Його робочий день почався як і завжди, о пів на восьму. Біля кабінету доктора медичних наук, професора Ростислава ВІТОВСЬКОГО вже чекали відвідувачі з різних областей України. На руках у кожного – висновки місцевих лікарів і направлення на операцію. Тепер слово за відомим кардіохірургом. Яким воно буде?
ПРИНЦИП ЖИТТЯ
Ростислав Мирославович нікого не залишає без уваги. Говорить стисло, по суті, бо ж дорога кожна хвилина. Пацієнтка з Полтавщини, почувши вердикт: «потрібна негайна операція», вагається. Її самопочуття задовільне, міксому лівого передсердя виявили в неї випадково, і жінка ніяк не може повірити в те, що носить у собі «бомбу уповільненої дії». Як її переконати в цьому?
Професор Вітовський натискає клавішу комп’ютера, відкриваючи потрібний файл. З’явилося зображення, яке Ростислав Мирославович коротко коментує:
– Такий приблизно вигляд має ваша пухлинка. Поки що маленька, і ви її не відчуваєте, але з часом вона збільшиться і може закрити серцевий клапан…
Переконливі аргументи лікаря, його м’яка, не наступальна впевненість змушують пацієнтку зробити непростий вибір. Вона усвідомлює: тільки операція врятує їй життя. А професор заспокоює:
– Все буде гаразд. А зараз влаштовуйтеся, – він роз’яснює, куди і з чим треба звернутися. А потім додає: «Завтра зробите коронарографію, післязавтра і прооперуємо…»
На столі задзвонив телефон.
– Так, зрозумів, – Ростислав Мирославович занотовує щось у записник. – На одинадцяту годину влаштує. А яка в нас сьогодні операція?
Уже о восьмій професор кафедри хірургії серця та магістральних судин, що діє на базі Національного інституту серцево-судинної хірургії імені М.М. Амосова, разом зі своїми колегами на обході у відділенні реанімації.
Директор інституту академік Геннадій Книшов особисто очолює обхід. І для кожного з лікарів така щоденна процедура – своєрідний навчальний процес. Адже в післяопераційних хворих нерідко виникають ускладнення – з легенями, нирками, свідомістю. Колегіально легше розібрати кожен випадок, визначити тактику лікування, прийняти правильне рішення, яке врятує хворому життя.
Так само важливою є участь кардіохірургів, лікарів, асистентів, старших медсестер у щоденній «п’ятихвилинці», де теж триває своєрідний «розбір польотів»: асистенти доповідають про кожного пацієнта, якого оперуватимуть у цей день, про особливості перебігу його хвороби і про те, як не допустити ускладнень.
А після «п’ятихвилинки» професор Вітовський навідується до своїх хворих, які вже одужують після операції. Не кожен лікар це робить. Дехто розмірковує: я, мовляв, свою справу виконав, а далі є кому опікуватися хворим.
Ростислав Мирославович із цим рішуче не погоджується. Успішний учень всесвітньо відомого Амосова, він завжди пам’ятає його слова про те, що справжній кардіохірург зобов’язаний перейматися пацієнтом від початку і до виписки.
– Поганий той лікар, хто працює лише скальпелем, – повторював Микола Михайлович. – Хворого треба вміти ще й виходжувати, а в хірургії це має не менше значення, ніж сама операція…
Ось і тепер він оглянув прооперовану хвору, котра ще вчора ледь пересувалася, а сьогодні вже радісно усміхається йому. «Отже, – подумав хірург, – ідеться до одужання».
Потім зайшов до пацієнта в сусідню палату, послухав його і ствердно кивнув головою: мовляв, усе гаразд. Запитав:
– Рентгенографію робили? Обов’язково сьогодні зробіть.
Із кишені подав голос мобільний. Телефонувала завідувач реанімаційного відділення Наталія Воробйова.
– Ростиславе Мирославовичу, хворого Ярошенка можна в палату переводити?
– А яка сьогодні доба?
– Третя. Показники задовільні: стан стабільний і динаміка хороша…
– Що ж, давайте. Я ще встигну його оглянути – об одинадцятій у мене операція.
