Сергій Максименко: Психологічна допомога має бути сильнішою навіть за медичну

Доступно на русском

Психологічний стан суспільства в умовах складного військового часу неможливо залишати поза увагою, адже саме він багато в чому форматує діяльність окремої людини. Що вже казати про цілу країну, яка вимушена жити в страху перед агресором та невідомим майбутнім. Про те, хто і як наразі проводить психологічну допомогу бійцям та населенню, «ВЗ» розповів Сергій Дмитрович Максименко — дійсний член (академік) НАПН України, доктор психологічних наук, професор, Заслужений діяч науки і техніки України, академік-секретар Відділення психології, вікової фізіології та дефектології НАПН України, директор Інституту психології ім.Г.С.Костюка НАПН України, декан медико-психологічного факультету Національного медичного університету ім. О.О. Богомольця.

Сергій Максименко, дійсний член (академік) НАПН України, доктор психологічних наук, професор, Заслужений діяч науки і техніки України, академік-секретар Відділення психології, вікової фізіології та дефектології НАПН України, директор Інституту психології ім. Г.С. Костюка НАПН України, декан медико-психологічного факультету Національного медичного університету ім. О.О. Богомольця

Розумієте, там вирував адреналін. Для активістів Майдану був характерний стан, який у психології називається «синдромом постемоційного спалаху» — коли розумом керують почуття та емоції. Це негативно впливало на здоров’я, і такі розлади потребували різного рівня допомоги. Всі розуміли, що відбувається, але ніхто не знав, чим усе закінчиться. Багатьом ми надавали допомогу на місці — в міськ­раді, палатках на Майдані, у Будинку профспілок. Але й тоді ми відчували негатив у свій бік: мовляв, допомагати майданівцям мають лікарі та психотерапевти.

Традиційно з часів Фрейда існує думка, що лікувати й надавати психологічну допомогу може тільки психіатр. Але це хибна думка, адже психіатр має справу із хворою душею і психікою, яка є асоціальною. А на Майдані були зов­сім інші люди, які вимагали іншого підходу й суто психологічних методик. Психіатри занадто зациклені на Фрейдові. Я не розумію, навіщо копирсатися в дитинстві пораненої людини? Або у випадку з людиною, яка тільки-но втратила товариша, що стояв поруч чи йшов із нею пліч-о-пліч під кулі? Їм пот­рібна допомога тут і тепер! Звичайно, такі стани згодом можуть переростати у властивості й набувати стійкого характеру. Саме тому наша допомога була на часі. Тоді ми організували консультативні центри в медичному університеті й у нашому інституті психології. У цьому форматі працювали «гарячі лінії», які на волонтерських засадах займалися пораненими та тими, хто перебував у невротичному стані. Тоді люди потребували допомоги спеціалістів, які володіли медичними знаннями та мали досвід надання психологічної допомоги.

ВЗ Що було спільного у майданівців, яким ви надавали допомогу?
— Їм усім була притаманна нестриманість. У багатьох траплялися мік­розриви нервової системи. Такі люди впадають у розпач, агресію або депресивний стан. Скажу, що сепаратисти там були від першого дня. Ці люди втиралися в довіру, а потім «зливали» інформацію в СБУ. На жаль. Це також дуже підкошувало людей психологічно.

ВЗ Чи продовжили медичні психологи надавати допомогу після Майдану?
— Так, адже з Майдану все тільки починалося — далі «революція» переросла у справжню війну. Першими до нас звернулися прикордонники з проханням зняти психологічну напругу в бійців. Слідом надійшли заявки від Генштабу Міністерства оборони України. Свого часу ми допомагали їм організовувати роботу інституту, де готували психологів та соціальних працівників для Збройних Сил України. У заявках звучало, що аналіз показав нестачу практичних психологів у зоні АТО. Далі просили виділити фахівців для проведення консультативної діяльності. Із цього приводу ми разом із медичним університетом провели нараду й вирішили створити «Кризовий центр»: виділили дві кімнати і впровадили цілодобове чергування. Зараз на таких «гарячих лініях» чергують по три спеціалісти.

