Заступник Міністра охорони здоров’я Віктор Шафранський розповів, що потрібно зробити для виходу секторів сімейної та екстреної медицини на якісно новий рівень. Не все в цих питаннях залежить від Міністерства…
— Окресліть стратегічні плани МОЗ на 2016 рік.
— У першу чергу, це поліпшення доступності первинної та радикальне підвищення якості екстреної медичної допомоги. Відомо, що саме на них у країнах Європи припадає близько 80-85% усіх випадків звернення населення по медичну допомогу. З метою поліпшення ситуації з первинною ланкою необхідно вирішити дуже важливе питання: чим мотивувати лікаря залишатися працювати в сільській місцевості, «прив’язати» його до села в хорошому сенсі цього слова. Потрібно створювати кращі умови роботи та життя: надавати житло, зацікавлювати додатковими соціальними преференціями.
Крім того, нам необхідно вирішити проблему з освітнім рівнем сімейних лікарів, які повинні вміти надавати медичні послуги з діагностики та лікування захворювань основного спектра.
— Зараз цей рівень низький?
— По-перше, у жодному медичному виші країни немає факультету сімейної медицини. На цю спеціалізацію виділяється відносно невелика кількість годин на останніх курсах. Унаслідок цього випускники не мають сформованого уявлення про філософію сімейної медицини.
По-друге, виникає багато питань щодо ефективності переучування дільничних терапевтів, педіатрів, лікарів вузьких спеціальностей, які вирішили перейти в сімейну медицину. На жаль, цей процес у вигляді шестимісячних курсів у більшості випадків проводився формально.
Планувалося, що лікуванням дітей також займуться сімейні лікарі. А для цього терапевтів потрібно поступово переучувати на педіатрів, одночасно так само поступово зменшуючи вік дітей, яких їм дозволяється лікувати. Така модель роботи, наприклад, успішно впроваджується в Калинівській центральній районній лікарні Вінницької області. Цю проблему також повинні вирішувати місцеві органи влади. У більшості ж медичних закладів сьогодні все залишається без змін: діти ходять до педіатрів, дорослі — до сімейних лікарів. Тобто вивіски змінилися, а лікарі залишилися ті самі.
— Як підняти зарплати лікарів до більш-менш нормального рівня? З 2 хоча б до 10 тис. грн?
— Місцеві бюджети збільшилися на 40%, і у сільського і міського Голови або Голови об’єднаної територіальної громади з’явилися можливості для додаткового фінансування, для збільшення зарплат медиків. Ми пропонували, аби в Держбюджеті на 2016 рік було зазначено, що 35% від загального обсягу субвенцій, які йдуть на місця, використовувалися на первинну допомогу. Однак наша пропозиція не була врахована, і в регіонах вирішуватимуть це питання за принципом «кому що ближче».
Якщо керівники розумітимуть, що необхідно розвивати амбулаторії в селах, то там буде якісна первинна медична допомога. Коли ж волітимуть фінансувати центральні районні лікарні, то поліпшення ситуації з охороною здоров’я годі й чекати: кошти підуть не на підвищення якості медобслуговування, а на підтримку абсолютно зношеної матеріально-технічної бази, надлишкових ліжок. Здебільшого ці енергоємні лікувальні заклади стоять напівпорожні, а ми жаліємося на недофінансування медицини. У цьому плані покладаємо великі надії на об’єднані територіальні громади, що формуються по країні й демонструють зацікавленість у створенні саме лікарських амбулаторій.
— Які регіони країни зразкові в плані впровадження сімейної медицини?
— Зараз сімейна медицина більш-менш розвинена в Дніпропетровській області. Там відкрилися нові лабораторії, закуповувався транспорт, лікарів «прив’язували» й додатковими доплатами, й житлом. «Острівцями» вона діє у Вінницькій, Житомирській, Львівській областях.
— У якому напрямку рухається реформування екстреної медицини?
— Наразі ми маємо досить непогану нормативно-правова базу. Кілька років тому було прийнято Закон України «Про екстрену медичну допомогу», розроблені необхідні підзаконні акти. Свого часу придбано машини швидкої допомоги. Не буду коментувати, за якою ціною, але плюс у тому, що вони є. Екстрена медицина добре забезпечується ліками. Що з мінусів? У країні немає єдиної оперативно-диспетчерської служби. Процес створення обласних диспетчерських служб представлений фрагментарно. Наприклад, у Харкові, Дніпропетровську та Києві створено диспетчерські найвищого рівня. У більшості ж регіонів, на жаль, оперативно-диспетчерські служби є «так званими» — там працюють по-старому.
— Що МОЗ планує зробити для зміни ситуації в цьому секторі?
— Ще минулого року ми попросили обласні влади виділити приміщення під оперативно-диспетчерські служби й зробити там ремонти. На себе взяли зобов’язання закупити обладнання, яке було б стандартизованим для всієї країни, й розмістити його в усіх регіонах, закільцювавши на столицю. Розробили пропозиції до проекту Держбюджету на 2016 рік. Попросили відносно невелику суму — близько 400 млн грн на придбання 25 комплектів обладнання. Але, на жаль, наша пропозиція не знайшла відображення в документі. Сподіваємося, що питання буде вирішене позитивно під час розгляду змін до бюджету. Що це дасть українцям? Ми отримаємо централізовану оперативно-диспетчерську службу всеукраїнського масштабу. Обслуговування її буде обходитися дешевше. Ми забезпечимо принцип екстериторіальності надання цієї допомоги: наприклад, якщо виклик надійшов від пацієнта з одного району, а ближче до нього знаходиться бригада швидкої допомоги іншого району чи іншої області, то саме вона буде спрямована на допомогу.
— Скільки часу потрібно для створення такої системи?
— Півроку. Ремонти практично скрізь уже зроблені, за що спасибі місцевим органам влади. Приміщення вже готові в 21 з 25 регіонів.
За матеріалами РБК-Україна
