Напучування випускникам медичних вишів: «Вчитися, вчитися і ще раз вчитися! Усе життя!» зі вступом у дію нового Закону про ліцензування лікарів набуває статусу обов’язкової програми. Але де, як, коли втілювати її в життя? Лікарі, що витратили на підкорення міжнародних наукових теренів чимало часу, сил і коштів, застерігають від помилок та підказують шляхи економії.
Для молодих фахівців завжди існують пільгові умови
Олексій Єрошкін, лікар-нейрохірург вищої категорії, виконувач обов’язків завідувача нейрохірургічного відділення Центрального госпіталю МВС України, кандидат медичних наукНа конференціях і конгресах спеціалісти отримують найсвіжішу профільну спеціалізовану інформацію про те, що відбувається в галузі, так звані теоретичні навички. Інтервенційні фахівці, практикуючі хірурги зокрема, навчаються додатково на різноманітних майстер-класах (це короткі курси від 1 до 5 днів по вузькій тематиці), опановуючи конкретний хірургічний метод. Обидва напрямки — must be для мотивованого сучасного лікаря, який бажає підвищувати свій професійний рівень і досягати хороших результатів.
Для моніторингу подібних подій і подальшої участі в них оптимальним є членство у профільних українських асоціаціях, які сьогодні досить активно інтегруються в європейську систему охорони здоров’я, а також у всесвітніх асоціаціях за фахом. Вони регулярно проводять різні конференції та навчальні прикладні курси. Для молодих фахівців завжди існують пільгові умови, наприклад, можливість пройти навчання або взяти участь у конференції навіть з доповіддю безкоштовно — усі витрати за рахунок організатора. Протягом декількох років я брав участь у подібних заходах як переможець грантів. Одна з умов відбору й участі — знання мови (не нижче рівня В2), передусім англійської. Часто рівень з’ясовують під час онлайн-співбесіди. Мені в цьому сенсі було простіше — базову німецьку опанував заздалегідь, а англійську вчив додатково: у нашій родині був культ поліглотства. До того ж у процесі написання кандидатської дисертації я активно працював з іноземними джерелами, в основному з англомовними періодичними виданнями. Мовний запас постійно розширюється, коли ти використовуєш у своїй діяльності англомовну професійну літературу.
Після проходження базової підготовки міжнародного рівня та знайомства зі структурою і принципами навчання за кордоном молодий спеціаліст починає перейматися специфікою своєї професії й усвідомлено обирає спеціалізацію, у якій планує розвиватися. Нерідко стосунки, що склалися під час спілкування на різних форумах, переростають в особисті, дружні, і це відкриває ширші можливості. Наприклад, допомагає домовитися про стажування в конкретній клініці чи навчання у відомого лікаря, отримати важливі рекомендації. Така підтримка особливо актуальна для інвазивних фахівців, хірургів різних напрямків. Це та сходинка, яка дає змогу потрапити лікарю в професійне співтовариство, так би мовити, вищий світ, й оцінити рівень розвитку своєї спеціальності на прикладі цивілізованих країн, вдосконалити професійну мову і навіть навички комунікації. Завдяки сучасним комп’ютерним технологіям таке спілкування вдається підтримувати постійно, дізнаючись про нові світові тренди в режимі реального часу.
До речі, про тренди. Коли раніше на світових конгресах превалювали доповіді про здобутки методик, то сьогодні більш затребуваною стає демонстрація недоліків та помилок з обговоренням усіх можливих варіантів запобігання їм. Така професійна сміливість і відкритість дуже корисна в лікарському середовищі однодумців. Подібну аналітику часто можна спостерігати на заходах міжнародного рівня. Показовою в цьому сенсі для мене є клініка «Мейо» (США), яка протягом декількох років публікує перелік своїх помилок, до того ж в умовах страхової медицини. Це взірець не тільки чесного підходу до клінічної статистики, а й урахування людського фактора, аби бути готовими до ситуацій, у які потрапляють медики, і вміти виходити із них з гідністю.
