У більшості випадків медиків важко відрізнити від інших бійців на полі бою. На них — такі самі форма, бронежилет, каска. Навіть спеціальними розрізнювальними знаками вони воліють не користуватися, адже супротивник тоді намагається поцілити саме в лікаря. Проте його присутність на передовій так само необхідна, як і присутність командира, адже впевненість у тому, що допомога — поруч, здатна підняти бойовий дух.
Василь ЖУРАВЕЛЬ, лікар-хірург ДУ «Територіальне медичне об’єднання МВС України по Сумській області»У народі кажуть: війна людей їсть, а кров’ю запиває… Це про те, що вже більше двох років відбувається на Сході України. Пролито море крові, загинули та постраждали тисячі військових і мирних жителів. Сепаратисти не лише ведуть обстріли з автоматів, кулеметів, «Градів», «Смерчів», «Ураганів», вони нашпигували все навколо протитанковими мінами, закладаючи їх у найнесподіваніших місцях… Після них у прямому сенсі залишається мертва земля. Страшно було за наших хлопців, коли вони в бою, але бачити страждання поранених — ще страшніше і болючіше…
Їдучи в зону проведення АТО, у принципі, був готовий до важких випадків. Я альпініст, тож мені не раз доводилося рятувати життя людей у горах, коли найближчий медичний заклад за десятки, а то й сотні кілометрів. Проте інша справа — кульові та осколкові поранення. Як і в переважної більшості українських лікарів, такої практики у мене не було. Військовою медициною в Україні ніколи особливо не займалися, а остаточно знищили її у 2010 році, коли за наказом колишнього президента Віктора Януковича у вищих медичних навчальних закладах ліквідували кафедри військової підготовки. Тож набувати фаху військового медика доводилося вже на місці. Страшно так говорити, але практики було достатньо…
Мені пощастило: я був забезпечений всім необхідним — від каски та бронежилета до лікарських препаратів. На кожне бойове завдання, на яке йшли сумські правоохоронці, виходив і я. Часом, через надмірну небезпеку, вони навіть наполягали, аби залишився на базі в Красному Лимані. Але жодного разу їм не вдалося вмовити мене чекати на них «удома». Я був потрібен хлопцям на полі бою, а не на базі АТО, бо ті бійці, що залишалися в місті, могли звернутися по медичну допомогу до центральної районної лікарні. А що робитимуть воїни без лікаря в полі, та ще й кілька днів поспіль?
«Там була справжня «м’ясорубка»
Наш зведений загін разом з армією та Національною гвардією брав під контроль місто Сіверськ Донецької області. Ми щойно заїхали в місто і колона рушила однією з вулиць. До місця призначення залишалися лічені метри, як дорогу нам перегородила величезна калюжа. Оминути перешкоду зліва чи справа було неможливо, залишалося лише її переїхати. Наша машина йшла першою в автоколоні і водій уже зібрався рушати, як зненацька нас обігнав автомобіль майора Олександра Ткаченка. Саша завжди вів групу на завдання, цього разу, вочевидь, теж вирішив піти першим… Через мить пролунав сильний вибух. Під їх авто розірвалася протитанкова міна. Вибух був настільки потужним, що важкий військовий автомобіль підкинуло вгору, а потім він упав посеред калюжі. Від картини, яка постала перед очима, кров застигла в жилах — пошматований кузов, розірвана кабіна вантажівки, більше двох десятків поранених… Це була справжня «м’ясорубка».
Не пам’ятаю, як дістався до місця вибуху. Уже потім побратими сказали, що це були лічені секунди. Оцінювати, кому медична допомога потрібна терміново, доводилося миттєво, бо перші 10 хвилин після поранення визначають, чи виживе потерпілий. Їх ми, лікарі, називаємо «золотими хвилинами». Найтяжчих і життєво небезпечних поранень зазнали бійці, які були в кабіні автомобіля. У водія, прапорщика Юрія Звади була тяжка контузія, посттравматичне запалення нижніх кінцівок, простіше кажучи, йому розтрощило кістки ніг. До моменту вибуху кулеметник Сергій Кознієнко стояв по пояс у люку кабіни. Після вибуху він вилетів з машини. Спецпризначенець отримав численні відкриті та закриті переломи нижніх кінцівок.
