Спеціальність «лікар-психолог» достатньо молода в Україні, але надзвичайно важлива. Унікальним є те, що протягом навчання представники цієї професії мають можливість оволодіти всіма знаннями та навиками, які має в своєму арсеналі як психолог, так і лікар. Медичні психологи, на відміну від психотерапевтів, працюють зі здоровою психікою соматично хворої людини. А згадуючи про те, що більшість хвороб мають психологічне коріння, допомога саме цих спеціалістів є вкрай необхідною в системі охорони здоров’я, особливо в швидкоплинних умовах життя сучасної людини. Але клінічним психологам не завжди знаходиться місце у загальному лікувальному процесі. Про можливості молодої науки та перепони, що стоять на шляху її розвитку, «ВЗ» розмовляла з «батьком» медичної психології в Україні Сергієм Дмитровичем МАКСИМЕНКОМ.
Сергій Дмитрович Максименко — дійсний член (академік) НАПН України, доктор психологічних наук, професор, Заслужений діяч науки і техніки України, академік-секретар Відділення психології, вікової фізіології та дефектології НАПН України, директор Інституту психології ім. Г.С. Костюка НАПН України, декан медико-психологічного факультету Національного медичного університету ім. О.О. Богомольця, дійсний член Міжнародної ради психологів (США), член Міжнародної академії природничих наук, іноземний член Російської академії освіти (РАО), дійсний член Європейської академії природничих наук (ФРН, м. Ганновер), голова Товариства психологів України, голова експертної ради ВАК України з психологічних наук. Автор 29 монографій, більш ніж 640 наукових праць, 24 підручників.
ВЗ Як народилася медична психологія в Україні й коли почалася підготовка спеціалістів?
— Психологія в усьому світі останнім часом посідає одне з провідних місць у медичній практиці. Раніше ми готували психологів для освітнього процесу, тобто для педагогіки і для соціальної роботи. А у 1997 році з’явилася ідея створити окрему нішу — медичну психологію, спеціалісти якої володітимуть як медичними знаннями, так і психологічними. Саме вони мають працювати із людьми під час катастроф, аварій, терористичних актів. Тобто у надзвичайно важких для психіки ситуаціях. Суть навіть не в допомозі самим постраждалим, а у грамотній підтримці рідних, адже у таких ситуаціях відбувається руйнування внутрішнього світу людини. Щоб надавати таку допомогу, спеціаліст має володіти знаннями із соматичного стану здоров’я. Тому й було вирішено розпочати підготовку психологів для системи охорони здоров’я. У 2001 році нам вдалося відкрити медико-психологічний факультет при Національному медичному університеті імені О.О. Богомольця. Але цьому передувала підготовка нової концепції, узгодження її з двома міністерствами, організаційна робота. Суть медичної психології часом не розуміють, особливо іноземці, які готують виключно психологів. А ми вже 13 років з успіхом готуємо спеціалістів, які знають «і душу, і тіло».
ВЗ Тобто медичних психологів готують на рівні з лікарями?
— Майже. Медичну «частину» наші студенти вивчають в обсязі 70% від загального курсу лікувальної підготовки. А деякі дисципліни, приміром, фізіологія центральної нервової системи, вивчаються набагато глибше і ширше. Так само, як і психіатрія. На лікувальній справі обсяг годин із цієї дисципліни у 2 рази менший, ніж у нас, хоча нашим випускникам не дають дипломи психіатрів. І це не погано, адже мова йде про зовсім інші напрямки. Психіатри мають справу із хворою психікою, а медичні психологи — зі здоровою, але із хворим тілом. «Предмет» медичної психології — це переживання власних соматичних хворобливих станів, які змінюють психологічну інфраструктуру особистості. У внутрішньому світі з’являються такі переживання, які часто стають важчими за фізичні страждання. Пам’ятаєте вислів про те, що добре слово лікує краще, ніж ліки? І це абсолютна правда. Коли у людини відроджують віру й надію, лікування йде набагато успішніше. Тому медичні психологи повинні мати й обдарованість розуму, й обдарованість серця — велику емпатійність, яка допомагає пацієнту зрозуміти, що йому під силу здолати недугу.