Але нам було зрозуміло, що самі ми не впораємося і є потреба в волонтерах. Це мали бути спеціалісти, які володіють потрібними у військовий час психологічними методиками. Ми розмістили на телебаченні оголошення про набір таких фахівців і таким чином набрали команду волонтерів. Потрібно було зберегти психіку людей, щоб вони могли адекватно оцінювати ситуацію та під впливом гніву чи патріотизму не наражалися на смертельну небезпеку. Окрім цього, варто пам’ятати, що взяти зброю та піти в бій — справа не з прос­тих, до цього теж варто готуватися. Але до цього потрібно було підготувати й самих волонтерів, які мали їхати в зону АТО. Цим ми й займалися в нашому інституті. Разом із волонтерами готувалися й наші співробітники, які мали працювати на Сході країни. Після підготовки, за погодженням із кандидатами, відправили в зону АТО перших шістьох осіб. Але офіційно оформити цим спеціалістам відрядження не вдавалося, тому ще до їх від’їзду ми відрядили своїх співробітників кафедри, кандидатів наук. Серед них — і моя донька Ксенія. А в загальному списку налічувалося вже 24 підготовлених спеціалісти. Зараз вони відправляються на Схід поетапно, залежно від заявок.

ВЗ Розкажіть про перший візит медичних психологів у зону АТО.
— Частина першої групи поїхала до Черкаського гарнізону Дніпропетровської області, де йшов процес реабілітації. Інша — у Гончарівський гарнізон Чернігівської області, де тільки готували бійців. Наші спеціалісти жили поруч із бійцями в тимчасових цент­рах АТО. Із тими військовими, що готувалися на навчаннях, потрібно було пропрацьовувати болісні стани тривожності за свою родину та бажання уникнути військових дій. Через страх. Адже вірогідність не повернутися додому досить велика. Страшно навіть офіцерам, які керують підрозділами, а вони ще й мають приймати рішення та брати на себе відповідальність.

У нас був випадок, коли один командир не міг адекватно сприймати ситуацію через дружину, яка психологічно не могла відпустити чоловіка. Тоді ми поїхали до Криму, де мешкала родина, поспілкувалися з дружиною, і в ході бесіди вона сама вирішила поїхати з нами в зону АТО — волонтером, щоб бути поруч із коханим. Незабаром вона вже вела активну культурно-прос­вітницьку діяльність на місцях: організовувала дозвілля таким чином, щоб не дати бійцям зосередитися на стресі. Потім ми отримали аналогічне звернення Національної гвардії. Туди поїхала одна наша співробітниця й там уже мала справу безпосередньо з діючими бійцями.

Багатьох із них сколихнула ситуація зі зрадою на місцях — особливо після випадку зі збитим літаком. Виникла величезна недовіра! Тільки уявіть, яким важким є психологічний стан воїна, котрий не розуміє, звідки чекати ножа у спину. Із такими бійцями ми проводимо тренінги, що допомагають формувати почуття довіри до партнерів по службі. Це, за законом індукції, створює вільне інформаційне поле — саме воно дозволяє бійцю йти в бій, знаючи, що у нього є захист. Окремо стоїть проблема втрати тих, хто воював поруч. Бійці звинувачують себе в тому, що не змог­ли врятувати товаришів, і навіть шкодують, що залишилися живими самі. Й оці «якби я…» не дають хлопцям спокійно жити.

ВЗ Виходить, що ваші співробітники працюють з усіма трьома категоріями бійців: тими, хто готується, хто воює та хто повернувся на реабілітацію. Скажіть, чи можна відслідкувати зміни людської психіки й особистості протягом такого періоду?
— Більше того, зараз ми працюємо ще й у військових госпіталях — із пораненими. Їх також не варто виключати зі списку тих, кому потрібна допомога. У психіатричному та неврологічному відділеннях Київського військового госпіталю перебуває чимало бійців. Саме по собі хірургічне втручання вик­ликає бурю внутрішніх переживань. Особливо, коли людина залишається без кінцівок.

ВЗ За допомогою яких методик медичні психологи допомагають бійцям?
— Методики різні й залежать від ситуації. Це арт-терапія, зняття стресу методами введення в ту чи іншу ситуацію, креативна діяльність, яка допомагає проявити внутрішній світ людини і зробити висновок: стійке це відхилення чи тимчасове. Далі можливі релаксаційні тренінги. Але у нас бракує інструментальної діагностики.

Наприклад, у США відомий доктор медицини, нейробіолог, нейропсихіатр, експерт із комп’ютерної томог­рафії мозку Деніел Дж.Амен досліджує роботу мозку за допомогою новітніх технологій сканування. Ця методика дозволяє відділяти емоційний компонент особистості та працювати з ним. А улюбленого на пострадянському прос­торі Фрейда треба використовувати у психіатрії та неврології, де потрібно знайти точку відліку, яка спровокувала ситуацію. У нинішній ситуації слід оперативно надавати адекватну психологічну допомогу: необхідно зберегти цілісну особистість, зняти травму, полегшити життя.

