Задовго до того, як в Україні розгорілися бойові дії, полковник медичної служби Євген Скиба опинився у вирі громадянської війни. Досвід польової військової медицини він здобував не стільки в учбових аудиторіях, скільки в операційних госпіталях, рятуючи бійців українського миротворчого контингенту в Іраку. Доля склалася так, що й після Іраку він щоразу опинявся в «гарячих точках» — зараз, приміром, у прифронтовому Харкові він очолює медичну частину Військово-медичного клінічного центру Північного регіону. Саме про нього бійці АТО кажуть: «Потрапиш до Харківського госпіталю — виживеш».
ВЗ Коли війна стала частиною вашого професійного життя?
— Значно раніше, ніж я потрапив до Іраку, навіть ще раніше, ніж став лікарем. В останні місяці строкової служби в армії, під час якої закінчив школу санінструкторів, відбулися перші криваві бої в Афганістані, багато поранених тоді було прийнято й до Київського окружного військового госпіталю, куди мене відкомандирували. Там бачив дуже тяжкі рани бійців, евакуйованих із Ташкенту, працював у відділенні гнійної хірургії та операційному блоці медбратом. Там же отримав «корисний папірець» — про позаконкурсне зарахування до вишу (в радянські часи такі давали як певний вид нагороди за бездоганну службу — він і досі як пам’ять зберігається у дембельському альбомі). Але не встиг ним скористатися, бо демобілізували після завершення вступної кампанії.
ВЗ То ж медицину обрали не тому, що мали «корисний папірець»?
Євген Скиба, полковник медичної служби, заступник начальника Військово-медичного клінічного центру Північного регіону — начальник медичної частиниТоді, в часи СРСР, після руйнування Берлінської стіни, нас направили для забезпечення виведення Західної групи радянських військ із Німеччини, а мене призначили начмедом окремого автобатальйону. Але до Німеччини ми так і не доїхали, бо Польща запросила мільярд доларів за проїзд, тому довелося півроку жити і працювати в наметах, розгорнувши взимку польовий табір та медичний пункт на кордоні з Польщею.
А справжня війна продовжувала дихати смертю зі Сходу нашої планети — після Афганістану були іракські події, вирувала «Буря в пустелі», потім військова операція «Свобода Іраку». На той час я вже став підполковником і начальником відділення в Чернігівському госпіталі, який тоді був центральним медичним закладом Північного оперативного командування Української Армії. Саме Чернігів формував миротворчий український батальйон у Чугуєві Харківської області.
ВЗ У цей батальйон ви потрапили за власним бажанням?
— В армії тоді не було ані власного бажання, ані випадковості, ані везіння — існував жорсткий відбір за професійними навичками, тим паче, коли мова йшла про зону бойових дій. Але формально згода була потрібна. Практики ж із хірургії, травматології та організації медичної служби в мене було достатньо.
ВЗ Чи існують аналогії між війною на Сході Азії та Сході України?
— В Іраку ми служили під егідою НАТО. Прилетіли туди після завершення операції «Свобода Іраку». Наша бригада повинна була займатися налагодженням післявоєнного побуту місцевого населення. Це суто гуманітарна місія: перевозили й конвоювали вантажі для мирних громадян, для дитячих садочків, шкіл, будували житло, охороняли ірано-іракський кордон. Але не всім там подобався мир. І згодом розгорнулася партизанська війна проти коаліційних сил — як і в Афганістані, проти нас почали організовувати засідки, диверсії, згодом розпочалися бої. Добре пам’ятаю перший — він відбувся навесні, в квітні, безпосередньо в місті Ель-Кут і тривав більше 5 годин.
На нас напало добре підготовлене півторатисячне збірне угрупування бойовиків з Ірану, Чечні та Афганістану: місцевих наймали прямо на місці (за добу бою їм платили по 50 доларів!) Найманців фінансував капітал Ірану, бо йому невигідно було мати на своїх кордонах коаліційне військо. Мені тепер це дуже нагадує сучасний стан на Сході України. Тоді на допомогу дуже швидко прийшли американці, прикрили з повітря та вже вночі ввели танковий полк і механізований батальйон, прорвавши кільце оточення ззовні, — це й зветься колективною безпекою та відповідальністю. Страшно уявити, що б сталося без їхнього втручання, — весь наш багатонаціональний табір (крім нас — ще миротворці з Польщі, Казахстану, невелика кількість морських піхотинців США) був щільно оточений та безперервно обстрілювався.
Тоді вперше я побачив справжнє обличчя війни: що таке бій у місті, коли стріляють із кожного будинку, б’ють снайпери, кулеметники та гранатометники, коли потрапляєш під суцільний мінометний обстріл своєї бази, а відповісти не можеш, бо не будеш же цілити по житлових кварталах. Та й не було в нас ані мінометів, ані гвинтокрилів, ніякого прикриття — лише БТРи…
Ми, військові медики, не просто очікували закінчення бою — організовували сортування поранених на блокпості при в’їзді до табору, першу допомогу, евакуацію до нашого госпіталю та надання кваліфікованої медичної допомоги. І тут, коли надійшли перші поранені та вбиті, одразу ж знадобився весь набутий в Україні фаховий досвід кожного медика, на жаль, і патологоанатомів також.
Потім було ще 7 місяців війни. Реальна бойова медична практика з хірургії, реанімації, психіатрії, терапії, інфекційних хвороб, здобута за кордоном, у чужій далекій країні, сьогодні стала в нагоді в рідній Україні. Це дуже прикро, але таке життя.
