Про «відтік мізків» з України заговорили понад 20 років тому. Та справжньою бідою повіяло тоді, коли від науки відвернулася молодь через падіння престижу вченого в суспільстві, низькі зарплати і головне — відсутність перспектив. Українська наука почала втрачати спадкоємність, а за тим й надію повернути старі позиції та завоювати нові. До сьогодні більшість із тих, хто готовий шукати щастя на чужині, — люди з вищою освітою. Дехто з них ладен влаштуватися на будь-яку роботу, інші впевнені, що зможуть працювати за спеціальністю, і їх надії дедалі більше виправдовуються.
Українські вчені активно виїздять за кордон ще з початку 90-х років минулого століття, але нині ситуація погіршилася, вважає завідувачка відділу сенсорної сигналізації Інституту фізіології ім. О. О. Богомольця НАН України, член Наукового комітету Національної ради України з питань розвитку науки і технологій, доктор біологічних наук, професор Нана Войтенко. Двадцять років тому більшість виїздила одразу після закінчення аспірантури, пізніше молодь намагалася вступити в аспірантуру за кордоном, а нині полишає країну одразу після отримання диплома бакалавра! В науку йдуть здібні юнаки й дівчата, до того ж патріотично налаштовані, але вони розуміють, що, виїхавши, зможуть досягнути значно більшого, ніж у рідній державі.
Ставлення до науковців у нашому суспільстві майже зневажливе, бо ж вчений означає бідний.
Втім, річ не тільки в низькій оплаті праці, переконана Нана Войтенко. У молодих вчених немає перспектив професійного росту. Розраховувати на гранти донедавна могли тільки одиниці. Стати ж завідувачем відділу в молодому віці також нереально, бо в Україні немає вікового цензу на зайняття таких посад, тобто можна обіймати їх довічно. Тому потрібно багато чого змінювати.
Минулого року в НАН України вперше запровадили програму грантів для молодих вчених (до мільйона гривень на рік). Однак не відомо, чи стане це традицією. Поки що таких грантів не дуже багато, однак вони хоч якось приваблюватимуть молодь. Також держава має працювати над тим, аби повернути своїх вчених із-за кордону, бо їх досвід безцінний. Наприклад, у багатьох країнах для них виділяють величезні гранти, і це спрацьовує: науковці повертаються й приносять користь батьківщині. Тож Нана Войтенко сподівається: Національний фонд досліджень України також запропонує подібні програми.
Молодих вчених в Україні потрібно відпускати і заохочувати
Президент НАМН України, академік НАМН України, Заслужений діяч науки і техніки України, доктор медичних наук, професор Віталій Цимбалюк також упевнений, що майбутнє вітчизняної науки ― за молодими вченими. Адже вони освічені, амбітні, цілеспрямовані, володіють іноземними мовами й готові наполегливо працювати, але не мають для того коштів. Тож, аби хоч якось їх підтримати, засновано премії Кабінету Міністрів та Президента України для молодих вчених. У 2019 році вони також можуть претендувати на державні премії на честь героїв Небесної Сотні.
Найкращим стимулом для здібних науковців наразі є стажування за кордоном ― їх зусиллями дійсно можна швидко підняти вітчизняну науку.
Зі свого боку президія НАМНУ зобов’язала створити іменні премії в кожному інституті. Їх присуджуватимуть молодим науковцям за кращі роботи. Також другий рік поспіль НАМНУ оголошує конкурс на кращу наукову роботу серед молодих співробітників ― переможці отримують від 75 до 150 тис. грн (залежно від місця, яке виборов конкурсант). Очільник НАМНУ заявляє про співпрацю в цьому напрямку з провідними зарубіжними і вітчизняними фармвиробниками, які також зацікавлені в «кузні» вітчизняних наукових кадрів. Однак найкращим стимулом для здібних науковців наразі є стажування за кордоном ― їх зусиллями дійсно можна швидко підняти вітчизняну науку. Таку практику впроваджували ще наприкінці ХІХ століття: здібних випускників університетів спрямовували на навчання в країни Європи, після чого вони поверталися й реалізували свої ідеї на батьківщині.