Також усе більше уваги на «івентах» міжнародного рівня приділяють технізації лікувального процесу та малоінвазивним, малотравматичним і подібним маніпуляціям, що скорочують період реабілітації пацієнтів. У цивілізованих країнах роботизована хірургія — майже буденність, а от для багатьох українських лікарів — поки що фантастика. Можливість взяти участь у кадавері (операції на трупному матеріалі) для українського хірурга взагалі унікальна — у нашій країні подібна форма навчання поза законом.
Якось уже в якості акредитованого нейрохіруга я потрапив на двомісячний курс навчання при Мюнхенському університеті Людвіга-Максиміліана. Це були теоретичні заняття на базі кафедри, практичне навчання у складі хірургічних бригад у ролі асистента на операціях і безпосередній контакт із пацієнтами на амбулаторних консультаціях. Саме так формується чітке розуміння того, що необхідно робити в конкретних ситуаціях і як потім застосувати цю навичку у своїй роботі на батьківщині.
Наступний етап — коли тебе починають запрошувати на медичні події міжнародного рівня у якості спікера, експерта. У мене такий досвід іще невеликий, але я вже представляв свої кейси і безпосередньо брав участь в операціях-майстер-класах зі своїми колегами в КНДР під час короткого курсу з проблем спинальних деформацій. Також регулярно відвідую дружні нам клініки за кордоном, котрі запрошують мене як практикуючого фахівця. У таких випадках усі витрати бере на себе приймаюча сторона. Нині для мене це більше не заробіток, а можливість розширення професійного спілкування.
Можу сказати одне: коли я 15 років тому починав свою «міжнародну діяльність», усе було набагато складніше, відбувалося у форматі оффлайн-листувань і міжнародних телефонних дзвінків. Сьогодні вмотивованим лікарям набагато легше в сенсі і комунікацій, і перетину державних кордонів. Бажано стати членом міжнародних професійних асоціацій: це дає можливість доступу до всіх ресурсів організації, як інформаційних (періодичних фахових видань), так і подієвих (конгресів, конференцій). Інша проблема — мотивованих лікарів насправді не так уже й багато, або ж вони не бачать чи не хочуть шукати шляхів свого розвитку за межами країни.
У рамках реформи, що нині відбувається у сфері охорони здоров’я, вже намітилися певні спроби врегулювати процес безперервного навчання лікарів. Але доки не відбудеться головна реформа — в умах лікарів, і вони не зрозуміють, що система не зможе і не буде їх підтримувати, якщо вони не захочуть цього самі, «ніхто нікуди не поїде»… Ніхто не вивчить за них мову, не заповнить форму для участі… На ринку медичних послуг залишаться популярними і затребуваними тільки кращі фахівці, що гарантують ефективне лікування, якнайшвидше одужання і подальшу якість життя пацієнта. Безумовно, важливий і рівень комфорту, у якому доводиться працювати нашому лікареві, — він також впливає на мотивацію. Тому шлях, котрий обирають сьогодні українські лікарі, залишаючи батьківщину, мені зрозумілий: вони прагнуть і більших статків, і вищого ступеня реалізації. Але зі становленням приватної медицини в нашій країні з’являються можливості йти іншим шляхом. Більше того, у нас уже виникло своєрідне «хедхантерство» на хороших фахівців-медиків: є конкуренція, вони затребувані і їх не вистачає.
Полишають лави аутсайдерів і державні медичні установи, перебудовується система, зростає якість медичних послуг. З урахуванням того, що вітчизняна система охорони здоров’я постійно інтегрується в європейську (і, на мою думку, це станеться найближчим часом), усі сертифікати участі та дипломи, отримані на професійних заходах міжнародного рівня, будуть і вже є вкрай важливими для акредитації лікарів, атестації на вищу категорію, отримання певних балів у системі безперервного навчання. Не варто забувати і про особливу цінність рекомендації фахівця зі світовим ім’ям. Але її практично неможливо отримати, не відвідуючи навчальних заходів за кордоном.
