Тридцять років тому дипломований випускник Тернопільського державного медичного інституту Олег Болюх вирішив стати хірургом, навіть не підозрюючи, що в майбутньому його покличе сімейна медицина. Нині він власник приватної клініки сімейної медицини неподалік міста Детройт, що у штаті Мічиган (США).
ВЗ Ви мріяли про професію лікаря змалку чи хтось вплинув на ваш вибір?
Олег БОЛЮХ, власник приватної клініки сімейної медицини, м. Детройт, штат Мічиган (США)
ВЗ Де минуло ваше дитинство?
— У Тернополі. Закінчив школу з поглибленим вивченням іноземних мов. Тоді я ще не знав, наскільки мені знадобиться в житті англійська, яку вивчав з першого класу. Зростали ж ми в радянський час й розмовляли іноземною хіба що на уроках. Тоді я й уявити не міг, що англійська стане для мене другою рідною.
ВЗ Яку спеціалізацію обрали після закінчення Тернопільського медичного інституту?
— Навчався в інтернатурі з хірургії в районній лікарні у Білій Церкві. Вдячний долі, що подарувала мені чудового наставника, відомого у цьому краї хірурга Григорія Ковбасюка, який щедро ділився своїми знаннями. А згодом мене спрямували на роботу в номерну лікарню містечка Ржищів. Потім було місто Кагарлик — там завідувачем хірургічного відділення працював Сергій Жирний, який був фахівцем високого класу й усім, що вмів, також щедро ділився з молодими колегами. Він був не лише висококласним фахівцем, а й надзвичайно шляхетною людиною. Разом із ним минули мої хірургічні університети, він завжди приходив на допомогу, радий був дати пораду в будь-який час. Одного разу в операційній зникло світло, а на столі — маленька дитина, і нам довелося оперувати при свічках. Це була дуже екстремальна ситуація, але разом ми успішно з нею впоралися. Тоді медицина переживала скрутні часи, проте мій наставник, надзвичайно енергійна людина, не сподівався на когось і не чекав, що хтось йому щось доправить, а сам вишукував апаратуру, шовний матеріал, аби ми могли надавати високоякісну допомогу. Саме на таких лікарях і трималася українська медицина. Нині з теплотою та вдячністю згадую цього подвижника охорони здоров’я та роки роботи в Кагарлицькій районній лікарні.
ВЗ Із чого розпочалася ваша «американська історія»?
— Звісно, у ті часи не сподівався і навіть уявити не міг, що працюватиму лікарем у США, ба — ще й розпочну тут власну практику. Отримав запрошення від свого дядька погостювати в нього, побачити Америку, от і поїхав. Знайомий професор з Огайо, у якого дуже багато друзів по всьому світу, організував мені екскурсію до місцевої лікарні. Мені було цікаво дізнатися, як функціонують у США охорона здоров’я та страхова медицина, про котру так багато говорили. Мій новий друг не лише показав мені медичний заклад, а й подбав про те, щоб я міг асистувати тамтешнім хірургам. У Сполучених Штатах тоді саме активно впроваджували лапароскопічні оперативні втручання, а в нас вони були дивиною. Звісно, на мене справило враження оснащення операційних — деякий хірургічний інструментарій побачив уперше! Коли зайшов до кімнати, де зберігають шовний матеріал, то зрозумів, що доти й уявити не міг, що таке взагалі існує! Якщо в Україні тоді використовували лише два шовні матеріали — шовк і кетгут, то в США його розмаїттю, здавалося, не було меж. Величезна кількість голок і ниток різних розмірів та форм, які тільки можна уявити, — обирай необхідні!
Так я познайомився з американською медициною, а згодом виникла ідея тут працювати. У США саме запроваджували лотерею «Зелена карта», тож я заповнив анкету й виграв можливість жити в цій країні. Відтак розпочав підготовку до нострифікації свого диплома. Звісно, довелося багато попрацювати, аби скласти всі іспити — це був довготривалий процес. Згодом закінчив резидентуру, і мені вдалося знайти власну нішу в сімейній медицині американської охорони здоров’я.
ВЗ Скільки часу займаєтеся загальною практикою? Які особливості роботи лікаря первинки в США?
— Закінчив програму із сімейної медицини 2008 року, отож, у цій галузі — уже десятий рік. Створив власну клініку, а ще маю на тиждень кілька чергувань в ургентному центрі.
Сімейна медицина в США — це надзвичайно широка мережа охорони здоров’я, яка охоплює надання меддопомоги пацієнтам будь-якого віку, до того ж за найрізноматнішими напрямками. До вузького спеціаліста пацієнт не одразу зможе потрапити, тому саме сімейний лікар має розпочати лікування. Особливістю роботи сімейного лікаря в США є те, що людина сама обирає свого фахівця, тобто вона не прикріплена до дільниці чи території за місцем проживання.
Наш заклад сімейної медицини надає послуги майже 1,5 тис. пацієнтів. Якщо лікар задовольняє медичні потреби людини, вона може рекомендувати його своїм друзям, родичам чи знайомим. Коли люди відчувають, що про них дбають і надають ефективну меддопомогу, то охоче радять свого лікаря.
ВЗ У вашої родини є свій сімейний лікар чи самі себе лікуєте?
— Самостійно не лікуємося — наша сім’я має свого лікаря загальної практики. Але ми ведемо здоровий спосіб життя, тому не так часто звертаємося до нього, хіба що під час щорічного профілактичного огляду. Узагалі ж хочу зазначити, що керівництво медичної галузі нашої країни нині велику увагу приділяє саме профілактичній медицині. Та й страхові компанії заохочують людей до профілактичного загального огляду, який відбувається раз на рік. Якщо застрахована особа проходить цей огляд, то компанії навіть виділяють їй якусь заохочувальну суму.
