Страховка для лікаря — гарантія для пацієнта

Робота лікаря в сучасних умовах пов’язана зі значним ризиком заподіяння ненавмисної шкоди життю та здоров’ю пацієнта. Адже, з одного боку, з’явилися новітні методики діагностики й лікування, а з іншого — побільшало нетипових проявів хвороб, зросло навантаження на медпрацівників тощо. У країнах Європи та Америки поширене страхування професійної відповідальності та професійного ризику лікаря. В Україні ж воно перебуває в зародковому стані.

Ненавмисне заподіяння шкоди здоров’ю та життю пацієнта, на жаль, є постійним супутником медичної діяльності. Навіть за умов якісного та кваліфікованого лікування лікар не завжди може гарантувати бажаний результат того чи іншого медичного втручання. Адже він залежить не тільки від медичних чинників, а й від біологічних та генетичних особливостей пацієнта, управлінських заходів тощо. Тож від так званих дефектів у медичній діяльності не застраховані навіть «світила медицини».

Галина МИРОНОВА, старший науковий співробітник НДІ приватного права та підприємництва імені академіка Ф. Г. Бурчака Національної академії правових наук України

•  підвищення правової, деонтологічної та комунікативної грамотності медичних працівників;
•  дотримання стандартів галузі та професійної діяльності;
•  створення ефективної системи контролю якості та безпеки медичної діяльності;
•  страхування професійної відповідальності медичних працівників.

Поінформований — значить «озброєний»

Нині медичним працівникам доводиться працювати в непростих соціальних, психологічних і правових умовах. Так, існує масив нормативно-правових актів, які регулюють різні аспекти медичної діяльності, водночас спостерігається стійка тенденція до зростання правових та етичних конфліктів у сфері охорони здоров’я, значна частина яких завершується судовими розглядами, а в окремих випадках і застосуванням заходів юридичної відповідальності.

Утім далеко не в усіх медичних зак­ладах штатним розписом передбачено посаду юриста. Тому проб­лема правової та деонтологічної обізнаності медпрацівників є дуже актуальною.

Проведені соціологічні та юридичні дослідження свідчать: саме низький рівень знань медпрацівників в етико-правовій сфері є вагомою причиною згаданих конфліктних ситуацій, а також неналежного виконання ними професійних обов’язків. Ще один висновок дослідників — медичні працівники не виявляють належного інтересу до вивчення основних законів держави та базових нормативних актів, що регу­люють медичну сферу. Зокрема лікарі погано обізнані щодо права пацієнтів на поінформовану згоду, правил оформлення її та відмови пацієнта, юридичного значення медичної документації тощо.

Такий «правовий нігілізм» медиків негативно впливає на якість їх професійної діяльності, часто приз­водить до дефектів надання медичної допомоги та інших логічно очікуваних несприятливих наслідків.

Незадовільний стан правової обізнаності медиків уже став рушійним чинником державної політики щодо модернізації системи середньої, вищої та післядипломної медичної освіти в Україні. У зв’язку із цим впроваджуються нові освітні стандарти, до яких включено комплекс дисциплін правового та гуманітарного профілю. Адже сучасний медичний працівник повинен орієнтуватися в правовому контексті своєї діяльності, вміти знаходити потрібну правову та іншу інформацію, включати в коло своїх професійних інтересів юридичну, деонтологічну та комунікативну складові. Це допоможе здійснювати ефективну профілактику конфліктних випадків у повсякденній роботі медичного персоналу, контролювати їх, а в разі потреби — конструктивно вирішувати складні етичні та правові ситуації на досудових етапах.

Стандарти — понад усе

Професійна діяльність згідно з чинними стандартами є вагомим чинником якості та безпеки надання медичної допомоги. Галузеві стандарти у сфері охорони здоров’я визначено в базовому Законі України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» (ст. 14-1). Зокрема такими є:

• стандарт медичної допомоги (медичний стандарт) — сукупність норм, правил і нормативів, а також показники (індикатори) якості надання медичної допомоги відповідного виду, які розробляються з урахуванням сучасного рівня розвитку медичної науки і практики;
• клінічний протокол — уніфікований документ, який висуває вимоги до діагностичних, лікувальних, профілактичних та реабілітаційних методів надання медичної допомоги та їх послідовність;
• табель матеріально-технічного оснащення — документ, що визначає мінімальний перелік обладнання, устаткування та засобів, необхідних для оснащення конкретного типу закладу охорони здоров’я, його підрозділу;
• лікарський формуляр — перелік зареєстрованих в Україні лікарських засобів, що включає препарати з доведеною ефективністю, допустимим рівнем безпечності, використання яких економічно прийнятне.

Дотримання визначених стандартів медичної допомоги є обо­в’язковим для всіх закладів охорони здоров’я, а також для фізичних осіб — підприємців, що провадять господарську діяльність з медичної практики. Лікар, який діє на основі чинних стандартів, забезпечує належну якість своєї діяльності і знач­ною мірою захищений як у професійному, так і правовому аспектах.

Подвійний контроль

Контроль якості надання медичної допомоги в Україні здійснюється за такими напрямами:

• структура, процес та результати медичної допомоги;
• організація надання медичної допомоги;
• контроль за реалізацією управлінських рішень;
• відповідність медичних працівників кваліфікаційним вимогам;
• вивчення думки пацієнтів щодо наданої медичної допомоги;
• забезпечення прав і безпеки пацієнтів під час надання їм медичної допомоги.

Такий контроль здійснюється шляхом застосування спеціальних методів, зокрема зовнішнього та внутрішнього контролю якості медичної допомоги, самооцінки медичних працівників, експертної оцінки, клінічного аудиту, моніторингу системи індикаторів якості, атестації/сертифікації відповідно до вимог чинного законодавства України та законодавства ЄС.