Часто можливостей набагато більше, ніж ми собі уявляємо
Катерина Островська, сімейний лікар, завідувачка філії медичних приватних центрів «Здорове покоління», м. ДніпроОбираючи фах, я розглядала гінекологію або дерматологію, але державний розподіл за цими спеціальностями на той час був неможливий. Тоді я уявила ситуацію, коли до мого кабінету ввійде пацієнт зі складною історією хвороби, а я, сімейний лікар, зможу розібратися в усіх його проблемах. Це стало мотивацією. Але катастрофічно не вистачало часу. На дільниці, де я працювала, дуже гостро відчувався дефіцит лікарів. І в ситуації, коли за день ти приймав близько 60 пацієнтів, про жоден професійний розвиток мови не було. Діяльність сімейного лікаря — це не завжди тільки терапія. Мій приклад — тому підтвердження. Перейшовши в приватну клініку (до речі, на запрошення її головного лікаря, яке я отримала під час участі у конференції), я вирішила поринути у самонавчання, бо стало більше вільного часу. Інтернет став у пригоді! Існує безліч ресурсів, котрі містять матеріали на основі доказової медицини.
Зокрема, на YouTube найчастіше я відвідувала канал MediaMetrics. Мені дуже сподобався формат: докладно все пояснювалося, аналізувалося, до того ж доступною мовою. Крім того, мені пощастило з оточенням — керівник, активна людина і лікар, яка надихає своїм прикладом, підтримувала моє прагнення до професійного розвитку. Так, разом із кількома своїми колегами я відвідала три навчальні семінари Української школи молекулярної алергології, афілійованої з Австрійською асоціацією INUNIMAI. Безумовно, я не стала алергологом, але це не означає, що я не можу застосовувати отримані знання в практиці сімейного лікаря. Завдяки прогресивному досвіду сучасної доказової медицини я зрозуміла, що алергія — не вирок, і не фактор, котрий ускладнює чи супроводжує перебіг основного захворювання. Вміння ставити хворому правильні запитання збільшує вірогідність встановлення точного діагнозу, отже, надає лікарю можливість позбавити пацієнта багаторічної проблеми, приміром, того самого нежитю, який цілком може бути проявом полінозу. Я кажу це для того, аби стало зрозумілим, що розвиватися і додатково навчатися сімейному лікареві не обов’язково в основній спеціалізації.
Одного разу, скориставшись пропозицією журналу «Дільничний лікар», я відправила заявку на участь у конкурсі з опису клінічного випадку, сподіваючись виграти можливість відвідати триденний тренінг у Німеччині з діагностики та лікування захворювань травного тракту. Однак згодом з’ясувалося, що мою заявку навіть не розглянули, адже я лікар приватного лікувального закладу. Ця ситуація спровокувала «напад» творчої злості. Як активний користувач Facebook я сконцентрувалася на обміні та пошуку корисної професійної інформації — почала цілеспрямовано шукати лікарів з активною позицією, які володіють унікальними знаннями та навичками. Я запропонувала своїм друзям і підписникам ділитися інформацією і контактами щодо навчання за кордоном. Мала на увазі передусім грантову участь, адже вартість тижневого стажування без урахування перельоту і перебування становить 500 Євро, а це навіть для мене, лікаря приватної клініки, — непідйомна сума. Відгукнулося практично одночасно кілька осіб (педіатр, дитячий кардіолог, гінеколог, дерматолог), які розповіли про свою участь у програмах The American Austrian Foundation, що організовує у Зальцбурзі тематичні конференції та семінари для лікарів різних спеціальностей.
