Патріотично налаштовані медики з усіх регіонів країни, добровільно і безкорисливо взявши на себе відповідальність за її долю в цей нелегкий час, наче струмочки, об’єдналися в широку й потужну волонтерську ріку добра. І хоча сьогодні від когось можна почути: мовляв, у країні — криза, у сім’ях — фінансова скрута, сильні духом все ж знаходять можливість їздити в зону АТО, аби допомагати захисникам Вітчизни.
Кожен шукає свій шлях
Таміла ЛИТВИНЕНКО, підлітковий терапевт поліклінічного відділення Полтавської обласної клінічної лікарні ім. М. В. Скліфосовського, лікар лікувальної фізкультури та спортивної медицини Полтавського обласного клінічного кардіологічного диспансеру, головний позаштатний підлітковий терапевт Департаменту охорони здоров’я Полтавської ОДАВід колег-медиків, котрі поверталися з фронту, чула, що в багатьох бійців на передовій проблеми із хребтом: даються взнаки фізичне перенавантаження, постійне носіння бронежилета, відсутність регулярних тренувань для підтримання фізичної витривалості.
Якось познайомилася з координатором громадської спілки «Координаційний центр розвитку «Громада Полтавщини» Наталією Костіною. Ці волонтери активно допомагають фронту з перших днів: харчами, медикаментами, засобами гігієни тощо. «Наталіє Григорівно, — запитала, — а медики вам потрібні? Я можу робити масаж, навчати бійців основам лікувальної фізкультури…» — «Звичайно, така медична допомога воякам ще й як знадобиться, — відповіла Н. Костіна й запропонувала: — Поїхали з нами!»
Група вирушала 3 лютого 2017 року, причому, одразу на передову, у Зайцеве Донецької області. Навіть мої рідні не знали про те, куди я їду.
Масаж у фронтових умовах
Наталія Костіна підтримує тісний зв’язок із командирами військових підрозділів, тому ми без проблем добираємося до місць призначення. Зазвичай військові замовляють волонтерам медикаменти, продукти, білизну, одяг, ковдри, сонячні батареї, лазерні указки тощо. Із цим і їхали до них. Мій же «вантаж» — мої руки. Взяла із собою ще і спеціальні мазі для масажу та креми.
Прибули в Зайцеве у першій половині дня, розмістилися у напівзруйнованій хаті. Усе навколо дихало війною: розбиті дороги, понівечені будівлі та бойова техніка, люди у військовій формі, а головне — відчуття небезпеки. Хоч і втомилася в дорозі, відпочивати було ніколи — одразу взялася за справу.
Перший мій пацієнт — хлопець років тридцяти із болем у спині. Високий, худорлявий, він постійно носив бронежилет та інше військове спорядження, і не підготовлений до таких умов організм не впорався з перевантаженням. Встигла прийняти лише кількох хлопців, як удалині пролунали звуки пострілів, і військові попросили нас поїхати. Ми вирушили в Новобогданівку Луганської області. Приїхали пізно ввечері, бо дорога далека, ожеледиця, та й колесо по дорозі пробили… А вранці на мене вже чекали бійці, навіть спорудили мені робоче місце — стулили докупи два столи. Пізніше вже возила свій розкладний стіл, зручний і для лікаря, і для пацієнта.
Того дня найстаршим пацієнтом виявився 52-річний боєць. Попрацювала і над спиною командира — він молодець: разом із побратимами облаштував у військово-польових умовах маленький спортзал. Фізичні тренування допомагали його підлеглим краще витримувати навантаження. Кожному пацієнту приділяла не менше години.
Коли працювала із бійцями, то намагалася розслабити їх і розмовами про родину, рідне місто тощо. Це допомагало зняти ще й психологічну напругу. Згадую, як в один із наступних приїздів робила масаж хлопцеві з Лубен із позивним «Саїд». Земляк пройшов пекло Іловайська, де на його очах розстрілювали побратимів. Був напружений, як струна, душа — як оголена рана. «Не піду із армії, доки не звільнимо рідну землю!» — говорив він. Я ж заспокоювала і його, й інших пацієнтів. «Хлопці, — казала, — війна все одно закінчиться. Бережіть себе, тренуйтеся фізично, справляйтеся із навантаженнями. Ви повинні повернутися додому здоровими — там на вас чекають!» Ці слова вселяли в них надію і пом’якшували загрубілі на фронті душі — війна є війна…
А нагородою для мене після таких поїздок були SMS-ки від моїх пацієнтів: «Значно полегшало. Приїздіть іще — чекаємо!» Приємною і несподіваною була також подяка від керівництва 25-ї окремої повітрянодесантної бригади — її вручили мені на колегії Департаменту охорони здоров’я Полтавської ОДА.