Термін навчання медичних психологів абсолютно ідентичний терміну нав-чання на лікувальній справі. Але наші студенти інші. Лікарі-психологи володіють тонким психологічним «інструментарієм», який дозволяє не тільки адекватно оцінювати психічний стан пацієнта, його хворобу, а й допомагати йому віднайти ресурси для одужання.
ВЗ Що це за «інструментарій» і як він застосовується?
— По-перше, це індивідуальний підхід на основі структури дефекту хвороби. Наприклад, дистонії чи серцево-судинні хвороби мають незвичний перебіг і викликають у пацієнта відчуття страху, тривогу. А коли порушення тривають досить довго, вони перетворюються зі станів у властивості. Це призводить до неврозів і психопатій. Медичний психолог повинен все це розрізняти і для цього є адекватні методики. Потрібно чітко визначити, на чому фокусується особистість людини, яка хворіє: вона спрямована на одужання, чи, навпаки, своїми переживаннями погіршує свій стан. У другому випадку медикаменти не зовсім ефективні — тут необхідна психологічна корекція стану особистості. Це найбільш важливий момент: допомогти людині зрозуміти суть симптоматики хвороби.
На жаль, у нашому суспільстві багато людей користуються послугами «спеціалістів», що лікують за методиками, породженими зовсім іншими ментальними середовищами — за Фрейдом, Юнгом, Роджерсом, гештальтпсихологією. Що ж виходить? Неадекватні методики й аналіз, застосовані до здорової людини, роблять психологічне лікування неефективним. Коли ж у людини є серйозна внутрішня травма, психолог замість того, щоб допомогти знайти вихід, змушує її знову і знову переживати болісні моменти — таким чином пацієнта можна легко ввести у стан неврозу чи психопатії. Це порочне коло! Річ у тім, що факт може бути один, а філософії цього факту — різні. Наприклад, проста шкірно-гальванічна реакція — я вас вщипну, а ви відсіпнете руку.
Рефлексолог скаже, що це рефлекс, реактолог — що це реакція, з позиції біхевіоризму — це буде фрагмент поведінки, гештальтпсихології — образ. А факт-то один! Тому потрібно розглядати кожну методику у розрізі того, в яких умовах і з якою метою її було створено. Неможливо уніфікувати всі західні методики і втиснути їх у наше буття. Тому ми вчимо наших студентів індивідуальному, адекватному підходу до кожного пацієнта.
ВЗ Де місце медичного психолога після закінчення ВНЗ?
— Ще за часів М. Амосова в його Інституті була створена лабораторія «Психодіагностика станів і переживань особистості». Наші аспіранти писали там дисертації і згодом працювали. М. Амосов і його співробітники у період підготовки до операцій та після застосовували психологічні методики, визначали, наскільки людина тривожна, вразлива і чи готова приймати самостійні рішення й акумулювати вольові зусилля.
Звідти й пішла ідея готувати людину до операції. Наприклад, якщо людина морально не готова до операції, на Заході практикують зачекати. І в цьому є раціональне зерно: потрібно працювати з її страхом смерті,
дати людині соціально-психологічне плацебо, яке допоможе подолати недугу. Тобто місце медичного
психолога — у будь-якій клініці, де перебувають хворі. Звичайно, в першу чергу це онкологічні і кардіологічні відділення — тут допомогу мають надавати не тільки пацієнтам, а й родичам. Якби була моя воля і суспільні можливості, я б до кожного пацієнта приставив медичного психолога. Завдяки психологам такі люди починають вірити, а без цього неможливе одужання.
Актуальна також допомога людям, які стоять на порозі смерті: у хоспісах, відділеннях онкології і т.д. Психолог часто в змозі допомогти переносити біль.
Як я вже казав, пацієнти, що потребують оперативного втручання, незалежно від його важкості, мають бути забезпечені медико-психологічною підтримкою, адже інколи тяжка не сама операція, а усвідомлення її необхідності.
