За час епідемії було створено чимало державних та недержавних інституцій, в Україну активно надходили кошти закордонних фондів та проектів. ВООЗ вважає, що за таких умов ми повинні виліковувати принаймні 85% хворих, насправді ж вдається врятувати лише 57% «свіжих» пацієнтів, а тих, у кого розвинувся рецидив хвороби, ще менше — лише 40%.
Туберкульоз — хвороба давно вивчена, протоколи хіміотерапії розроблені, ліки держбюджетом забезпечені, а наша фтизіатрична школа — одна із кращих у світі. Що ж нам заважає ефективно лікувати хворих? Над цим питанням розмірковує завідувач сектора «Алкоголь, наркотики, ВІЛ/СНІД та інші інфекційні захворювання» Українського медичного та моніторингового центру з алкоголю та наркотиків МОЗ України, експерт-аналітик Національної моніторингової мережі, лікар-фтизіатр вищої категорії з фтизіатрії та організації охорони здоров’я, кандидат медичних наук, Заслужений лікар України Леонід ТУРЧЕНКО.
ВЗ Леоніде Вікторовичу, період вашого керівництва відчув на собі ледь не кожен киянин. «А ТИ зробив флюорографію?» — чулося тоді з кожного кабінету поліклініки. Саме тоді обстеження на туберкульоз раз на рік почали вимагати від усіх, навіть здорових. Були визначені так звані «групи ризику», члени яких обстежувалися у примусовому порядку. Усе це дало позитивні результати?
— Київ став першим містом в Україні, де було чітко систематизовано всі етапи діагностики та лікування, і цю систему покладено в основу першої в Україні міської програми боротьби з туберкульозом (на 1994-2005 роки). Завдяки цьому ми і вийшли на показники в середньому удвічі кращі, ніж по Україні. І це при тому, що Київ — місто-«мільйонер», де офіційне населення щедро «приправлене» мігрантами з не завжди благополучних із туберкульозу регіонів.
Насамперед ми удосконалили діагностику, запровадивши разом із променевим обстеженням ще й мікробіологічне. За кошти проекту TACIS понад три тисячі лікарів та медсестер поліклінічної мережі міста пройшли відповідне навчання, було створено 50 пунктів для збору мокротиння і 26 центрів мікроскопії, оснащених мікроскопами останнього покоління. Ми також першими почали централізовану закупівлю протитуберкульозних препаратів. Якщо по Україні такі закупівлі почалися з 2000 року, то у Києві — ще з 1993-го. Ефективність лікування у нас, на відміну від інших регіонів, зростала. Саме наш досвід пізніше було покладено в основу Національної програми боротьби з туберкульозом в Україні. Гадаю, це може означати, що наша праця була ефективною.
А щодо надмірної «діагностичної активності», яку мені часто закидали, я завжди казав: «Не бійтеся туберкульозу виявленого — бійтеся невиявленого».
ВЗ Вирішальну роль в ефективності лікування сухот відіграють умови, в яких воно відбувається. Наприклад, задимлене повітря мегаполісу може уповільнювати одужання. Вочевидь, саме так міркували ті, хто приймав рішення, яке нині в усіх на слуху, — переселити столичну протитуберкульозну лікарню №1 із добре обжитої Дарниці у хвойні ліси селища Гостомель.
— Тема закриття протитуберкульозних закладів, що не відповідають санітарним нормам, — не нова. Ці заклади по всій країні у поганому стані. Але таких, як у столиці, — ніде немає. Півстоліття нічого не будували і років з двадцять нічого капітально не ремонтували. Коли я був головним фтизіатром, то регулярно одержував «приписи» на закриття або якогось стаціонару, або якоїсь лабораторії. Ми платили штрафи і продовжували працювати. Щоправда, у 2006 році Київрада таки прийняла рішення виділити 230 млн грн прицільно на капітальний ремонт та будівництво приміщень для протитуберкульозної служби. Ми тоді розправили крила, все порахували, замовили проекти. Але прийшов до влади сумнозвісний мер Черновецький, назвав рішення своєї ж ради популізмом і більше про проблему нічого слухати не хотів.
Погоджуся, що умови у місцях, де лікують хворих на туберкульоз, сьогодні жахливі, але ж ніхто не пропонує жодного рішення, окрім скорочення і закриття цих місць!
Можна «прикритися» і необхідністю свіжого повітря, а чи подумав хтось наперед, як посеред лісу у передмісті Києва забезпечити тяжким хворим доступну ургентну допомогу? Якщо, приміром, раптова кровотеча чи спонтанний пневмоторакс… А якщо перенести туди тубакушерське відділення, і у якоїсь із пацієнток виникне необхідність термінового кесарського розтину, де взяти анестезіолога?