Але в найважчому стані був Олександр Ткаченко. Епіцентр вибуху припав на його бік авто. Коли я до нього підбіг, майор був непритомний: ушкодження грудної клітки, ребер. Закритий масаж серця в таких випадках протипоказаний, тож я одразу вдався до штучного дихання, підключився до магістральної вени, розпочав протишокову терапію…
Тяжкопоранених бійців до найближчої лікарні довелося везти дві години. Живими, на жаль, доїхали не всі. За роки незалежності Україна так і не провела повноцінної медичної реформи. Коли б хворого, а тим більше пораненого можна було доправити до медичного закладу за лічені хвилини, тоді втрат було б набагато менше. А так… Майор міліції Олександр Ткаченко, якого молоді бійці називали «батьком», помер від численних тяжких травм.
«Дякуємо, що запросили»
Пригадую, як у селі Миколаївка, що під Слов’янськом, допоміг місцевій мешканці з тяжким кульовим пораненням руки. Сильна кровотеча, жінка була ледь притомна. Я дістав зі своєї аптечки кровоспинний препарат, який у зоні АТО на вагу золота… У принципі, тоді бійці сумського загону врятували життя не тільки їй, а ще майже двом сотням мешканців Миколаївки. Сепаратисти закрили їх у підвалі: планували, тікаючи, використати людей як живий щит. До речі, знайшов їх Олександр Ткаченко. Після всього пережитого миколаївці на радощах вітали своїх визволителів, пригощали їх фруктами, овочами. Нам, звичайно, була приємна така вдячність людей, але від дарунків відмовилися, бо це могло бути небезпечно.
Перед першим завданням нам провели інструктаж, як поводитися з місцевими жителями. Зі столиці приїхав навіть представник Міністерства оборони. Він по пунктах розклав усе, що ми маємо робити, увійшовши в населений пункт. «Після того, як ви підійшли до чийогось будинку, — говорив він, — треба запитати, чи є хтось вдома, потім слід привітатися й обов’язково запитати, чи можете ви до них зайти…» Ми сміялися з цього інструктажу, навіть кепкували з лектора, мовляв, треба ще говорити: «Дякуємо, що запросили». Проте потім зрозуміли, що в такій поведінці був сенс. Згодом дізналися: 40 українських солдат, скуштувавши молока з рук місцевих жителів, із тяжкими отруєннями потрапили на лікарняні ліжка.
Спершу місцеве населення дуже насторожено зустрічало українських силовиків. Російська пропаганда по всіх каналах «заганяла» їм у підсвідомість, що «українська армія прийде їх бомбити», «Беркут» їх хапатиме й затримуватиме», а «Правий сектор» животи різатиме». Та згодом, побачивши нормальних людей, зрозумівши, що своя армія їх не грабуватиме, не знущатиметься над ними, люди починали по-іншому до нас ставитися. Навіть благословляли іконами.
Працюючи хірургом, я різне бачив, здавалося, що до всього був готовий. Але реальність зони АТО перевершила все пережите… Не тільки стражданнями і смертями, як би парадоксально це не звучало. Досі не можу знайти відповіді на запитання: як у миролюбній толерантній Україні, котра 23 роки своєї незалежності будувала абсолютно пацифістське суспільство і не знала, що таке війна, раптом сталося таке?! Чи можуть люди, котрі там, на Донбасі, взялися до зброї, назвати вагому причину, яка штовхнула їх не просто на протести, а на збройне протистояння? Чи думали вони, перш ніж брати в руки автомати, чим усе закінчиться, які жахіття принесе ця війна?..
Катерина СПІВАК, спеціально для «ВЗ», м. Суми