Тривалий досвід спілкування з хворими не позбавив його уміння співчувати, він розуміє, що їм боляче і боязно. І, жаліючи їх, переймаючись їхнім болем, він ніби бере його частку на себе. Але у відповідальні хвилини операції кардіохірург Вітовський стає нещадним і до себе, і до хвороби, думаючи лише про те, як позбавити людину від недуги, зосереджуючи всю увагу тільки на цьому.
Ростислав Мирославович прямував широким коридором клініки до операційної і раптом спіймав себе на тому, що не відчуває втоми, хоча вранішня частина його робочого дня була напруженою і гранично спресованою по хвилинах. Натомість відчував якийсь внутрішній приплив енергії. Мабуть, так почувається артист перед виходом на сцену або пілот, вирушаючи в авіарейс, коли попереду найважливіша і найцікавіша частка роботи, подумав він. Це справді так – найважливіша, найвідповідальніша, яка вимагає найвищого зосередження, випробовує увесь твій попередній досвід. І це випробування не визнає завершення…
СХОДИНКИ ЗРОСТАННЯ
…У стінах інституту імені М.М. Амосова він майже 30 років. Саме так: наступного року виповниться рівно тридцять! А прийшов сюди ще студентом-четвертокурсником. Влаштувався медбратом, працював і одночасно навчався, осягаючи майбутню професію з перших її сходинок. Коли отримав диплом, пішов до великого Амосова проситися на роботу, бо вже визначився: працювати хоче у відділенні хірургії серця.
Таких, як він, випускників-медиків під кабінетом Миколи Михайловича тоді зібралося четверо, а місць у відділенні хірургії було тільки троє.
– Щоб нікому не було образливо, – звернувся до хлопців відомий хірург, – давайте зробимо так: ось чотири папірці. Три з них я помічу хрестиком. А тепер тягніть свою вдачу, – Микола Михайлович, усміхаючись, кинув папірці в шапку й перемішав їх.
Ростиславові Вітовському дістався тоді щасливий папірець. Але він розумів: далі все залежить від нього. Працюючи асистентом у Миколи Амосова, наполегливо вчився у нього майстерності, а ще – людяності, якою було переповнене серце великого кардіохірурга, вмінню зосередитися в найскладнішій ситуації, не розгубитися, знайти вихід.
Якось Ростислав готував хворого до операції – оперувати мав Амосов. У цій же залі, на сусідньому столі, оперували хворого. І раптом там виникли якісь ускладнення. Вітовський підбіг до хірурга, який робив операцію, в лічені хвилини оцінив ситуацію й скомандував: «Підключаймо машину, зашиваймо розрив!..»
І хворого вдалося врятувати!
Незабаром і в молодого кардіохірурга настав відповідальний день, коли йому довелося самостійно провести операцію. Хвилювався тоді надзвичайно! І нині Ростислав Мирославович завжди хвилюється перед операцією. Інакше, вважає він, не можна. Бо немає іншої, відповідальнішої сфери в медицині, ніж серцево-судинна хірургія. Життя хворого там можуть вирішувати секунди…
У 1990-му році Ростислав Вітовський захистив кандидатську дисертацію на тему «Хірургічне лікування мітрального стенозу, ускладненого кальцинозом клапана». Тема його докторської дисертації – «Пухлини серця».
Цій проблемі Ростислав Мирославович присвятив останні десять років професійного пошуку. Це він запровадив нові методики та оперативні прийоми хірургічного лікування міксом серця із застосуванням терміновості виконання операції. Вони допомагають уникати доопераційної летальності у важкохворих, бо підготовка до операції триває мінімум часу, а також дозволяють мінімізувати можливість інтраопераційних та післяопераційних ускладнень.
Тепер цими надбаннями користуються не тільки в інституті імені М.М. Амосова, але і в інших кардіологічних та кардіохірургічних центрах України. Завдяки названим новаціям практично зникла летальність у разі оперативного видалення міксом.
СЛАВНОМУ РОДУ НЕМА ПЕРЕВОДУ
Ці досягнення в галузі кардіохірургії Ростислав Вітовський вважає успіхом не тільки власним, а й усієї своєї команди. Бо сам хірург в операційній не воїн. Тільки від злагодженої роботи всієї команди залежить результат і операції, і наукового пошуку.
