Петро ХОМРАЧ, головний лікар Менської ЦРЛ (Чернігівська область), депутат обласної ради 3‑х скликань, кавалер Ордена «За заслуги III ступеня», ділиться думками щодо реформування служби екстреної допомоги.
Усвідомлюючи, що надання екстреної медичної допомоги населенню є пріоритетним напрямком діяльності системи охорони здоров’я, ми почали вдосконалювати службу швидкої допомоги в Менському районі ще у 2009 році. Це був період, коли медичні заклади сільської місцевості знаходились в управлінні сільських рад. Існуючі бригади швидкої допомоги на той час не могли забезпечити медичну допомогу в екстрених випадках 39 тисячам населення, що проживають у 56 населених пунктах району.Тому за ініціативи адміністрації Менської ЦРЛ відбулися сесії сільських рад, які дозволили нам вилучити 20 штатних одиниць, що використовувалися нераціонально, і з них сформувати додаткові фельдшерські бригади швидкої допомоги.
Із 2009 року екстрену медичну допомогу населенню району надають 6 фельдшерських бригад швидкої допомоги, 2 з них розташовані в центральній районній лікарні, решта — на базі лікарських амбулаторій.
Упродовж усього періоду існування бригад вони були забезпечені медикаментами, паливно-мастильними матеріалами, запчастинами — за рахунок бюджету ЦРЛ. Час їх доїзду до найвіддаленіших населених пунктів району становить не більш як 20 хвилин.
Нині ми також розуміємо, що прийняття Закону України «Про екстрену медичну допомогу», який набирає чинності з 1 січня 2013 року, має на меті підвищити ефективність медичної допомоги, особливо в сільській місцевості, і є кроком до цієї мети.
Похвально, що Закон зобов’язує формувати центри екстреної медичної допомоги та медицини катастроф, у яких будуть офіційно зареєстровані і цілодобово чергуватимуть усі спеціалісти для надання екстреної медичної допомоги на території області. Цих фахівців не потрібно буде звозити вночі з домівок (як це відбувається нині, на що витрачається дорогоцінний час). Відрадно й те, що фінансування таких центрів дасть змогу забезпечити їх усім необхідним: транспортом, медичною апаратурою, засобами зв’язку, паливом тощо.
Маю особисту думку, що в перспективі фінансування всіх медичних закладів ліпше було б передати на профільну вертикаль обласного рівня.
Адже нині районна влада часто за рахунок медицини «латає дірки» в бюджеті освіти та культури району. Втім, якщо з бюджету районів на фінансування швидкої допомоги будуть вилучатись кошти до обласного рівня, це слід зробити за справедливою формулою (наприклад, із розрахунку на одного жителя), а не по факту витрачених коштів по всім видаткам на швидку допомогу в річному бюджеті.
Із застереженням сприймаю ідею централізованої диспетчерської служби. Безперечно, вона буде ефективною в місті. А як це спрацює в сільській місцевості, на хуторах, де навіть назв вулиць не існує? Як у таких випадках працює швидка допомога в пілотних областях, ми бачили в телесюжетах.
Тому, можливо, в сільській місцевості на першому етапі доцільно зосередити виклики швидкої допомоги на диспетчерах центральної районної лікарні.
Тож, підтримуючи згаданий закон і готуючись впроваджувати його у життя, хотілося б відчути упевненість у тому, що його реалізація буде виваженою і врахує всі деталі, які можуть бути вирішальними і для іміджу реформування служби, і для позитивного сприйняття реформ населенням.
