СПІВЧУВАЄМО ШАХТАРЯМ ЗА ШКІДЛИВІСТЬ ПРАЦІ. А ХТО ПОСПІВЧУВАЄ МЕДИКАМ?

2096

Здавалося б, непорівнянні речі: тяжка фізична праця шахтарів у земних надрах без денного світла та свіжого повітря і зовні чиста, у білих халатах і без великих фізичних навантажень – медичних працівників. То чому ж у них, покликаних оздоровлювати, лікувати, подовжувати життя інших, у самих тривалість життя в середньому на десяток років коротша, ніж у їхніх пацієнтів? Як пояснити такий парадокс? Це питання наш кореспондент з’ясовував із авторитетними діячками галузевої профспілки.

ЗДАТНІ НА САМОПОЖЕРТВУ

Лариса КАНАРОВСЬКА, голова Київської міської ради профспілки працівників охорони здоров’я.

 – У пресі модно обговорювати: у скільки шахтарських життів обходиться кожна сотня тисяч тонн добутого вугілля. Це справляє враження, викликає співчуття співгромадян. А хто підраховував, у що обходиться медикам ризик під час надання допомоги хворим в екстремальних ситуаціях, інфекційним хворим, ураженим туберкульозом, вірусним гепатитом, ВІЛ/СНІДом?

Незаперечним є той факт, що здатність до самопожертви у медпрацівників яскраво виражена, тут і коментарі зайві. Ось і сьогодні: лікарі, середній медперсонал ідуть у фтизіатрію, знаючи, що професійна захворюваність на туберкульоз тут у 5–10 разів вища, ніж в інших профільних відділеннях.

А поцікавимося становищем хірургів. Вони не люблять говорити про свої фахові проблеми, скаржитися на свою долю, але якщо придивитися до їхньої роботи, то багато чого розкриється. 77% робочого часу – за операційним столом, на ногах, а звідси й ризик отримати плоскостопість, варикозне розширення вен. А дерматоз, екзема у хірургів – наслідок постійного застосування дезінфекційних матеріалів.

Отож спинимося на питанні безпеки умов праці медиків.

Перевірки, проведені фахівцями галузевої профспілки, виявили, що в жодному з перевірених лікувально-профілактичних закладів столиці не працює в повному обсязі система управління охороною праці. На шкідливих ділянках роботи в багатьох закладах у незадовільному стані припливно-витяжна вентиляція. Працювати доводиться на застарілому обладнанні, а звідси й ризик травматизму.

У багатьох закладах інспектори не виявили державних експертиз умов праці, проігноровано атестацію робочих місць. Не відповідає сучасним вимогам і технічний стан багатьох приміщень медичних закладів, даються взнаки спрацьовані інженерні мережі.

Щодо безпеки праці, то найбільше потерпають медпрацівники, котрі трудяться у шкідливих умовах. Закон України «Про охорону праці» мав поліпшити їх становище. За цим законом фінансування профілактичних заходів з охорони праці, виконання загальнодержавних, галузевих та регіональних програм поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища має проводитися поряд з іншими джерелами фінансування державним та місцевими бюджетами.

Статтею 19 закону для підприємств незалежно від форм власності чи фізичних осіб, які використовують найману працю, передбачено витрати на охорону праці не менше 0,5% від суми реалізованої продукції. На підприємствах, що утримуються за рахунок державного чи місцевих бюджетів, витрати на охорону праці мають становити не менше 0,2% від фонду заробітної плати. На жаль, зазначена стаття закону так і не запрацювала.

Нарешті, становище медиків, особливо тих, котрі працюють у шкідливих умовах, мала б поліпшити система профілактичних оглядів. Галузева профспілка виявила, що і з цим не все гаразд. Профогляди в багатьох випадкахпроводяться нашвидкуруч перевантаженими фахівцями дільничної терапевтичної служби, до того ж не завжди й обізнаними з особливостями дії на організм шкідливих чинників виробничого процесу. 