На сайті фонду я ознайомилася з інформацією про умови участі та підготувала необхідні документи. Того разу до Австрії я з певних причин не потрапила, проте здобула безцінний досвід з підготовки необхідних документів, плюс попрактикувалась у розмовній англійській (до речі, більшість грантів, доступних українським лікарям, вимагають знання саме цієї мови). А завдяки спілкуванню у профільних спільнотах у Viber я дізналася про програми для медиків Ізраїльської агенції з міжнародного співробітництва при Міністерстві закордонних справ Держави Ізраїль (MASHAV). Мене зацікавив тренінг «Інновації в здоров’ї жінки». Пам’ятаю, що тоді в мене був дуже жорсткий дедлайн (до закінчення подачі документів на конкурс залишалося буквально 10 днів), але я не здалася: були і переживання, і безсонні ночі, і робота над вдосконаленням мови. Пройшла співбесіду в телефонному режимі, і мою кандидатуру затвердили — я виявилася єдиним представником України, а всього у відборі брали участь лікарі з 20 країн світу!
Це були незабутні та дуже насичені 19 днів: лекції про організацію охорони здоров’я, практичні майстер-класи, відвідування лікувальних установ у різних куточках Ізраїлю, праця над створенням проекту і, звичайно, багато спілкування. Перебування в Ізраїлі я «проілюструвала» публікаціями в соцмережах, а згодом підготувала статтю в журнал «Дільничний лікар», яка виявилася своєрідним реваншем. На церемонії вручення сертифікатів про участь у програмі був присутній Посол Держави Ізраїлю Пелег Леві, який озвучив одну важливу для мене річ: «Нас дуже багато чому навчив Голокост, зокрема — розраховувати тільки на себе». Можливості потрібно брати, використовувати їх максимально, часто їх набагато більше, ніж ми собі уявляємо.
Крім того, мене вразило, наскільки грамотно в Ізраїлі працюють з інвестиціями. Коли лікар висуває якусь ідею, то для її реалізації клініка створює лабораторії із залученням необхідних фахівців — від айтішників до інженерів. Потім надається допомога для проведення презентації та широкої популяризації винаходу. А гроші, що надходять від запатентованої інновації, концентруються згодом у бюджеті клініки.
У мене є чимало пацієнтів-фоловерів. Вони пишаються тим, що лікуються у фахівця, котрий навчався за кордоном, і готові розповідати про це своїм друзям і знайомим, писати у соцмережах. Я ж, коли на прийомі пацієнти оперують неправдивою інформацією, мовляв, ось за кордоном це роблять так і отак, розповідаю, як це відбувається там насправді. Помічаю, що ступінь поваги і довіри до мене зростає. Вражають пацієнтів і сертифікати, акуратно розвішені на стінах, і додаткова інформація, вміло розміщена в портфоліо лікаря в інтернеті, адже вони активно гуглять усе, що стосується фахівця, який ними опікується або опікуватиметься. Пригадую випадок, коли до мого колеги — ортопеда із солідним стажем роботи вперто не хотіли записуватися пацієнти: «Ми не підемо лікуватися до інтерна». Зрозуміти, у чому справа, допомогли пошуки в інтернеті — там виявили його резюме багаторічної давнини. Довелося його видалити.
Повертаючись до теми мотивації, зазначу: не впевнена, що найближчим часом лікарі загальної практики-сімейної медицини, які працюють у державному секторі, прагнутимуть до навчання і стажування за кордоном — дуже мало з того, чим вони там озброяться, можна буде втілити у повсякденній роботі. У приватних клініках усе залежатиме від ступеня матеріальної та моральної зацікавленості власників бізнесу. Дещо інакше відбувається у «вузьких» фахівців. Мені відомий досвід багатьох репродуктологів, які пройшли навчання за кордоном та зуміли «вдома» впровадити інноваційні технології.
Серед коментарів до моїх постів про стажування в Ізраїлі особливо запам’ятався один — від гематолога, яка пройшла стажування в США і, повернувшись на батьківщину, не змогла застосувати у своїй діяльності нічого з набутого там. Не зміг реалізувати цінний досвід з організації охорони здоров’я і фахівець, який рік (!) провчився в тій самій країні, — він теж залишив відгук до моїх ізраїльських вражень. Мені було гірко їх читати, але я вірю, що ситуація зміниться. Тому навчання за кордоном продовжуватиму.