Головна стратегія, на яку спрямована нинішня сімейна медицина США, — запобігання недугам. Незважаючи на високий рівень американської медицини, змінюються й удосконалюються критерії оцінки роботи сімейного лікаря. Відтак наші зусилля і діяльність страхових компаній контролюючі медичні органи нині оцінюють за результатами профілактичної роботи, а не за кількістю викликів, як раніше. До прикладу, результат добрий, якщо хворі на артеріальну гіпертензію дотримуються наших рекомендацій і утримують на певних позначках рівень артеріального тиску, а пацієнти із цукровим діабетом — рівень глюкози крові.
Модель американської охорони здоров’я ґрунтується, як відомо, на страховій медицині. Але й вона не ідеальна, якщо зважати на суто економічний чинник, адже багато американців не можуть дозволити собі страховий поліс, тому змушені в разі хвороби викладати чималі суми з власної кишені, і це є суттєвою проблемою. Не можу стверджувати стовідсотково, однак у мене таке відчуття, що організатори американської охорони здоров’я з часом змушені будуть перейти на систему оплати медичних послуг, яку цілковито забезпечуватиме держава. Люди, котрі перебувають на межі бідності, отримують державне медичне страхування. А от американці так званого середнього достатку, скажімо, дрібні підприємці, змушені купувати страхові поліси, які часто дуже дорогі й обтяжливі для їх сімейного бюджету. Тому трапляється, що люди навіть відмовляються від медичних послуг, бо не в змозі оплатити лікування.
На фармацевтичному ринку США нині є багато сучасних ефективних препаратів, які доволі часто страховик не хоче оплачувати, тому пацієнтові пропонують значно дешевші ліки. У такий спосіб страхова організація економить свої фонди. До прикладу, пацієнти не можуть собі дозволити комбіновані сучасні препарати для лікування артеріальної гіпертензії, бо їх ціна — занадто висока, тому змушені обходитися дешевими засобами.
Узагалі ж лікарські препарати в США надто дорогі, і це вже питання до уряду країни: чому в Америці ціни на ліки «кусаються», коли, приміром, у Канаді вони значно нижчі? Звісно, якщо людина з певних причин не може вживати дешевих ліків (скажімо, у неї алергія чи інші протипоказання), то сімейний лікар має підготувати певні документи і подати їх на розгляд страхової компанії, яка й вирішить подальшу долю пацієнта. Але це забирає час, тому не йде на користь хворому. Тобто виходить, що страхова компанія певною мірою контролює лікування пацієнта, диктуючи, які препарати ми можемо призначати. Лікар повинен чітко дотримуватися визначених рекомендацій обстеження та лікування хворого, тобто діяти згідно з конкретними циркулярами та покладатися на власний досвід.
ВЗ Наскільки розвинена система лікарського самоврядування у США? Чи відчуваєте конкретну допомогу від таких товариств, бо в Україні вони малоефективні?
— У США фахівці кожної спеціальності мають свою асоціацію. Я належу до Американської академії сімейних лікарів. Хочу зауважити, що вона доволі ефективна. Академія має власне друковане видання, у якому публікується багато нової інформації, скажімо, для підготовки до іспитів під час ресертифікації. Також вона намагається захищати наші інтереси, хоча в американській державній системі це нелегко.
Керівники організації звітують про свою роботу, аби забезпечити прозорість дій і дати іншим членам можливість оцінити, ефективно вони працюють чи лише займають свої посади. Дуже важливою місією керівництва асоціації є донесення думки лікарів до вищих органів влади, коли приймаються якісь важливі рішення на рівні держави.
Вважаю, що товариство сімейних лікарів проводить чималу роботу, адже відстежує й оприлюднює нові тенденції в лікуванні певних захворювань, повідомляє про зміни щодо стандартів і протоколів лікування (а вони відбуваються в нас доволі часто).
Щороку ми маємо звітувати про підвищення свого кваліфікаційного рівня, тобто про відвідування конференцій, самоосвіту — усе це обліковує електронна система, створена на сайті академії, яка дає змогу документально підтверджувати всі досягнення фахівця.
ВЗ Нині деякі з учасників АТО проходять реабілітацію та лікування в США. Вам не доводилося зустрічатися зі співвітчизниками?
— Уважно стежу за подіями в Україні, цікавлюся ситуацією в зоні бойових дій. Намагаюся також надати свою, хоча й невелику, але, сподіваюся, дієву підтримку людям, які захищають Батьківщину. У клініках штату Мічиган лікуються бійці української армії, які зазнали тяжких поранень. Зокрема, у нас працює організація військових ветеранів США, яка, власне, й запропонувала їм лікування, а організація українських лікарів також робить посильний внесок, зокрема допомагаємо оформити документи тощо. За свою роботу в цьому напрямку був відзначений грамотою Міністерства оборони України.
ВЗ У вас дуже напружений робочий графік. Як знаходите час для відпочинку і де його зазвичай проводите? Звідки черпаєте сили та натхнення?
— Джерело моїх життєвих сил — родина. Насамперед, це моя дружина, яка допомогла мені стати на ноги в американській охороні здоров’я. Родом вона з Філіппін, також медик, працює в одній із лікарень, але доволі часто допомагає мені й у нашій клініці. Коли мені потрібна допомога, вона завжди напоготові.
Ростимо двох донечок — 11 та 15 років. Любимо мандрувати, відпочивати на природі, спілкуватися з друзями. Кілька разів бували разом у Тернополі, й дружині моє рідне місто надзвичайно подобається. Щодня стежимо за подіями в Україні і вболіваємо за мир та злагоду.
Лариса ЛУКАЩУК, спеціально для «ВЗ»