Допомога медичного психолога також необхідна людям, які знаходяться у стані «психічного зриву», особливо після трагічних випадків, емоційних травм. Відбувається фрустрація і людина настільки глибоко поринає у переживання, що втрачає сенс життя й існування. Психолог повинен об’єднати травму й соматичне здоров’я, на якому вона відображається, і надати адекватне лікування і тут багато залежить від типологічної характеристики особистості. Якщо ми маємо справу зі слабким типом нервової системи, то такі надзвичайно чутливі люди просто потребують допомоги і корекції.
Немає таких хвороб, які перебігають без психологічного компонента. Люди, схильні до навіювання, самі запускають механізм соматичного перебігу хвороби. Вони не вміють урівноважувати дух і тіло. Хворобливий страх поступово виривається із підсвідомості у свідомість, згодом починається і сама хвороба. Потрібно перервати зацикленість на власних емоційних переживаннях — розірвати рефлекторну дугу. Звичайно, можна коригувати стан за допомогою ліків, але психологічна модель корекції цікавіша, могутніша та не зачіпає ендокринну систему чи метаболізм людини.
ВЗ А як щодо родичів важкохворих пацієнтів? Із ними теж повинен працювати медичний психолог?
— Так, обов’язково. Це подвійна робота. З одного боку, людині, яка значима для хворого, вкрай важливо дати необхідну інформацію про хворобу. З іншого ж, потрібно підтримати і саму людину, що доглядає і хвилюється за життя близького. Ми вчимо не впадати у відчай, а спрямовувати всі свої зусилля і любов на хворого. Ми звикли співпереживати, а потрібно співрадіти. У цьому полягає величність людини і саме такі почуття дають необхідний фундамент для одужання.
ВЗ Лікар може виконувати функції медичного психолога?
— На жаль, пацієнти часто стикаються із відстороненістю лікарів від їх душевних переживань. Лікування, як-то кажуть, відбувається чітко за протоколом і все менше часу приділяється бесіді з пацієнтами. За кордоном із хворими взагалі мало хто розмовляє: там із кожним роком лікування набуває все більш автоматизованого і комп’ютеризованого характеру. Але люди потребують нормального, людяного, ставлення. Я завжди кажу, що викладачі медичних університетів мають буди більш емпатійними, ніж представники будь-яких спеціальностей. Вони виховують собі подібних і з такою ж черствістю студенти згодом будуть ставитися до пацієнтів.
ВЗ Можливо, допомога медичного психолога потрібна і самому лікареві?
— Так! Тому що речі, про які я щойно казав, відбуваються через емоційне вигоряння лікаря. Воно найбільш характерне для медиків і педагогів. Це не професійне вигоряння, а особистісне, тому лікарі потребують психотерапевтичного розвантаження. Особливо, коли мова йде про фахівців, які працюють із важкими недугами і щоденно стикаються зі смертю.
ВЗ Яка потреба у медичних психологах в Україні?
— Потреба велика, проте кількість посад лікарів-психологів у медичних закладах дуже обмежена. За роки існування факультету ми підготували спеціалістів, які працюють майже в усіх закладах охорони здоров’я Києва, проте це по одному на заклад. В ідеалі у кожному профільному відділенні має бути медичний психолог.
А у поліклініках — два-три спеціалісти (із них один — дитячий). Але поки що наші спеціалісти є далеко не в кожному медичному закладі у регіонах.