ВЗ Незважаючи на активну роботу медичних психологів, вам все одно не вдасться охопити всіх, кому потрібна допомога. Які наслідки можна прогнозувати для українців після АТО?
— Звичайно, ми працюємо тільки з найкритичнішими випадками. А з моменту підписання договору про припинення вогню роль медичних психологів набуває у суспільстві ще більшого значення й актуальності.
По-перше, можливе протистояння. Тобто потрібно готуватися до великої війни, яку важко виграти в агресивно підготовленої роками країни. Я думаю, що вони готувалися заздалегідь, це для нас, на жаль, усе, що відбувається, — несподіванка. Потрібно проводити масштабну просвітницьку роботу: суспільство має бути готовим до війни. Необхідно обмінюватися дос­відом із тими країнами, які вже його мають (наприклад, Ізраїль). По-друге, треба прийняти той факт, що Росія не вдовольниться поразкою, а захоче реваншу. Оскільки світова спільнота недостатньо щира із санкціями, є вірогідність, що ми залишимося сам-на-сам із важкою дійсністю. По-третє, вірогідний особливий статус захоплених регіонів. Скоріш за все, це будуть окуповані території, а отже — постійна загроза для всієї України. Постійні терористичні акти можуть негативно вплинути на психологічний стан народу. І вже існують такі факти. По-четверте, є багато критично налаштованих щодо України людей, які живуть тут, а не на Сході. Всі ці фактори вказують на те, що ми будемо жити не один рік у досить не простих обставинах.

Окрім цього намагатимуться звільнити окуповані території. Необхідний Закон «Про психологічний захист населення», а ми й досі не можемо його прийняти. Я підготував такий документ, але поки я зберуся йти до Міністра — його вже немає! Вже інший… Готуюсь знову. Смішно й грішно. А закон потрібний, адже люди мають чітко розуміти, як діяти в різних критичних ситуаціях, і допомогти їм має саме психологічна служба. Зараз відбувається якесь масове безумство: дипломи психологів отримують усі, кому забажається, — і сантехніки, й електрики. Приїжджають російські «коучі» невідомого походження, збирають по 200-300 осіб за день на свої сумнівні конференції і після двох днів роботи вивозять із країни по 30-40 тисяч доларів, залишаючи після себе отих «фахівців із дипломами». Я написав безліч листів усім мініст­рам, що були при владі, із проханням заборонити таку діяльність. Люди, які отримують сертифікати на таких заходах, інколи жодного відношення до психології не мають. Але всі ці листи теж, як і Закон «Про психологічний захист населення», залишилися без уваги. Всі давали «добро», але питання з місця так і не зрушило.

ВЗ Що мається на увазі під терміном «психологічний захист»?
— Це в першу чергу «самозахист». Психологічна допомога має бути сильнішою навіть за медичну. Люди повинні розуміти, що таке чесність і довіряти іншим, особливо чиновникам. Кожна людина має покладатися перш за все на себе, але чітко знати, що в неї є захист. Потрібна просвітницька діяльність, щоб люди знали, де знаходиться найближче сховище, каски, ліхтарі тощо. Але все це має проходити в такому форматі, щоб не залякати людей сиренами, а підтримати й нав­чити жити в умовах військового стану.

Не хочу хвалити ізраїльтян, але вони чітко знають, де безпечно сховатися за 2 хвилини, бо їх цьому вчили. А нас, нав­паки, вчили, що Україна нікому геть не потрібна. Наші військові резерви вражали! Я був на роззброєнні 43 армії: ця махіна могла поставити на коліна весь світ. Її розмели за копійки. От і зараз іде «розпродаж» державних підприємств. Усе знецінюється. Так само буде й на Сході, де майже все зруйновано. Нас­кільки чесно будуть використані кошти, які призначені на відновлення регіону, — велике питання. Створювати «каральні загони» для того, щоб люди розуміли: злодіяння не мають залишатися без покарання? Але про що говорити, коли у нас не цінують навіть людський фактор! Прицільно зникають то Волинський загін, то Івано-Франківський, то Львівський, то Луцький… Чому в так звані котли потрапляють саме найсильніші загони?..

Медична психологія потребує соціальної єдності та інформаційного захисту. У державі є 25 тисяч психологів. Ми, спільно з медичним університетом, збиратимемо спеціалістів по регіонах — хоча б у школах — і на місцях учитимемо їх працювати з дітьми, в сім’ях яких є загиблі, постраждалі чи бійці. Патріотизму потрібно вчити. Діти розбалансовані: вони бачать, чують, а як із цим жити — не знають.

