Рятуючи пацієнта, медики екстреної медичної допомоги доволі часто ризикують своїм здоров’ям, а інколи і життям. Мізерні заробітні плати, жахливі умови праці та соціальна незахищеність працівників «екстренки» стали цілком робочим варіантом. Проте страшна новина про загибель медичної сестри швидкої у столиці збурила всю країну.
Трагедія сталася в Києві на перехресті бульвару Перова та проспекту Шухевича пізно вночі 13 жовтня 2019 року. Автомобіль швидкої допомоги на величезній швидкості зіштовхнувся з «Пежо», у салоні якого було двоє маленьких дітей. Легковик перевернувся, та пасажири, на щастя, серйозно не постраждали. Що ж до швидкої, то досвідчений 60-річний водій від отриманої травми, несумісної із життям, помер на місці. Молоду 23-річну медичну сестру Марію Тарасенко не довезли до лікарні.
За стрічкою в новинах — біль сім’ї, пов’язана із втратою найдорожчих. У Марії залишилися маленька донечка, чоловік, мати-інвалід та прикута до ліжка «термінальна» бабуся.
Ми зустрілися із чоловіком загиблої — В’ячеславом Тарасенком — через три місяці. Із Машею вони працювали разом, лише в різних бригадах. Здавалося б, його першим бажанням мало б бути назавжди піти звідти, де все нагадуватиме про трагедію… Але В’ячеслав попросився на місце своєї коханої, в бригаду, із якою вона пропрацювала майже два роки.
Страшний збіг
Марія і В’ячеслав познайомилися на роботі. До швидкої Маша прийшла одразу після закінчення Київського міського медичного коледжу — так весь час і пропрацювала у фельдшерській бригаді.
«Роботу свою дуже любила, майже марила нею. Проте останнім часом почала шукати щось легше: хвора мама зовсім ослабла і все менше могла допомагати з донечкою. Не встигала», — розповідає В’ячеслав.
На той виклик Маша їхати не хотіла, бо просочилася інформація, ніби батько дитини, яка проковтнула маленьку іграшку-літерку, дуже конфліктна людина.
«Здіймав галас, що ніби швидка їде дуже довго, відслідковував пересування машини по хвилинах. Медики з огляду на скарги та симптоми вже тоді зрозуміли, що стороннє тіло в дихальні шляхи дитини не потрапило, і загрози життю, швидше за все, немає. Але ніхто не знав цього напевно», — згадує В’ячеслав Тарасенко.
Виклик надійшов із району, який підстанція №11, де працювала Марія, не обслуговує. Могли б і не брати, але ж допомога була потрібна дитині, отже, на виклик виїхали.
Тієї ночі чергував і В’ячеслав. Він саме привіз пацієнта і перебував у приймальному відділенні Київської міської лікарні швидкої медичної допомоги (КМКЛШМД), коли в протишокову палату доправили його Машу. В’ячеслав пам’ятає лише каталку з тілом, і руку, що випала з-під ковдри. Він упізнав її одразу, але все ще не хотів вірити…
Бригади швидкої працюють на межі можливостей
В’ячеслав з дитинства мріяв стати медиком. «Три з половиною роки опановував лікувальну справу в Прилуцькому медучилищі. Після закінчення працював за розподілом у Талалаївському районі Чернігівської області. Потім потрапив у відділення нейрореанімації КМКЛШМД, де пропрацював майже 4 роки», — згадує чоловік.
Коли запропонували роботу на швидкій, зважився не одразу: знав про маленькі заробітні плати та велику відповідальність. Щоправда деякі колеги казали, мовляв, не так воно й важко, як розповідають. «Тепер можу сказати, що всі ті розповіді — казочки. І найважчим виявилися… непрофільні виклики. Це коли бригади, яких і так не вистачає, несуться через місто на підвищену температуру в дитини або тиск у бабусі. Десь кольнуло — і одразу «103»! А бригади протягом доби не мають можливості заїхати на підстанцію і чаю попити. За станом здоров’я працівників і ступенем їхньої перевтоми перед виходом на чергування по-справжньому ніхто не слідкує. Звісно, примусити виходити поза зміною ніхто не в праві, але ж багато медиків беруть додаткові ставки, аби хоч якісь гроші заробити. От тоді й виходить зовсім ненормований робочий графік», — гірко зітхає В’ячеслав.
Найважчим виявилися… непрофільні виклики. Це коли бригади, яких і так не вистачає, несуться через місто на підвищену температуру в дитини або тиск у бабусі. Десь кольнуло — і одразу «103»!
А потім говорить про те, як не вистачає лікарів: по Києву має бути 240 бригад, а виїжджає 130-140 на добу. Про оклад у 3 тис. грн за роботу «доба/ три». Про відсотки від «нічних», «міських», 20% «колесних» після 3 років праці. «Може, 4200 грн і набіжить, та якщо знімати квартиру, то на їжу нічого не лишається. Тому медиків і не вистачає, молоді йти не хочуть: два-три місяці попрацюють і звільняються. За кордон їдуть працювати, — розповідає фельдшер. — «Дістає» й коли диспетчери плутають лікарські та фельдшерські виклики: там де впорається фельдшер, опиняється лікар. Тоді як його кваліфікованіша допомога необхідна зовсім в іншому місці. Наприклад, надходить виклик: «Болить живіт». На місці виявляється — шлункова кровотеча, хворий без тиску або навіть інфаркт. Звичайно, фельдшери починають реанімацію, викликають на допомогу бригаду лікарів. Але втрачається безцінний час, зростає напруга та негатив. І в цій системі треба щось змінювати».
Відчуття захищеності? Коли йшов у швидку, воно було. Але тепер немає. І батьки піднімають руку на медиків, коли їм здається, що їхню дитину неправильно лікують. І пацієнти у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння, які зачиняють у квартирі, вимагаючи дозу, погрожують, б’ються, знущаються. Особисто у В’ячеслава таких випадків не було, проте від колег чув неодноразово.
Але найстрашнішим в історії загибелі дружини В’ячеслав Тарасенко вважає відсутність ременів безпеки в автомобілі швидкої, на якому виїжджала на виклики її бригада. І саме удар об торпеду став фатальним для 23-річної медсестри.
Під звук сирен
Ховали Марію Тарасенко під пронизливе виття сирен. Можливо, якби і в ніч трагедії миготіння проблискових маячків супроводжувалося спецсигналом, водій легковика пропустив би швидку, яка мчала на «червоний». Але так і не з’ясовано, чи він був. Хто винен? Відповіді поки немає.
В автомобілі на тому виїзді був іще санітар Олексій. Окрім легких фізичних травм, він отримав тяжку психічну. Увесь час з моменту аварії з ним працював психіатр, і лише нещодавно Олексій повернувся на роботу.
Донечці Даші про загибель мами довго не казали. Та врешті мама Марії наважилася.
«Бабуся сказала, що мама просто стала янголом, і її забрав на небеса Бозя. Дашутка, мені здається, ще не усвідомлює того, що сталося», — говорить В’ячеслав.
Самотній і розгублений В’ячеслав сидить переді мною і нервово заламує пальці рук. Він приїхав на зустріч у червоній куртці, яка нагадувала уніформу медиків екстреної. Розгублений, але не розчавлений. Лише в очах читалося: «Маші більше немає!»
— Якою була Маша, В’ячеславе?
— Життєрадісною, веселою… Бойовою!
І все…
Олена ЖОГА, спеціально для «ВЗ»