Тетяна ПРИХОДЬКО, «ВЗ»
ОСБИСТА ДУМКА
СХОЖЕ, МЕДИЧНІ ЧИНОВНИКИ НЕ ПОВНІСТЮ ІНФОРМОВАНІ ПРО МОЖЛИВОСТІ ЛІКАРЯ-ПСИХОЛОГА
Вадим Вікторович БОЛТЯНСЬКИЙ, голова Київського осередку ВГО «Асоціація лікарів-психологів»
Незважаючи на багаторічну ефективну професійну діяльність лікарів-психологів, на сьогодні залишається низка негативних явищ у даній галузі, з якими зіштовхуються фахівці вже після отримання диплома. Перше питання, яке постає перед випускником, — місце роботи. Студенти, що навчалися за державним замовленням, отримують перше місце роботи за розподілом, і принаймні на період проходження інтернатури забезпечені роботою. В той же час студенти-контрактники мають проблему з працевлаштуванням, хоча потреби галузі в таких фахівцях далеко не вичерпані. Багато головних лікарів та інших медичних чиновників або не повністю інформовані про професійні можливості лікаря-психолога в наданні комплексної лікувально-профілактичної допомоги, або не мають можливості розширити штат. Іноді в ЛПЗ лікарі-психологи або практичні психологи працюють частково (на 0,25 або 0,5 ставки). Часто при зверненні з приводу працевлаштування можна почути: «В нас уже є один психолог». При цьому не береться до уваги тривалість прийому одного пацієнта і кількість хворих, яких може прийняти даний фахівець, а 1 спеціаліст, навіть працюючий на повну ставку, може повноцінно обслужити за день не більше 5-6 людей — а це крапля в морі для великої лікарні чи центру первинної медичної (медико-санітарної) допомоги.
Наступною важливою проблемою є існуюча нормативно-правова база, яка повинна регулювати права та обов’язки спеціаліста. Її недосконалість призводить до обмеження фахових прав і можливостей лікаря-психолога. При цьому навіть існуюча документація при детальному вивченні має велику кількість суперечливих моментів. Зокрема, обмеження права лікаря за спеціальністю «Медична психологія» отримувати вторинну спеціалізацію за напрямками «психотерапія», «психофізіологія», «сексологія», «наркологія». Українська асоціація лікарів-психологів вважає дане обмеження малообґрунтованим, особливо враховуючи той факт, що психотерапія є скоріше спеціальною галуззю медичної психології, аніж видом психіатричної допомоги, і рівень підготовки лікаря-психолога є достатнім для отримання спеціалізації в даних галузях. Багато хто з медичних психологів, керуючись власним бажанням, закінчили курси європейського зразка з різних психотерапевтичних напрямків, але питання застосування цих знань та навиків у роботі недостатньо врегульоване, і іноді межує з «повним хаосом». Тобто фактично робота лікаря-психолога зводиться до первинної консультації, психодіагностики й інколи психологічного консультування та корекції. При цьому існує значна кількість осіб, які в своїй діяльності порушують Порядок застосування методів психологічного і психотерапевтичного впливу, затверджений Наказом МОЗ України від 15 квітня 2008 р. №199, та дієві механізми впливу на порушників — відсутні. Особливо небезпечним для пацієнта і дискредитуючим фах лікаря-психолога і психотерапевта є використання цих методів особами без спеціальної вищої освіти, котрі мають «сертифікат психотерапевта», виданий окремими громадськими організаціями, або взагалі не мають навіть елементарної психологічно-психотерапевтичної підготовки.
Проблемним також є питання соціальної захищеності лікаря-психолога. У даного спеціаліста відсутні надбавки у зв’язку зі шкідливими та важкими умовами праці, не передбачена подовжена відпустка. І якщо у психіатричних і психо-неврологічних установах ці права ще можна відстояти, то у звичайних соматичних ЛПЗ це практично неможливо. У противагу лікар-психіатр, лікар-психотерапевт і навіть практичний психолог, що закінчив педагогічний ВНЗ, має все вище згадане.
Також в Україні спостерігається низька обізнаність практикуючих лікарів та керівників системи охорони здоров’я щодо можливостей системи медико-психологічної допомоги. Можна багато говорити про цю проблему, але для її розв’язання необхідно, в першу чергу, донести до суспільства, що медико-психологічна і психотерапевтична допомога не є аналогами психіатричної; що людина, яка звернулася до медичного психолога — не є «психічно хворою». Лікарська спільнота має знати, що в умовах сучасності, коли кожне друге соматичне захворювання містить психосоматичну складову, а депресивне сприйняття світу, стан психічного перенапруження і стресу мають 60,5% українців, слід активно створювати мультидисциплінарні команди, які дійсно зможуть забезпечувати здоров’я нації у його біопсихосоціальній єдності.