Нині в молодих людей існує спокуса залишитися там, де комфортніші умови для життя й роботи. Тому якщо держава направлятиме їх на стажування за кордон за бюджетні кошти, варто укладати договори «на повернення» та відпрацювання в Україні впродовж 2-3 років. А коли держава ще й розробить відповідні програми підтримки й заохочення таких вчених, є шанси на те, що вони залишаться в Україні назавжди, переконаний Віталій Цимбалюк.
Хто підставить надійне плече обдарованій молоді?
Провідні держави світу «моляться» на науку, оскільки розуміють, що без її успіхів вони швидко стануть аутсайдерами на світовому ринку. Тому постійно збільшують частку витрат на наукові потреби. Водночас до розбудови храму науки активно долучається бізнес, який стає ефективним рушієм науково-технічного прогресу.
Аналіз світових тенденцій засвідчує: протягом останніх десятиліть у більшості розвинених країн (США, Німеччині, Франції, Великій Британії, Японії, Південній Кореї, Китаї) частка держави в загальному фінансуванні наукових досліджень знижувалася, і нині вона в 1,5-2 рази менша за обсяги приватних інвестицій. У середньому понад 55% загальних витрат на науку в країнах ЄС фінансує бізнес.
Меценати також вважають за честь стати «бізнес-ангелами» перспективних наукових ідей, зокрема й молодих вчених, яким, можливо, ще не дуже довіряють керівники бізнес-проектів.
В Україні подібна «колективна підтримка» науки як елемент соціальної відповідальності бізнесу ніяк не ввійде в моду. Держава шкодує коштів і закликає приватних партнерів діяти інакше. Ті, своєю чергою, не дуже бажають ловити журавля в небі наукових ідей, міцно тримаючись за синицю «надійного» бізнесу. Та й з меценатами науки якось не дуже складається ― в Україні їх поки що одиниці. Однак перші приклади цивілізованого підходу до підтримки молодих вчених уже з’явилися.
Альтруїзм і наука — поняття нероздільні
Володимир КРОТОВ, науковий співробітник відділу молекулярної біофізики Інституту фізіології ім. О. О. Богомольця НАН України, кандидат біологічних наук вважає, що перспективи вітчизняної науки залежать від перспектив нашої країни – це ланки одного ланцюга, тож потрібно змінювати всю систему, і якщо запрацює економіка, то відродиться і наука:
«Я пішов у науку, бо не бачив для себе іншого шляху, і займаюся нею вже 9 років поспіль. Є низка об’єктивних чинників, які заважають реалізувати себе у цій сфері повною мірою. Передусім вони пов’язані з економічною ситуацією в державі. Тому зрозуміло, чому молоді вчені прагнуть виїхати за кордон — там більше можливостей і забезпечити себе матеріально, і досягнути результатів у наукових пошуках, оскільки легше отримати фінансування на дослідження. Адже наука — це не тільки «річ у собі», тим більше, коли йдеться про такі її напрямки, як біологія, хімія, фізика, медицина. Це недешеве задоволення, і що далі, то більше капіталовкладень потребуватимуть такі дослідження (час «простих» з точки зору фінансових витрат робіт давно минув). Сьогодні ж, наприклад, українські інститути не можуть не лише отримати від держави обладнання та сучасні матеріали для роботи, а навіть купити їх за кордоном за власні кошти, бо не мають такого права відповідно до чинного законодавства України. Також в Україні заборонені ГМО, тоді як дуже багато сучасних досліджень проводять на генетично модифікованих тваринах.