Раджу уникати заходів, де на лікареві намагаються заробити
Сергій БАКШЕЄВ, лікар-акушер-гінеколог вищої категорії, завідувач жіночої консультації Київсього пологового будинку №3, кандидат медичних наукНемає сенсу їздити за кордон на семінари, які проводяться українською мовою, бо вони перетворюються в лобіювання інтересів компаній, які їх організовують: перекладають ті доповіді, котрі найбільш цінні для них, спікерів підбирають також під завдання організаторів тощо. Тому, обираючи такий семінар, конференцію, тур чи симпозіум, потрібно розуміти: це не підвищення професійного рівня, а використання лікаря у якості фактора підвищення обсягу продажів лікарських препаратів певної компанії.
Український лікар сам опікується рівнем свого добробуту — уже ні в кого немає ілюзій з приводу того, що його працю оплачує держава. Отже, вирушаючи на український «воркшоп», вартість якого у середньому становить 100 дол. або Євро і більше, він повинен розуміти, наскільки це рентабельно з урахуванням втрати на цей час його заробітку на основному робочому місці. Навіть якщо фармкомпанії запрошують на такий захід абсолютно безкоштовно.
До речі, важливим показником якості проведеного заходу є наявність/відсутність і тривалість дискусій після доповідей. Так от культура дискусій на заходах «українського походження» практично повністю відсутня. Доповіді часто настільки мляві, що спікерів просто «засипають» питаннями, на які в них часто банально немає відповідей. Багато хто взагалі вважає за краще не висовуватися і не дратувати лекторів, особливо якщо вони є заслуженими в академічному сенсі слова, дозволяючи їм нав’язувати залові те, що потрібно організаторам, а не те, що актуально та цікаво. При цьому варто визнати: рівень українських спікерів досить високий. Тому шукаємо знання і досвід за кордоном, але англійською мовою, і активно використовуємо інтернет. Протягом останніх двох років в україномовному просторі мережі все частіше почали з’являтися завуальовані персони, які реєструються під досить дивними нікнеймами (наприклад, Фелікс Аптудейтенко) і представляють переклади оглядів сучасних досліджень з гінекології, хірургії, урології, репрудоктології. Вони дають змогу лікарям, зареєстрованим у групі, не виїжджаючи за межі країни, ознайомитися з досить серйозними науковими дослідженнями і почути правильну зважену думку американських або європейських науковців. Також з’явилося досить багато закритих професійних груп, де обговорюють клінічні випадки реальних пацієнтів, проводять дуже жорсткі дискусії за участі 30-60 осіб.
Але живу участь, особливо в медичних турах, переоцінити неможливо: поїздки по закордонних клініках розширюють розуміння впливу сучасної медицини. Повертаючись до себе в лікарню, поліклініку, кабінет, лікар може привнести в українську медицину не тільки лікувальні тренди, а й чудові маркетингові інструменти, логістику руху пацієнтів, навіть колірні та музичні рішення в лікувальних установах і, звичайно, ставлення до пацієнта.
Так, зарубіжна робоча конференція для лікаря — це завжди гроші. На жаль чи на щастя, фармкомпанії не возять лікарів за кордон. З початку 2019 року ситуація дещо змінилася, але в основному таку місію беруть на себе дистриб’ютори, однак це поки не набуло масового характеру. При цьому для лікарів України все ж існують дві можливості здешевити таке навчання. Перша — перебування країни в стані війни і лист організаторам із вказівкою на це, що допоможе отримати певну знижку в оплаті або й повне її скасування. Лікарі цим користуються. Особлива преференція — молодим фахівцям до 30 років.
Друга можливість — постерні доповіді на конференціях. У цьому разі участь у заході безкоштовна. І тут важлива актуальність і унікальність доповіді, яку цілком можуть забезпечити наші молоді українські лікарі, що серйозно займаються наукою і мають досить цінний клінічний досвід. Потрібно тільки працювати, постійно фіксувати й аналізувати дані прийомів і… не боятися. Зокрема, сміливо ставити запитання на дискусіях авторитетним доповідачам.