Із колективом Ростиславові Мирославовичу поталанило. Не один рік поруч із ним віддані справі люди – кандидат медичних наук анестезіолог Олександр Кривенький, асистент Володимир Ісаєнко, лікарі Олександр Піщурін, Андрій Горячев… Мудрі поради, доцільні рекомендації отримує названий колектив «амосівців» і від директора інституту академіка Геннадія Книшова, чий досвід у галузі хірургії серця глибокий, багатий і неоціненний.
І сьогодні Ростислав Вітовський та його однодумці продовжують пошук, збираючи по крихтах інформацію, аби дійти до головного: що ж усе-таки спричиняє виникнення пухлин серця? Це титанічна робота, якщо врахувати таке: тільки на дослідження 100 хворих витрачається 2,5 року. Нині триває й поглиблюється співпраця в цьому напрямі з Інститутом мікробіології, Лабораторією зондування серця, іншими установами. Він вірить, що, розгадка неодмінно прийде; і вона, напевне, допоможе не тільки лікувати, а запобігати таким недугам. Скільком людям це врятує життя!
…Операція, на яку поспішав Ростислав Вітовський, тривала три з половиною години. Його команда, як завжди, працювала синхронно, процес ішов прогнозовано, без ускладнень. Тільки тепер, вийшовши з операційної, він відчув, як втомився. А біля кабінету його чекав чоловік прооперованої пацієнтки.
– Усе добре, – сказав професор, потиснувши руку схвильованому чоловікові. – Тепер усе добре…
Майже 150 операцій на рік здійснює Ростислав Вітовський. Це півтори сотні врятованих доль, повернутих до повноцінного життя людей. Яка ще професія може бути благороднішою, ніж ця, сповнена таким гуманним змістом!
А ще Ростислав Мирославович як професор кафедри хірургії серця та магістральних судин Національної медичної академії ім. П.Л. Шупика веде курси підвищення кваліфікації лікарів кардіологічного напряму з усієї України. На його лекціях панує тиша, слухачі ловлять кожне слово. Адже йдеться про актуальні проблеми цієї галузі, нові напрацювання «амосівців», які він, учений і практик, уміє доносити переконливо, дохідливо, змістовно, спираючись на конкретні приклади.
Ростислав Вітовський – автор понад 180 наукових робіт, надрукованих в українських та закордонних виданнях, має 8 патентів на винахід.
Медицина у родині Вітовських – справа сімейна. Брат-близнюк Ярослав – кандидат медичних наук, провідний хірург- гінеколог Київського міського пологового будинку. Ростислав нерідко звертається до нього за консультацією, адже серед його пацієнтів є й вагітні, і жінки з гінекологічними ускладненнями. Та й самому Ярославу доводилося в таких випадках оперувати разом із братом в операційній інституту імені М.М. Амосова.
Мати цих талановитих лікарів, Богдана Юріївна Вітовська, – лікар-невролог із багаторічним досвідом, яку добре знали й шанували за професіоналізм як в Івано-Франківську, так і в Києві. Вона вміла лікувати не тільки ліками, а й чуйним словом, чого вчила й синів. А якщо зазирнути у витоки цього славного роду, дізнаємося, що прапрадідом Ростислава і Ярослава був Дмитро Вітовський – славний син України, ідеолог і неформальний лідер Українських Січових Стрільців, один із керівників Листопадового чину 1918-го року у Львові, полковник Української Галицької армії, державний секретар ЗУНР, письменник… Його іменем названо вулиці у Львові та Івано-Франківську.
Певно, його незламність духу, любов до рідної землі, чистота помислів, інтелігентність, моральність передалися й нинішнім нащадкам роду, які гідно несуть своє прізвище. Цю естафету славної династії Вітовських-лікарів продовжує син Ростислава Мирославовича Андрій, який успішно закінчив другий курс Київського медичного інституту. Він іще не визначився, в якій галузі медицини спеціалізуватиметься, але вже не раз захоплено спостерігав за операціями, які проводив його батько. І хто знає, можливо, і він теж колись стане талановитим кардіохірургом.
…Завтра настане новий день, і Ростислава Вітовського знову поглине звична й така потрібна йому та його пацієнтам робота. Для хворих він – Рятівник і остання твердиня. Вони знають: якщо він береться за справу, навіть найскладнішу, отже є надія. І зроблено буде все. Навіть трохи більше.
Ніна КОНДРАТЮК, для «ВЗ»
