Медична рота — це маленький госпіталь на колесах

Рік під кулями і десятки врятованих життів — із таким «вантажем» повернувся з АТО Леонід Ніцевич. Він пішов рятувати людські життя на передову, залишивши хірургічну практику в районній лікарні. Каже, що працювати в операційній за наявності всіх необхідних медикаментів і засобів було легко, а от своєчасно надати медичну допомогу захиснику на полі бою чи в санітарній машині — складно і почесно водночас.

Змусили чекати півроку

Леонід НІЦЕВИЧ, головний лікар КУ «Бершадська станція швидкої медичної допомоги Вінницької обласної ради»

Навчалися всі — і молоді медики, і лікарі з досвідом

Чи було страшно? Можливо. Але усвідомлення своєї корисності на фронті взяло гору над підсвідомими емоціями. Коли я навчався у Вінницькому медичному інституті, там була військова кафедра, і як лейтенант медичної служби я мав певні навички, але з бойовою травмою ніколи не стикався. Тому був радий, що нас спершу відправили на військовий вишкіл — перепідготовку при Українській військово-медичній академії. Заняття, котрі проводили українські висококваліфіковані фахівці та іноземні інструктори, тривали більше місяця. Словом, вчилися за стандартами НАТО. Кожен день давав нову інформацію, що стосувалася не лише медицини та застосування сучасних медичних систем, які є в наборах польових медиків країн — членів НАТО, а й практичної психології. Ми вчилися накладати турнікети, обстежувати потерпілих у бронежилетах, евакуювати поранених із поля бою тощо. Усі вчилися на рівних — і молоді медики після університетів, і ми, лікарі-хірурги з досвідом.

Наприкінці навчання всі склали «іспит полем», який був розрахований на кілька годин безперервних дій. Його контролювали американські й українські інструктори. Помилки та цікаві, креативні ідеї одразу вносили до спеціальних карт. У підсумку ми впоралися на «відмінно» й були визнані готовими надавати кваліфіковану фельдшерську допомогу в надзвичайних та екстрених умовах. І вже незабаром засвоєні практичні навички знадобилися під час реальних бойових дій на Сході країни.

У військово-польових умовах

Після перепідготовки я був направлений для проходження подальшої військової служби в медичну роту 56-ї окремої мотопіхотної бригади, де обійняв посаду ординатора-хірурга. Бойове злагодження відбувалося на полігоні в Дніпропетровській області. Бригада молода, створена у лютому 2015 року з підрозділів територіальної оборони. Але бійці були загартовані в боях під Широкиним, Водяним, Павлополем та Авдіївкою. У складі бригади я пройшов дві ротації, обидві — у військово-польових умовах. Жили в бліндажах і наметах, які самі розбивали й облаштовували.

Бойові завдання виконували в секторі «М» — Маріуполь і Приазов’я. Доводилося змінювати місця дислокації, оскільки медики також входили до груп медичного підсилення. Виконував завдання з медичного забезпечення, надання медичної допомоги, займався евакуацією хворих із лінії розмежування, стабілізував їх стан для подальшого транспортування, а за потреби прямо на місці разом із колегами проводили й хірургічні втручання.

Нам пощастило з волонтерами, які забезпечували всім необхідним. Медична рота мала трохи техніки: три перев’язувальні автомобілі, дев’ять легкових УАЗиків — усе мобілізоване з народного господарства. Збройні сили, натомість, чітко та методично постачали пальне. Бригада розташовувалася поблизу Сартани, Талаківки, Гнутового, Павлополя й інших населених пунктів, тобто підрозділ займав понад 30 кілометрів уздовж лінії фронту. Медична рота — це маленький госпіталь на колесах, тому всю вказану ділянку обслуговувала наша медична служба. На одного медика припадало в середньому по 100 бійців, особливо не вистачало фельдшерів і медсестер.

Чіткої ієрархії статусів і розподілу обов’язків на передовій не було. Потрібно знеболити — робив, перев’язати — робив, прооперувати — робив, евакуювати чи транспортувати — робив… Доводилося братися за все, аби врятувати життя наших захисників. Унікальних випадків у практиці траплялося багато, але на якомусь одному не зупинятимуся, не вважаю свої вчинки героїчними — просто я був на своєму місці й робив, що міг, як і кожен із нас. Чого тільки варті хлопці-водії! Справжні «аси»! На старій техніці вони виконували такі маневри, до яких далеко сучасним тюнінгованим джипам.

Багато життів забирає стрес, а не зброя

У період двох моїх ротацій потужних обстрілів не траплялося, але роботи вистачало, бо військові хворіють і на «цивільні» недуги. Доводилося займатися всім: гіпертонією, виразками, гепатитами, хворобами серця тощо. Бойових втрат було мало, але свій внесок робили і туберкульоз, й онкологія. Скажімо, прислали нам молоде поповнення, заходить хлопчина і кашляє. Я його послухав, відправив у госпіталь на рентген, виявилося — туберкульоз. Частота небойових втрат зростала ще й унаслідок банальних випадків: починаючи від аварій, суїцидів і завершуючи смертю від алкогольного отруєння.

Слід визнати, що набагато більше життів забирав стрес, а не ворожа зброя… Навіть медиків це не оминуло — в одного із колег, якому було вже за 50, під час чергування стався серцевий напад від перевантажень. Ми надали йому своєчасну допомогу, доправили в найближчий мобільний госпіталь. Вігн трохи підлікувався і повернувся на службу — далі рятувати життя наших захисників.

Робота на швидкій мені ближча

Із зони АТО я демобілізувався 20 травня 2016 року, тобто фактично прослужив 15 місяців. Повернувшись із фронту, продовжив хірургічну практику, а з квітня 2017 року обійняв посаду головного лікаря Бершадської станції швидкої медичної допомоги, яка обслуговує 120 тис. населення трьох районів. Нині до складу філії входять Бершадське, Чечельницьке, Тростянецьке відділення ЕМД та Устячевський, Маньківський, Шляховиський, Михайлівський і Ободівський пункти тимчасового базування. Зав­дань — багато, ще більше відповідальності.

Після війни я зрозумів, що робота на швидкій мені ближча. Безумовно, служба в АТО далася взнаки: я здобув колосальні знання, навчився швидко реагувати на виклики, приймати правильні рішення, мобілізовувати сили. На війні вся медицина, по суті, екстрена. Забезпечення першої медичної допомоги, порятунок життя і вдень, і вночі дають змогу відчувати свою значущість як медика більше, ніж у звичайній районній лікарні. Тому зараз я — на своєму місці в потрібний час.

Олеся ШУТКЕВИЧ, спеціально для «ВЗ»