людьми, спілкування. У хоспісі я витримала не тільки професійні іспити, а й родинні, зрозуміла силу дружби, бо тато пішов із життя саме тут, і коли він залишав мене, поруч були мої колеги, друзі, які і його, і мене підтримували в ті найважчі хвилини.
Моя родина — це мама, чоловік, дорослий син і сестра зі своєю сім’єю. Завжди відчуваю їх підтримку, коли настають моменти так званого емоційного вигорання на роботі. Усі вони дуже чуйно ставляться до мене і в такі години оточують турботою. Ми спільно вирушаємо в походи, відпочиваємо у сестри на дачі, відвідуємо театр, філармонію. До речі, я дуже люблю балет, причому це захоплення з’явилося вже на цій роботі і не без впливу пацієнтів. Навіть чоловіка долучила до театру — зокрема нам подобається харківська постановка «Лебединого озера». На роботі, коли до нас приходили музиканти з благодійними концертами, я для себе відкрила такий інструмент, як бандура: раніше навіть не знала, що він так чудово звучить. Люблю читати, хоча часу на це не завжди вистачає.
А ще в нашій родині є справжній психотерапевт — папужка Кеша, дуже розумна пташка. Коли я втомлена повертаюся додому, вона сідає мені на плече і щось так душевно на вухо цвірінчить, хоч і розмовляти не вміє, але настрій піднімає одразу.
ВЗ Посада старшої медсестри зобов’язує окрім суто професійних обов’язків займатися ще й організаційною роботою, відповідати за колектив. Розкажіть про своїх колег докладніше.
— У нас дуже дружний і професійний колектив. Відділення розраховане на надання паліативної допомоги 80 пацієнтам. Кожна медсестра володіє всіма тонкощами терапевтичних і хірургічних маніпуляцій, а ще доглядає за хворими. Вільного часу мало. Особисто я йду із хоспісу о 17-18-й годині, часто затримуюся, бо крім медичної маю ще багато адміністративної роботи. Зокрема, відповідаю за добір кадрів середнього та молодшого персоналу. Щоб отримати роботу у хоспісі, і медсестри, і санітарки мусять відпрацювати короткий випробувальний термін: побути на посту чергової медсестри, відвідати хворих у палаті, попрацювати в маніпуляційній, погодувати, помити пацієнтів тощо. Перед офіційним оформленням на роботу з кожним кандидатом спілкуюся особисто, намагаючись зрозуміти, чи залишиться людина в нас працювати. Бо не всі звикають, іноді буває, що через місяць-два звільняються за власним бажанням, не витримуючи ані фізичного, ані психологічного навантаження.
Наше відділення є базою для проходження практики студентами медичних коледжів і кафедри хірургії Харківського національного медичного університету. Деякі випускники коледжів, котрі практикувалися у хоспісі, приходять на роботу у наше відділення. Такі вмотивовані дівчата якщо і залишають роботу, то здебільшого на час декретної відпустки.
Молодих медсестер та професіоналів старшого покоління в нас приблизно порівну, тож є кому і передавати досвід, і переймати його. Наші досвідчені медсестри Тетяна Водяницька, Лариса Верейкіна, Уляна Яковенко заснували школу наставництва, допомагають молоді, навчають практиканток. Та й молоді талановиті фахівці Аліна Рудак, Аліна Кузьміна, Олена Волчанська не відстають, отже команда надійна.
ВЗ Чи доводилося вам вивчати досвід своїх зарубіжних колег?
— Перед відкриттям паліативного відділення ми, звісно, знайомилися з досвідом різних країн, зокрема харківська делегація їздила до Словаччини, ми проходили тижневе стажування у хоспісі «Милосердних сестер». Багато спілкувалися зі словацькими колегами, слухали лекції, навіть трохи попрацювали у хоспісі. У них цікавий принцип фінансування — не тільки з держбюджету. А щодо обладнання, то все, що є в них, ми також маємо. За устаткуванням, забезпеченням ліками наш хоспіс нічим не поступається словацькому. Та й принципи роботи подібні — обидва функціонують у складі великого лікувального закладу.
Проте є й відмінності. Наприклад, їх медперсоналу допомагають черниці — сестри милосердя, які проходять навчальний курс у медичному університеті. Крім того, у Словаччині дуже активний волонтерський рух, молодь приходить до хоспісу раз чи двічі на тиждень, у кожного волонтера є свої робочий графік й обов’язки: один прасує халати, інший вивозить гуляти хворих тощо. Усе сплановано дуже чітко — ніхто не спізнюється, кожен виконує свої самостійно обрані функції.
До речі, наші медсестри професійно також не поступаються зарубіжним колегам ні в чому, а іноді навіть вражають європейців своїм фаховим рівнем. Так, у харківській делегації була маніпуляційна медсестра Аліна Рудак — тоді ще зовсім юна, тільки рік, як закінчила медичний коледж. Вона всі без винятку, навіть найскладніші маніпуляції — встановлення зондів, дренажів, крапельниць, догляд за лежачими хворими — виконувала бездоганно. Й керівники місцевого хоспісу визнали, що підготовка та кваліфікація наших медсестер навіть вища, ніж у них.
ВЗ Яким ви бачите своє майбутнє?
— Я люблю свою роботу, якою б важкою вона не видавалася. Тож і майбутнє бачу поруч зі своєю родиною та на своєму робочому місці, із рідним уже колективом, бо саме в ньому відбулося моє професійне становлення та зростання, у ньому я знайшла справжніх наставників і друзів, а це — головне у житті.
Ольга ФАЛЬКО, спеціально для «ВЗ»