Волонтерство — не обов’язок, а поклик душі
Війну проти України я сприймаю як особистий виклик, тому й стала волонтером. Вважаю, що таку роботу слід виконувати винятково з власної ініціативи, добровільно, тому волонтер-медик повинен поводитися толерантно, а не «качати права». Свідком подібних випадків доводилося бути під час проїзду через блок-пости. Також не погоджуюся і з тим, що волонтер має право на статус учасника АТО — його здобувають ті, хто працює там тривалий час, ми ж вірні ідеї соціального служіння. І ті з нас, хто виконує цю роботу щиро, отримують свою винагороду — моральне задоволення.
Мені за цей рік довелося сім разів побувати в АТО. Зазвичай виїжджала в п’ятницю, а поверталася пізно в неділю чи рано вранці у понеділок, тобто витрачала свої вихідні. На основній роботі про мою волонтерську діяльність не знають: намагаюся це не афішувати. Довелося побувати у Великих Новосілках, Торецьку, Водяному, Майорську, Маріуполі, Юр’ївці, Зайцевому, Мар’їнці, Новобогданівці, Золотому… Незважаючи на складні умови, приймала на передовій по 5-7 осіб на день (а це — стільки ж годин безперервної роботи). Залучала вояків до зарядки — це дає змогу підтримувати фізичну форму. Всього ж за сім поїздок цього року допомогла понад 50 пацієнтам із проблемами хребта та суглобів.
Волонтерська організація «АТО — Майдан — Кременчук» допомагає нам із транспортом. У Кременчуці автомобілі завантажують, у Полтаві довантажуємо. Веземо теплі речі, чай, каву, смаколики та багато іншого. Квасимо для бійців капусту, помідори, привозимо сухофрукти — який із них узвар виходить у казані! А от цигарки не возимо принципово.
Періодично допомагаємо групі волонтерів-медиків благодійного фонду «ASAP ЕМС Хоттабич». Передаємо їм від німецьких міст-побратимів Полтави та полтавських волонтерів перев’язувальний матеріал, стерильні набори для хірургічної допомоги, крапельниці, шприці, фізрозчини, милиці, а ті своєю чергою розвозять їх туди, де є потреба.
Обличчя війни
Їздити в зону АТО випадає в середньому раз на півтора місяця, влітку — частіше. За цей час багато чого довелося побачити і відчути, зустрітися із багатьма людьми. Дуже боляче дивитися на цей розорений війною край. Моральні настрої на Донбасі панують різні: є щирі патріоти України, а є й проросійсько налаштоване населення. Але й ті, й інші не хочуть війни.
Розривалося серце, коли бачила тамтешніх дітей. Малюки не знають, що таке цукерка! А які в них сумні, недитячі очі… Вразила й надзвичайна кількість бездомних тварин — кішок та собак. Наші вояки часто підбирають таких «безхатченків», які потім приживаються в підрозділах і стають своїми. Особливо гостро там, у фронтовій зоні, відчуваєш, що таке мир і як важливо його досягти, адже це — головна умова щасливого життя людини, її безпеки, спокою, довголіття.
Ставати сильним треба в підлітковому віці
Як підлітковий терапевт я звернула увагу на те, що в зоні АТО молодь призовного віку фізично не загартована, не підготовлена до екстремальних умов. Це ж важливо не тільки для військової ситуації, а й у мирному житті. Більшість із них не володіють навичками невідкладної самодопомоги. Боляче, що люди гинуть від незнання елементарних речей, від невміння спинити кровотечу — правильно накласти джгут, пов’язку.
Моє покоління цьому навчали на уроках цивільної оборони. Ці навички можуть знадобитися в будь-який момент, приміром, щоб надати допомогу постраждалим у ДТП, при утопленні тощо. Упевнена, що в школі потрібно відновити подібні курси. Крім того, більше уваги необхідно приділяти фізичній підготовці, загартовуванню дітей і підлітків та оволодінню навичками першої медичної (долікарської) допомоги. У нас же часто-густо і шкільні лікарі, і батьки обмежують дітей у заняттях фізичною культурою, а нестача фізнавантажень перетворює здорових юнаків на непридатних для армії людей. Таку тенденцію треба переламувати, аби молодь призовного віку хоча б на 80% була придатною до служби фізично. Тому я намагаюся залучати їх до правильного фізичного гартування. Крім того, нині вони освоюють навички самодопомоги і першої медичної допомоги на полі бою, і це рятує життя.
Записав Андрій КОНДРАТЮК, спеціально для «ВЗ», м. Полтава