І при цьому представники вищих щаблів влади заявляють, що не «спонсоруватимуть» дослідження, не гідні найвищої міжнародної оцінки чи Нобелівської премії. Але ж такі досягнення — це вже верхівка піраміди, яка зростає на широкій основі у вигляді багатьох наукових пошуків, що потребують достатнього фінансування. Бо рівня Нобелівської премії не можна досягнути не лише без сучасного обладнання, а й без елементарних рукавичок для проведення наукових дослідів. І всі ці проблеми ще актуальніші для молодих вчених.
У світі наука — це конкурентне середовище, де багато розумних людей з чудовими ідеями борються за бюджети для своїх досліджень. В Україні ж ситуація патова. Щоб отримати міжнародний грант, потрібно бути щасливчиком, бо в нас на них може розраховувати обмежена кількість науковців (менше 10% від тих, хто подає заявки). До того ж, якщо ти молодий вчений, то не можеш подавати заявку самостійно — зазвичай це має зробити завідувач лабораторії. Подібна проблема існує в тому числі й у світовій науці, але там у принципі легше отримати грант, і шанси «вирости під крилом» досвідченого вченого значно збільшуються.
Оскільки гранти видають з урахуванням досягнень у минулому, то заявники з України (знову ж таки з економічних причин) — щось на зразок представників «нижчої ліги», котрі не можуть конкурувати з командами Прем’єр-ліги. Розраховувати на інвесторів також не доводиться, особливо коли ти займаєшся фундаментальними дослідженнями.
Проведення конкурсів кращих наукових проектів — це добра справа, однак іноді їх оголошують уже під якийсь конкретний проект, відповідно розписують і його умови. Натомість премії, які виділяють переможцям, навряд чи дадуть змогу розвивати науку далі. Наприклад, грант Президента України для молодих вчених становить 70-100 тис. грн. Що може науковець «винайти» за такі кошти, якщо невелика баночка речовини, необхідної для проведення дослідів, коштує 200-300 дол.?
Втім, я вважаю, що кошти, які нині виділяють на цю сферу, витрачають неефективно, адже серед тих, хто називає себе науковцем в Україні, дуже багато «імітаторів» науки. Аби була політична воля урізати витрати на псевдонауку й сконцентрувати їх на реальних результатах, можна було б досягти певного прориву. Політичної волі на радикальні зміни в галузі науки поки що немає, тож ми ходимо по колу, і шансів його розірвати практично не існує.
На Заході молодих вчених не турбують питання, які дошкуляють нам. Хоча й там вони не мають великих доходів, якщо не розроблять якихось проривних проектів і не виграють грантів. Наприклад, у США кандидат наук, який працює в науковій лабораторії, отримує приблизно 50 тис. дол. у рік, тоді як лікар-радіолог — 150-200 тис. дол., а то й більше. Тому можна сказати, що наукою в усьому світі займаються не заради грошей — це своєрідне покликання. Однак такого, як в Україні, де вантажник чи працівник McDonalds заробляє набагато більше за вченого, немає в жодній розвиненій країні світу. Тому, хоч я й отримую задоволення від наукової роботи і хочу присвятити їй своє життя, у рідній країні мені соромно зізнатися, що я вчений, бо за тим одразу приклеюється — «невдаха». Щоб таким не здаватися й не бути, українські науковці й виїздять за кордон. Наша наука хвора, як і наша держава, особливо, коли ми говоримо про підтримку (точніше її відсутність) фундаментальних досліджень, які не дають моментальної віддачі та здатні або відкривати величезні перспективи, або залишитися на рівні експерименту. Великий адронний колайдер — яскравий приклад того, коли в проект вкладають величезні кошти, а ставку роблять не на якийсь конкретний результат.
Українські інвестори хочуть отримати вигоду від своїх вкладень одразу. Та навіть якщо вітчизняні вчені й роблять винаходи, виникають проблеми з їх патентуванням.
Українські патенти — це щось на зразок Фількіної грамоти (у сприйнятті світу), а міжнародні здобути дуже складно. По-перше, це дорого, по-друге, патентне право розвинених країн світу дуже суворе по відношенню до іноземців, бо спрямоване на підтримку власних громадян (і це логічно).