ВЗ На вас — форма військового офіцера флоту. Чому? І чи багато лікарів у такій формі працюють у госпіталі Харкова?
— Усього двоє. Крім мене, ще військовий лікар-окуліст, майор медичної служби Аліна Вікторівна Вострикова — до речі, корінна мешканка Севастополя й росіянка за національністю, але справжня патріотка України. Ми разом із нею та військовими лікарями й моряками Військово-Морських Сил Збройних Сил України, які зберегли вірність Батьківщині та присязі після анексії Криму Росією, вийшли із Севастополя.
ВЗ Отже, ви стали учасником так званих кримських подій?
— На той час я служив там заступником начальника Військово-медичного клінічного центру, начальником оперативно-медичного управління ВМКЦ Кримського регіону, організовував медичне забезпечення військ у Криму, в тому числі й на кораблях. Брав активну участь у плануванні та проведені медичного забезпечення міжнародних навчань «Сі Бриз», «Блексифор», «Фарватер миру» та ін., був двічі нагороджений грамотами Командувача Чорноморського флоту РФ. Після анексії Криму та вторгнення на територію України російських найманців і регулярних військ передав ці грамоти до Спілки офіцерів України, які потім, разом із кількома мішками інших нагород від Росії, відвезли до Москви — Президенту Володимиру Путіну на знак протесту. Неприємно було тримати в руках це лицемірство.
Дуже важко й неприємно згадувати ті події, коли ми, військові лікарі одного з кращих медичних закладів України, були залишені сам на сам, без зброї, з наказом провести інвентаризацію і не панікувати. А як триматися і скільки? Озброєні росіяни, так звані ополченці, та кубанські козаки оточили наш госпіталь, а колеги, представники військової медицини Росії, прийшли з ультимативною заявою передати госпіталь Чорноморского Флоту Російській Федерації. Найстрашніше для людини — невідомість. Більшість медиків місцевого й немісцевого походження залишилися в Севастополі (привабили російські обіцянки) — це правда, і від цього нікуди не дітись. Нам усім пропонували і полковничу посаду не нижче тієї, що обіймав, і дуже велику зарплату, і збереження пільг, і квартиру найближчим часом (усі 26 років військової служби ми з дружиною, теж лікарем, так і прожили в найманих).
ВЗ І як же ви наважилися без наказу виводити людей з півострова?
— Вибір був непростим: вийдеш без наказу — дезертир, залишишся — зрадиш себе. Як будеш потім спати, знаючи, що продав Батьківщину заради матеріальних благ? На свій ризик ми виїхали на материкову Україну на особистому транспорті без письмового наказу, лише за усної згоди на вихід, яку дав директор Військово-медичного департаменту МО України. На жаль, нове обладнання, техніку й апаратуру на мільйони гривень довелося залишити. Вивезти нічого після так званого референдуму нам не дозволили. Самостійно діяти за тих обставин ми також не могли. Що стосується медичної апаратури й техніки, то в період дружби з Росією, коли ми проводили спільні з російськими медиками навчання, вони казали: «Вот бы нам такую!» Тепер у них усе це вже є — і КТ, і найсучасніші операційні стійки та апарати УЗД, і цифровий рентген, і пересувні реанімобілі… Як у приказці: «Було ваше — стало наше». Тепер розумію, що люди їм були не потрібні, навіть російськомовні, а лише територія та майно. Бо обіцянки, найсолодші, так і залишилися обіцянками.
До речі, ті хто залишився, потім пошкодували про свій вибір. По-перше — ставлення як до другосортних, бо для росіян вони також зрадники. Навіть в особових справах їм позаписували: «Склонен к измене Родины». По-друге — високу зарплатню дійсно дали, але тільки один раз, у перший місяць після анексії, а потім перевели на найнижчу в РФ сітку, і не призначили, а лише допустили до виконання посадових обов’язків. При цьому замість обіцяних звань дали нижчі, тобто призначили полковників, підполковників на капітанські та старшелейтенантські посади, а тих, кому пощастило, — на майорські. Декого скоротили, решту розкидали по півострову. А замість обіцяної служби в Криму наступного року на них чекає служба у віддалених районах Росії. І лише за умови, що вони пройдуть атестацію. І останнє — про обіцяні квартири в Криму годі й мріяти, на Магадані — без жодних проблем, за умови підписання контракту. Один із колишніх співслужбовців у телефонній розмові мені сказав, що повернув би все назад, навіть враховуючи, що на материковій Україні в нього немає родичів.
ВЗ А чому ви обрали саме Харків?
— Із Харковом мене пов’язує служба. Після Іраку наша бригада повернулася до Чугуєва, мене призначили начальником військового мобільного госпіталю, після його скорочення в 2006 р. проходив службу в Харківському військово-медичному клінічному центрі, маю тут багато знайомих, колишніх співслужбовців, друзів — тож це місто мені не чуже, та й рідний Дніпропетровськ поруч, там зараз мати, дружина й син.
ВЗ Не думали про мирне життя, адже лікарі з вашим досвідом потрібні не лише в армії?
— Вислуги цілком вистачає, аби піти з армії. Але… Ситуація в країні не дозволяє покидати військову службу в такий скрутний час. Потрібно ще підготувати зміну та передати їй набутий досвід, адже це може врятувати життя нашим хлопцям. Подивіться, як об’єднався наш народ, скільки добровольців, волонтерів! Як же зараз можна взяти й піти?
Ольга ФАЛЬКО, власкор «ВЗ», м. Харків
