Медична реформа, що відбувається в Україні, усе більше скидається на загадковий діагноз з несприятливим прогнозом. Чиновники обіцяють: усе буде добре, причому настільки добре, що кожна людина, яка вміє рахувати принаймні в межах сотні, розуміє, це не зовсім правда. А лікарі, котрі протягом певного часу не отримують навіть своєї «смішної до сліз» зарплатні, впевнені: ці обіцянки такими й залишаться.
Сергій Бакшеєв, завідувач жіночої консультації, лікар акушер-гінеколог Київського міського пологового будинку №3Візьмімо акушерство та гінекологію: держава забезпечує мінімальний пакет досліджень. Ніхто з вагітних не платить за аналізи крові, дослідження на ВІЛ-інфекцію чи сифіліс, цитологічний аналіз тощо. Але, наприклад, за проведення аналізів на TORCH-інфекції треба платити.
Коли ж родина заможна, то вона може дозволити собі в нашій системі охорони здоров’я такий рівень медичних послуг, який не завжди отримає в закордонних клініках. Жінки, які раніше прагнули народжували в європейських країнах з огляду на значно кращі умови, тепер народжують в Україні. Тому казати, що у вітчизняній системі охорони здоров’я все погано, означає — брехати.
Я тривалий час розмірковував, навіщо створено таку хитку ситуацію, і дійшов висновку: цю концепцію розроблено під певний запит. Здається, що люди, які обіймають відповідальні посади в Міністерстві охорони здоров’я, дуже далекі від реалій української медицини. Варто сказати, що фундаментальна школа організації системи охорони здоров’я була розроблена ще за радянських часів саме в Україні. Ми мали найсильнішу кафедру серед усіх радянських республік, де давали ґрунтовні знання щодо відмінностей і ефективності різних моделей, зокрема з огляду на економічну складову. Ця кафедра досі існує при НМАПО ім. П. Л. Шупика.
Ще одне фундаментальне поняття в системі охорони здоров’я має назву «Управлінське рішення». Жодна особа при владі, яка за останнє десятиліття реорганізовувала систему, не понесла покарання за неправильно прийняте рішення! Ці люди чудово розуміють — вони ні за що не відповідають. Це гра, умови якої щоразу змінюються під чиїмось керівництвом. Скажіть, а чому ми вирішили вносити саме ці зміни та наслідувати саме таку модель охорони здоров’я? Коли і де проводилися відкриті дискусії серед лікарів щодо цього? Хто нам узагалі розповів, що змінюють і навіщо? Насправді, реформи, запропоновані владою, — це окреме рішення, прийняте командою, яка розуміє, що жодним чином не відповідатиме, коли ці зміни призведуть до чергового колапсу.
З іншого боку: як ми можемо виконувати накази в. о. Міністра, яка сама порушує закон, маючи подвійне громадянство? Звичайно, лікарів це обурює, бо це така сама подвійна мораль, як і безкоштовна медицина. Більше того, завуальована брехня скрізь, наприклад, фраза «Гроші ходитимуть за пацієнтом» — зомбуючий лозунг, суті якого ніхто не розуміє.
Це гарно звучить, особливо, коли доповнюється обіцянками, що сільський лікар отримуватиме 26 тис. грн на місяць. А який механізм реалізації цих обіцянок? Може, один отримуватиме 26 тис., а його сусід-медик, приміром, 25 з половиною? Куди надходитимуть ці гроші, й де гарантія, що місцеві громади насправді не підпорядковуватимуться столиці, створивши просто розрізнену форму управління? Немає жодного логічно обумовленого ланцюга змін, які пропонуються згори. Є лише вирвані з контексту факти та гучні лозунги.
Наприклад, у певних наказах уже прописано: сімейний лікар може вести неускладнену вагітність. А що ми розуміємо під цим терміном, коли кожна вагітна в певний період може поповнити групу ризику і вимагатиме ретельного медичного контролю? Більше того, завдяки цій «реорганізації» сімейної медицини ми втрачаємо психіатрію — сімейний лікар за визначенням не може надавати такі послуги. Тобто із «сімейників» роблять таких собі диспетчерів: пацієнтів, у яких є гроші, вони за «вдячність» направлятимуть до певного вузького спеціаліста (але ж так було й буде завжди), а інших ганятимуть по колу між своїм кабінетом та лабораторією… Якщо «гроші ходитимуть за пацієнтом», то хто мені заважатиме викликати його на огляд кілька разів поспіль? Я неодноразово порушував питання: «Як розподілятимуться фінанси?» перед сильними світу цього. І завжди у відповідь чув одне й те саме: ми маємо прийняти закон, а далі за справу візьметься міністерство фінансів, яке й розподілить грошові потоки.
Нещодавно мене запросили в ролі експерта на телевізійне шоу «Народ проти», де обговорювали саме ці питання. Там, у прямому ефірі оприлюднили суми, які іноземні компанії перераховують співробітникам МОЗ. Виявилося, що деякі з них оформлені приватними підприємцями і надають консультативні послуги. Чи можлива така ситуація в європейській країні? Що це: гранти чи завуальоване втручання в реформування української медицини? Але ж механізм надходження грантових коштів зовсім інший… Знову подвійна мораль! Узагалі, мене дивує, як можна було починати реформування медичної системи, не маючи об’єктивної статистики? Досі у статистичний відділ подаються паперові картки, а інформацію в них від руки вносить лікар! А якщо він помилився, забув чи вирішив щось приховати? На сьогодні не ведеться облік великої кількості захворювань. Деякі патології є в нозологіях суміжних спеціальностей, але їх немає, приміром, у гінекології. Дерматологи збирають статистичні дані з мікоуреаплазми, а гінекологи — ні. Реальної картини немає. Жодна реформа у ХХІ столітті в країні, яка прагне до ЄС, не проводиться без загальної системи обробки медичних даних!
І, мабуть, найважливіший момент: реорганізація системи охорони здоров’я в країні, що розвивається, та в державі, яка перебуває у стані війни, — принципово різні речі! Тобто наша система мусить реорганізовуватися з урахуванням воєнного часу. Як гроші можуть йти за пацієнтом на полі бою чи під час терактів? Але систему реформують, отже, про воєнний стан нам брешуть? Ефективну реформу неможливо здійснити старими руками. Ліквідація інституту головних спеціалістів насправді не сприяла досягненню прогресу у жодній спеціалізації. Ці фахівці формально пішли з Міністерства, але залишилися на місцях і продовжують грати першу скрипку у складі профільних асоціацій. Людина, яка протрималася на посаді при кількох Міністрах охорони здоров’я, й надалі робитиме те, що потрібно комусь. Ефективний процес вимагає жорстких мір.
На закінчення підсумую: більшість українських лікарів не вірять ані реформаторам, ані системі. Щодня ми своєю рутинною працею доводимо: стара система жива й досі «дихає». Але нам хотілося б отримати чесні відповіді на елементарні питання. Можливо, тоді й у нас довіри побільшає?