А якщо за великим рахунком, то наші шановні медики мають моральне право й на закон про соціальний захист, як і на заснування спеціальної страхової служби. Час уже реалізувати і право на обов’язкове особисте страхування у випадках, коли виконання службових обов’язків пов’язане із загрозою для життя чи здоров’я.

Оберігаючи здоров’я мільйонів співвітчизників, працівники галузі мають право розраховувати, аби рідна держава подбала і про них.

ПРО МЕДИКІВ БІДНИХ ЗАМОВИМО СЛОВО

Людмила КУРКО, голова об’єднання первинних профспілкових організацій Солом’янського району м. Києва.

– За розгалуженістю лікувальної мережі наш район є найбільшим у столиці. Окрім 20 медичних

закладів системи Головного управління охорони здоров’я м. Києва, маємо великі й добре організовані поліклініки й лікарні відомчої медицини – будівельного, залізничного відомств. А ще в нашому районі функціонує більшість науково- дослідних установ, таких як Інститут кардіології ім. М.Д. Стражеска, Інститут хірургії і трансплантології ім. О.О. Шалімова, Інститут серцево-судинної хірургії ім. М.М. Амосова та інші. Склалися хороші традиції. У нас лікуються хворі не лише з усієї України, а й із- за кордону.

Наші медики не підводять столичної марки ні в себе вдома, ні за його межами. Та чи створено для цього належні умови? На жаль, далеко не скрізь. І адміністрацію лікувально-профілактичних закладів складно в тому звинувачувати – на ті кошти, що виділяє держава, не розженешся. По суті фінансуються лише три захищені статті витрат, до створення ж належних умов праці трудівників галузі справа не доходить.

Звичайно, наші шановні головні лікарі, адміністратори не сидять склавши руки, шукають і знаходять джерела позабюджетного фінансування – спонсорів, благодійників. Але цього не вистачає, аби систематично оновлювати лікувально- діагностичне обладнання, щоб лікарям і середньому медперсоналу працювалося легше. Отож і маємо становище, коли хірургам доводиться працювати за операційними столами випуску ще 70-х років, на застарілих рентгенівських та інших апаратах. Не відповідає всім вимогам вентиляційне обладнання, а в багатьох випадках його й зовсім немає. Не вистачає дезінфекційних засобів.

Не захищені від захворюваності працівники інфекційних відділень, яким мала би приділятися особлива увага. І виходить так, що одна проблема породжує наступну. Маю на увазі проблему кадрів медичних працівників, яка загострюється. Неодноразово повідомлялося, скількох тисяч лікарів не вистачає місту. Ще гірші справи із середнім медперсоналом. Не маючи належних умов праці, адекватної заробітної плати, наші сестрички залишають поліклініки й лікарні, переходять до приватних структур, де оплата праці набагато вища, причому, переходять кращі, найдосвідченіші кадри. Звичайно, їхні місця довго не пустують, є кому доглядати за хворими, але за рахунок чого й кого? Тих сестричок, які взялися працювати на півтори ставки. А коли так, то й найсумлінніша медсестра не в змозі приділяти належної уваги хворим, бо завжди поспішає. А могло б бути інакше, якби держава нарешті знайшла можливості достойно оплачувати працю медиків. Бракує бюджетних коштів? А чи по-господарському, ощадливо витрачаються ті, що є? Не один мільйон «медичних» грошей можна було б заощадити, якби стали економістами, справжніми господарями.

Сьогодні багато говоримо й пишемо про реформування медичної галузі, створюємо пілотні проекти, розширюємо у столиці мережу сімейної медицини, витрачаємо на це додаткові мільйони. Тож чи не можна було за рахунок доцільнішого їх використання щось перекинути і для поліпшення умов праці багатотисячного загону медиків?

Василь КАЛИТА , «ВЗ»

Якщо ви знайшли помилку, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Залишити коментар

Введіть текст коментаря
Вкажіть ім'я