Не варто забувати й про те, що дуже багато цікавих обговорень виникає за чашкою кави. І це аж ніяк не українська, а загальносвітова тенденція.
Таким чином, можна виділити три основні маркери пошуку і вибору зарубіжної поїздки з метою підвищення кваліфікації лікаря: актуальність теми, рівень доповідей і рівень доповідачів. Не варто їхати на тусовку лікарів-гуру фахівцю-початківцю — він ризикує не зрозуміти багато моментів і назавжди позбутися бажання вчитися.
Існує також безліч тематичних онлайн-семінарів, які лікар може дивитися абсолютно безкоштовно, не виходячи з дому чи офісу, і так само ставити запитання онлайн. Можна передплачувати дуже цікаві онлайн-журнали як українською, так і англійською мовами. Ну а тим, хто все ж ставить для себе в пріоритет живу участь, звичайно, на допомогу «лоукости» і booking.com з їх бюджетними перельотами і хостелами неподалік від місць проведення конференцій.
Замислюватися про професійний ріст найкраще на студентській лаві
Кузьма ХОБЗЕЙ, лікар-дерматовенеролог-трихолог, клініка EURODERM
Поступово утворюються певні зв’язки, які дають змогу залучати спонсорські гроші для оплати поїздок, але до цього доведеться докласти певних зусиль і проявити активність. Проте, коли ти не професор, не Голова асоціації і не керівник кафедри, то можеш розраховувати лише на часткове покриття витрат, наприклад, на дорогу. При цьому реєстраційний внесок на подібні заходи коливається від 300 до 700 Євро. Плюс витрати на проїзд та проживання — сума виходить солідна. Для молодих фахівців передбачені знижки від 30 до 50%. Ось чому замислюватися про професійний ріст дуже правильно в юності, найліпше — ще на студентській лаві.
Зараз модно подавати на різні гранти, і в Україні це також практикується. Наприклад, можливість безкоштовної участі в першому конгресі Українського товариства дослідників волосся надавали претендентам, котрі представлять стендові доповіді. Зрозуміло, отримував таку можливість тільки автор кращої. А виходи на подібне навчання все одно доведеться шукати самому: у професійному середовищі, серед знайомих, у соцмережах. І ще вчитися писати мотиваційні листи, уміщуючи всі свої пориви у формат А-4, а також правильно генерувати рекомендаційні листи. А потім озброїтися терпінням і чекати. Одного разу я чекав 2 роки і зрештою потрапив на 3-місячне стажування в Німеччину: сидів там із мікроскопом у лабораторії, спілкувався з колегами і набирався безцінного досвіду і в патогістології, і як клініцист, асистуючи на прийомі у професора та під час операцій.
У будь-якому випадку міжнародне підвищення кваліфікації завжди цінне тим, що розвиває критичний погляд. Можна купувати тематичні книжки (їх, до речі, теж дуже корисно читати і тримати на полиці в робочому кабінеті), але подібні видання у 97% випадків англомовні, коштують від 150 Євро, та не завжди розставляють правильні акценти, можуть містити застарілу або більш узагальнену інформацію, позбавлену наукових інсайтів. На живих «івентах» ти завжди можеш щось уточнити, запитати в самого світила, приміром професора зі Швейцарії. Утім, як і в колег, наприклад, з Японії, де вже п’ять років застосовують препарат, котрий лише заходить на український ринок.
Чим далі ти йдеш, тим яснішим повинно ставати розуміння того, яким буде результат твого шляху. Я сьогодні відвідую 3-4 конференції на рік. Це досить багато, але саме завдяки такому підходу моя професійна орієнтація стала більш усвідомленою. І якщо на першому «мітингу» по волоссю у 2011 році я зрозумів приблизно 20% з почутого і побаченого, то через рік показник збільшився до 50% і так далі. Потім відсоток починає природно зменшуватися — зростає концентрація знань. І навіть 5% у 2018 році вже набагато цінніші за ті перші 20%. І дуже важливо впроваджувати отримані знання й досвід у своїй роботі. Інакше все навчання втрачає сенс.