ВЗ Наостанок торкнемося питання біженців.
— На жаль, це питання залишається трохи осторонь. Ми фізично не встигаємо. Але я хочу об’єднати для роботи з ним і соціальних працівників, і священників. Наразі ми допомагаємо студентам із родин біженців, які перейшли до нас учитися. Їх треба «вирівнювати»: вони потребують спеціальних умов при поселенні в гуртожитку та відвідуванні занять. У майбутньому, для адекватної роботи з переселенцями у рамках Кризового центру, потрібен виїзд мобільних груп до місць тимчасового розселення, допомога в процесі соціальної адаптації, створення й асиміляція досвіду і життєвих перспектив. Маю надію, що нам це вдасться.

Розмову вела Тетяна ПРИХОДЬКО, «ВЗ»

Психологи рятують бійців у зоні АТО

Одразу після Майдану в Інституті психології ім. Г.С. Костюка був створений Кризовий центр і «Телефон довіри». Тому коли до нас звернулися з Міністерства оборони України з проханням надати бійцям психологічну допомогу, я вирішила їхати. За час АТО я побувала у трьох місцях. Першим був табір постійної дислокації, куди бійці приїхали на перепочинок після серйозних втрат. Два інших місця — безпосередньо в зоні АТО. Я, звичайно, працювала не на блокпостах, а в базових таборах, де можна надавати допомогу. Нас там було двоє: я і молодша колега. В АТО жінок дуже мало: в одному батальйоні, із яким ми працювали, аж чотири місяці не було жодного працівника жіночої статі, навіть медсестер, тому військові просили, щоб приїхали саме жінки. Це добре працює в ході психологічної реабілітації: на старшу жінку відбувається перенос як на матір, а на молодшу — як на жінку.

Для мене ці хлопці і справді стали рідними дітьми. Для травмованих людей дуже важливо, щоб була можливість виговоритися і виплакатися. В одному батальйоні мінімум вісім із десяти хлопців під час індивідуальної роботи плакали… Незалежно від їхнього віку, вони бачили в мені матір і довіряли все, що наболіло. Я могла комусь поспівчувати, а когось насварити за те, що погано дбає про себе: не вмивається, не голиться… Наші бійці не завжди вміють подбати про своє фізичне здоров’я. А це погіршує і психологічний стан.

Одного разу я працювала з хлопцем, який чотири місяці був на блокпосту й жодного разу не взяв автомату до рук: як тільки починалася атака, він падав із підкошеними ногами і не міг поворухнутися, доки все не вщухало.

Коли людина у складній ситуації не може діяти, для її здоров’я це набагато гірше, ніж коли вона бореться за життя. Адреналін, який виділяється у великих кількостях, не «утилізується» організмом і завдає непоправної шкоди. Цей гормон потрібен у стресових випадках — для боротьби і втечі. Коли такої можливості немає, адреналін залишається в організмі і спричиняє м’язові спазми. У більшості бійців сильно болять спина й голова. Також одночасно спазмують внутрішні органи, що спричиняє проблеми різноманітного характеру: шлункові розлади, гіпертензію, стенокардію тощо. Через кілька діб починається інтоксикація організму. Дуже гарний спосіб зняти інтоксикацію — відвідати сауну: токсини починають виводитися через шкіру. А нашим бійцям наразі залишається тільки дотримуватися активного режиму пиття. Хоча чистої води не завжди вистачає. Волонтери часто передають газовану воду, яка не годиться для таких цілей.

Інша типова проблема — гіперзбудження. Надмірно збуджені люди цілодобово очікують небезпеки. Погано, коли, перебуваючи в такому стані, бійці починають вживати алкоголь. Надмірна агресивність призводить до масових сутичок, бійок і сварок.

Ще один негативний стан — виснаження. Бійці дуже перевтомлені, а заснути не можуть. Їм важко розслабитися між боями: перед очима виникають гнітючі картини, а в голові — безліч важких думок.
Після таких станів бійці починають розповідати, що з ними сталося, можуть плакати. Бувають випадки, коли людина постійно плаче і не може зупинитися. Ще один важкий стан — коли в людини виникають запитання, на які вона не може знайти відповіді. Хто наш ворог? Чому ми маємо помирати? Чому ми тут, коли інші розважаються і відпочивають?

Тому перше, чим ми займаємося в зоні АТО, — це психологічна допомога. Ми розповідаємо хлопцям, як перебігає травма, які ознаки дезадаптивних станів, як допомогти собі й друзям. Далі працюємо в індивідуальному режимі. Звичайно, психологи в зоні АТО необхідні. Але критично не вис­тачає антистресових препаратів, ліків для покращення мозкового кровообігу, вітамінів, мікроелементів. Коли ми звертаємося до волонтерів із проханням допомогти з вітамінами, то часто чуємо відмову, аргументовану тим, що хлопцям там нічого їсти. Але не варто забувати, що вже чотири місяці більшість із них — на примітивному харчовому пайку. Пройшло літо, а вони навіть не бачили овочів та фруктів.