Просто з лекційної аудиторії Буковинського державного медичного університету Ігор Малишевський пішов на війну. Він на власні очі бачив, як воюють ентузіасти без бронежилетів та в касках часів Другої світової війни на техніці, котра розвалюється буквально на ходу, а лікують їх підручними засобами і тим, що вдалося взяти із собою з мирних Чернівців. Та попри все це протягом року Ігор ніс службу в полях Донеччини, аби рятувати воїнів, які відчайдушно боронять свою країну.
Ігор МАЛИШЕВСЬКИЙ, доцент кафедри онкології та радіології Буковинського державного медичного університету, кандидат медичних наукПід час бойового злагодження зашивали рвані рани
Через два тижні разом зі своєю ротою виїхав на бойове злагодження на полігон «Широкий Лан», що на Миколаївщині. Там працювати доводилося цілодобово. Стрільби велися зранку до вечора, а травмовані через необережність солдати потрапляли в перев’язувальний автомобіль, оснащений на базі ГАЗ-66. Тут були і наркозний апарат, і дефібрилятор, і всі необхідні інструменти. Траплялися також побутові травми. Ми виконували хірургічну обробку ран, мінімальні інвазійні хірургічні втручання, що не потребували наркозу. Під місцевою анестезією відкривали фурункули та парапроктити, встановлювали дренажі, зашивали рвані та різані рани. На щастя, інтернатуру з хірургії проходив у Чернівецькій лікарні швидкої медичної допомоги, де найчастіше і стикався з подіб-ними випадками. Водночас саме під час цих навчань на полігоні зрозумів: військової медицини як такої в Україні не було взагалі. По суті, ми не мали часу на роздуми чи страх: діяли та допомагали.
Далі операційну на колесах уже не розгортали — майже весь час були на лінії вогню.
Навесні 2014 р. наші підрозділи стояли від Генічеська до Армянська та Чаплинки. Степ, вітер, сонце, з одного боку — Азовське море, з іншого — Чорне, посередині — Сиваш, болото, мошкара. Там доводилося надавати допомогу при зневодненнях, отруєннях, укусах змій тощо.
У кухні — операційна, у кімнаті — реанімація
У середині літа перейшли в Донецьку область. Разом з колегами із Житомира та Хмельницького розгорнули «військовий госпіталь» у покинутій хаті села Степанівка під Савур-Могилою. У кухні була операційна, у кімнатах — реанімація та інфузійна. Обстріли тривали цілодобово. А нам треба було на старезній «таблетці» (УАЗ) виїхати на передову, щоб забрати поранених, надати їм посильну допомогу і протягом доби відправити на евакуацію. Найближча районна лікарня — за 25 кілометрів від нас. Наш «військовий госпіталь» був оснащений найнеобхіднішим: мінімальними хірургічними наборами, дизельним генератором, завдяки якому працював автоклав, і ми могли хоч якось дезінфікувати інструменти, засобами першої невідкладної допомоги — кровоспинними, голками, нитками, ножицями, лонгетами, гіпсом. До речі, усі ці матеріали й інструменти привезли із собою хмельницькі військові лікарі.
Наша медична рота рухалася за піхотою і не мала можливості навіть розгорнути автоперев’язувальні пункти. Коли хвилями привозили поранених, то місце, де перебували медики, зазнавало найщільнішого обстрілу. Тому ми не ідентифікували себе як лікарів, знімали з рук пов’язки медичної бригади. Уперше потрапили під обстріл, коли супроводжували танкову колону. Були без бронежилетів — їх нам уперше видали лише на лінії зіткнення. Я жодного разу не стояв в операційній у стерильному костюмі. Бронежилет, каска і, в кращому випадку, стерильні рукавички — це бойові реалії. Усе, що показують у фільмах про Другу світову війну, я побачив на Сході України.
У «таблетку», якою забирали поранених, могли поміститися п’ятеро лежачих або дев’ятеро сидячих. Лікар сідав поруч з водієм, тримаючи в руках автомат. Дорога степова — уся побита «Градами» та мінами. Колеса автівок доводилося клеїти і міняти по 10 разів на день. «Санітарки» їздили хаотично під обстрілами, горіла техніка, ставалися аварії. Думки відстрілюватися ніколи не виникало. Санітарний автомобіль — як бляшанка. У нього чергу пусти — й усі трупи.
У «військовому госпіталі», на який перетворили сільську хату, працювало шестеро медиків — хірурги, анестезіологи та медсестри. А за один раз до нас привозили іноді більше 20 бійців з політравмами, множинними осколковими пораненнями грудної клітки, черевної порожнини, переломами кінцівок тощо. Тоді починалося справжнє пекло: потрібно було розсортувати їх за ступенем тяжкості травм, надати найнеобхіднішу допомогу, найважчих терміново везти в найближчу лікарню на операцію. А ще — знеболити, бо поранення спричинювали несамовитий біль. З одного пораненого внаслідок обстрілу «Градами» можна було дістати понад 100 осколків. Для знеболення кожному бійцю видавали шприц-тюбик з буторфанолу тартратом. Як показала практика, одного шприц-тюбика замало, потрібно було два-три.
На всіх ліжках у нашій імпровізованій реанімації лежали дерев’яні щити, які після кожного пораненого доводилося перевертати, аби стікла кров. Фактично, я займався не хірургією, а збирав хлопців по шматках у надії, що хтось із них витримає 25-кілометрову дорогу до лікарні.
«Бачив, як часто наші хлопці гинуть через неправильні команди»
Чи було страшно?.. У тих обставинах ніколи було боятися. Нам привозили хлопців, у яких на клаптях тканини трималися руки і ноги. Ми не мали можливості правильно зберегти відірвані кінцівки, аби потім їх вдалося пришити, до того ж, іноді так довго треба було чекати евакуації, що поранений помирав від крововтрати. У такі моменти ставало зрозуміло, що ми нікому не потрібні.
Бачив, як часто наші хлопці гинуть через неправильні команди. Наприклад, сепаратисти атакують, батальйон запитує в командування, чи можна починати вогонь, а їм відповідають: «Спостерігайте». І все — за 10-15 хвилин наші розбиті. Додому повертаються вже «Вантажем-200». До цього неможливо звикнути. Ми збирали в пакети останки наших воїнів. Там скрізь — смерть. Знаєте, яка особливість поранених? Їм боляче, у них відірвані кінцівки, але попри це всі вони посміхаються. Чому? Бо живі!
Пізніше ніс службу в напрямку Артемівськ-Дебальцеве — саме тоді, коли там утворився «котел». Працював на етапі евакуації: виїхали групою, забрали поранених і привезли в Артемівську лікарню. Дорогою надавали всю можливу медичну допомогу: знеболювали, спиняли кровотечі, знерухомлювали. На жаль, саме на тій трасі ми втратили колегу — чернівецького хірурга Влада Трепка.
Майже рік тривала моя служба на Сході України. Приїжджав у відпустку — і знову на передову. Не поїхати не міг: там була одна медична рота, хтось повинен був надавати догоспітальну допомогу пораненим бійцям.
Коли повернувся зі Сходу, одразу вийшов на роботу. Я не міг звикнути до смерті, працюючи в онколікарні, так само досі не можу змиритися з тисячами смертей там, на передовій. «Рожеві окуляри» розбилися, коли поруч розірвалася перша міна. Стало зрозуміло, що ані ти, ані хлопці, які віддають свої життя на цій війні, нікому не потрібні. Тому й покладалися там на себе, везіння та Бога.
Записала Ольга РУСНАК, спеціально для «ВЗ», м. Чернівці