Втім, є вчені, які свідомо не патентують своїх винаходів. Наприклад, розробник вакцини проти поліомієліту Джонас Солк не патентував її, оскільки не ставив за мету «озолотитися» на своєму геніальному винаході, а хотів, аби він врятував мільйони людських життів. Тобто альтруїзм і наука — поняття нероздільні, і це гідне поваги. Однак держава не має права зловживати самовідданістю вчених, якщо дорожить цим потенціалом і дбає про своє майбутнє».
Якщо підтримки науки нема, треба шукати вихід самотужки
За словами Олени Самохвалової, Голови Ради молодих вчених Національного інституту раку, члена Європейського товариства гінекологічної онкології (ESGO, ENYGO), Європейського товариства медичної онкології (ESMO), молодим вченим в Україні не вистає підтримки від держави, тож їм приходиться шукати виходи з ситуації самотужки:
«Українська медична наука перебуває в скрутному становищі. Особливо складно молодим науковцям, бо якщо державна підтримка науки в цілому недостатня, то молодим вченим наша держава не допомагає взагалі. Відтак мотивація працювати в Україні в них згасає, і з кожним роком таких охочих дедалі менше. Тим, хто не виїхав за кордон, не залишається нічого іншого, як самотужки шукати спонсорів для реалізації наукових ідей і можливості отримати закордонні гранти. Якщо це не вдається, вони займаються наукою в рамках своєї роботи, щоб отримати науковий ступінь і на цьому поставити крапку.
Створення Національного фонду досліджень може допомогти в реалізації наукових проектів належним їх фінансуванням. Також це сприятиме здоровій конкуренції серед молодих вчених і наукових установ.
Нині в Україні відбувається багато тренінгів, форумів, наукових зустрічей, де молоді вчені можуть здобути інформацію про те, як отримати гранти, де шукати додаткові джерела фінансування своїх ідей. Такі заходи доступні, потрібно лише мати бажання їх відвідувати. Однак цього недостатньо для проведення великих фундаментальних досліджень, які в перспективі змогли б змінити щось у медичній практиці на благо лікування хворих.
Більше того, для молодих науковців існує багато перепон через застарілу систему управління в медичній галузі. Нині для фахівців відкрилися деякі можливості отримати грант на стажування в якійсь зарубіжній клініці — частина моїх колег скористалися таким шансом, попередньо доклавши до пошуків значних зусиль. Однак отримати грант на ґрунтовні фундаментальні дослідження надзвичайно складно — потрібно неймовірно багато часу (а він у практикуючого лікаря дорогоцінний), широке коло знайомих та інших зв’язків (часто в цьому допомагають батьки, старші колеги тощо). Тобто молодий вчений, який мав би зосередитися на самому дослідженні, мусить витрачати левову частку часу й сил на інші речі. До того ж у нього виникає ще й безліч практичних питань — як реалізувати свої ідеї, донести їх до широкого загалу чи зацікавлених сторін. І тут також потрібна підтримка.
Рада молодих вчених нашого інституту (до неї входять понад 60 осіб) певним чином намагається компенсувати такий пробіл: ми згуртовуємо молодих вчених, спілкуємося з іншими подібними спільнотами, проводимо конференції та майстер-класи, де навчаємо, наприклад, мистецтву публічних виступів, підготовці статті до публікації в престижному журналі. Також запрошуємо провідних учених України та відомих фахівців світу в галузі онкології, аби вони проводили тренінги з нашою молоддю. Для реалізації таких заходів шукаємо спонсорів, однак про значні інвестиції, яких вистачило б на наукові дослідження, не може бути й мови.
Тож найбільш зацікавленою стороною в зростанні молодого покоління науковців має бути держава. Вона ж зобов’язана допомагати молодим ученим якщо не фінансово, то бодай юридично, зокрема потрібно ліквідувати штучні перепони на шляху реалізації наукових ідей, змінити застарілу систему фінансування науки тощо».