Ідея сконцентрувати хворих у новій сучасній лікарні виглядала б привабливо, аби та лікарня справді відповідала вимогам, що висуваються у світі до протитуберкульозних клінік. На сьогодні ж сама згадка про цю «лісову» лікарню вселяє в пацієнтів жах. Обіцянки відремонтувати її до кінця року не витримують критики, бо ремонтують її постійно, одне відділення за іншим, але ґрунтові води, що її підтоплюють, не дають приміщенню висохнути. І грибок на стінах цього «екологічно чистого» лікувального закладу сягає верхніх поверхів, а в підземній галереї, що з’єднує відділення з їдальнею, постійно стоїть вода. Навіть недешева процедура відведення ґрунтових вод має бути ретельно прорахована на предмет того, чи варто рятувати це приміщення (потрібна технічна експертиза!), чи дешевше збудувати нове деінде. Я можу ще довго аргументовано перераховувати мінуси такого рішення. А можу просто нагадати «історичний» факт. Свого часу у цій лікарні хронічно бракувало пацієнтів, а у диспансері №1, що на Подолі, навпаки, була черга на госпіталізацію. Тоді прийняли рішення «перекинути» одне з відділень диспансеру — і ліжка, і пацієнтів, і персонал — у Гостомель. Не доїхав туди ніхто, навіть лікарі. І через певний час роботу відділення поновили на базі того ж диспансеру на Подолі. Навіщо наступати на одні й ті ж граблі?
ВЗ Чи всі хворі на туберкульоз потребують стаціонарного лікування?
— Передусім бактеріовиділювачі. Вони становлять небезпеку для оточення, тому повинні перебувати в ізольованих приміщеннях, оснащених досконалою системою вентиляції, і одержувати адекватну хіміотерапію протягом кількох місяців до того часу, поки паличка не втратить свою активність. Потому хворий уже не вважається заразним і може продовжувати лікування вдома або у денному стаціонарі. Отже, першочергове завдання протитуберкульозної служби — виявити якомога більше бактеріовиділювачів і… переконати їх лікуватися. Переконуємо найчастіше на позитиві. Людині, котра дізналася про свій діагноз і перебуває у стані стресу, м’яко пояснюємо, мовляв, хвороба ця виліковна і вас ми також обов’язково вилікуємо. А також обстежимо всю вашу сім’ю і про всяк випадок пролікуємо. І до санаторію вас направимо. Після цих слів людина трохи «оживає» і готова почути найважливіше. Про те, що вона є небезпечною для своєї сім’ї, і тому певний час, доки не припиниться виділення бактерії, змушена буде полежати у стаціонарі. Кілька місяців — це не така й велика ціна за здоров’я, а можливо, й життя членів родини. Ми намагаємося зарядити пацієнта позитивом і зробити його своїм союзником у боротьбі з недугою. Хворий нам довіряє, набирається ентузіазму, відчиняє двері стаціонару і… завмирає. Холодно, голодно, скрізь протяги, щурі бігають, зі стелі капає, на стіні грибок, усюди запах сирості і каналізації, воду періодично відключають, ані помитися по-людськи, ані, даруйте, до туалету сходити…
Пригадую випадок, коли ми направили на стаціонарне лікування одного хлопця, до речі, саме у Гостомель. Його супроводжувала мати. Ми пояснили їм, куди їхати і побажали одужання. Вже через кілька годин мама з сином увірвалися в мій кабінет із погрозами подати на нас до суду за знущання над хворими і направлення їх туди, де «лікуватися неможливо». Спочатку вони довго чекали на приміський автобус, що мав довезти до селища, а коли нарешті дісталися лікарні, то зрозуміли, що для психічно адекватної людини перебувати в тих умовах — тяжке випробування. І поїхали звідти геть.
Висновок напрошується такий: поки не створимо гідних людини умов для лікування у стаціонарі, годі й сподіватися на ефективне лікування туберкульозу. А нерегулярна, з перервами або незавершена терапія вже сьогодні дає нам зростання статистики хіміорезистентних форм, стійких до основних протитуберкульозних препаратів. Лікування хіміорезистентного туберкульозу — праця дуже складна і мало прогнозована. Сьогодні це одна з найбільших проблем для вітчизняної фтизіатрії.
Розмову вела Оксана ДУДАР, для «ВЗ»