Внутрішній контроль — прерогатива керівництва закладів охорони здоров’я та/або медичних рад цих закладів у межах повноважень, визначених законодавством. Він включає: контроль кваліфікації лікарів, молодших спеціалістів з медичною освітою та професіоналів з вищою немедичною освітою, які працюють у закладі; самооцінку медичних працівників; організацію надання медичної допомоги в закладі; моніторинг реалізації управлінських рішень та дотримання структурними підрозділами закладу стандартів у сфері охорони здоров’я, клінічних протоколів; моніторинг системи індикаторів якості медичної допомоги; вивчення думки пацієнтів щодо наданої медичної допомоги.

Зовнішній контроль якості надання медичної допомоги здійснюють органи державної виконавчої влади в межах повноважень, визначених законодавством. Він передбачає: контроль за дотриманням ліцензійних умов провадження господарської діяльності з медичної практики, проведення акредитації закладів охорони здоров’я, атестації лікарів, молодших спеціалістів з медичною освітою, професіоналів з вищою немедичною освітою, які працюють у системі охорони здоров’я, здійснення клініко-експертної оцінки якості та обсягів наданої медичної допомоги.

Не останню роль у забезпеченні якості та безпеки надання медичної допомоги відіграє система управління медперсоналом закладу, яка охоплює підбір кадрів, визначення стратегічного напряму діяльності персоналу, оцінку його діяльності, політику оплати праці та стимулювання.

Страхування професійної відповідальності

Згідно із чинним законодавством України цивільно-правову відповідальність, яка настає в результаті дефектів медичної допомоги та завдання шкоди життю і здоров’ю пацієнта, покладено на медичну організацію або лікарів приватної практики. Вони мають відшкодувати пацієнту збитки — витрати на лікування, протезування, реабілітацію, а також моральну компенсацію і судові витрати (суми відшкодування можуть сягати сотень тисяч гривень). При цьому виникає питання: з яких джерел брати кошти?

У світі засобом захисту від надмірних майнових витрат став інститут страхування відповідальності за помилки під час виконання професійних обов’язків — страхування професійної відповідальності. Його перевагою є те, що обов’язок з відшкодування заподіяної шкоди перекладається зі страхувальника (установи або особи) на страховика (страхову компанію).

Страхування професійної відповідальності було започатковане в США та країнах ЄС, де воно й донині слугує надійним і ефективним інструментом швидкого вирішення конфліктних ситуацій навіть у досудовому порядку. У багатьох країнах світу перевірено дієвість цієї системи та її позитивний вплив на впровадження справедливого ставлення суспільства до ненавмисних огріхів у роботі медиків. Наприклад, у Швеції ще в 1975 р. було створено Консорціум страхових компаній із покриття шкоди, завданої невдалим лікуванням. Він оплачує фізичну шкоду, завдану медичними втручаннями, за спеціально встановленими лімітами, розмір яких час від часу змінюється. Якщо постраждалого не задовольняє запропонована Консорціумом сума компенсації, він може звернутися до суду. Цю модель вважають однією з найпрогресивніших у світі, її, дещо змінивши, вже запозичили Фінляндія (1987 р.), Норвегія (1988 р.) і Данія (1992 р.).

У деяких країнах світу страхування професійної відповідальності медичних працівників навіть супроводжується виплатами лікарям винагород «за лояльність та служіння просуванню належної медичної практики» (за результатами певного фінансового періоду). Зокрема найбільша в США національна компанія зі страхування медичної відповідальності лікарів The Doctors Company у квітні 2010 р. повідомила про виплату винагород застрахованим лікарям — усього на суму 16 млн дол. Загалом з 1976 р. The Doctors Company сплатила понад 184 млрд дол. винагороди застрахованим.

Закони України — на захисті лікаря?

На думку експертів, прийняття спеціального закону про страхування професійної відповідальності медичних і фармацевтичних працівників нині є надзвичайно актуальним для України. Втім, поки цього не відбулося, проаналізуємо наявні правові можливості захисту віт­чизняних медпрацівників у цьому напрямі.

На сьогодні в Україні страхування професійної відповідальності медичних працівників може здійснюватися добровільно — на засадах гл. 67 Цивільного кодексу України (ЦК України) та Закону України від 07.03.1996 р. №85/96 «Про страхування». Відповідно до ст. 980 ЦК Укра­їни ризик реалізації випадків, коли може виникнути потреба в оплаті заподіяної шкоди, може бути застрахованим. У ст. 6 Закону Украї­ни «Про страхування» визначено види добровільного страхування, що можуть здійснюватися на основі договору між страхувальником і страховиком. По своїй суті страхування ризиків дефектів і професійної відповідальності в медичній сфері за ненавмисне заподіяння шкоди пацієнтам вкладається в рамки переліку видів добровільного страхування, у якому передбачене страхування відповідальності перед третіми особами (п. 15).

Зверніть увагу: навмисні дії (бездіяльність) медичного персоналу є карним злочином, тому кримінальна відповідальність не підлягає страхуванню, оскільки жодна особа не повинна нести кримінальне покарання за іншу.

На сьогодні в законодавстві України відсутні спеціальні правові акти, які б конкретизували положення ЦК України та Закону України «Про страхування» щодо сфери надання медичної допомоги. Втім у рамках чинного законодавства цілком реально використати наявний інститут страхування для убезпечення професійної діяльності медичних працівників. Єдине, чого не вистачає, — їх активної життєвої позиції і бажання постояти за себе. Використовуючи згадані положення законодавства та поради практикуючих фахівців, можна скласти певний алгоритм дій — що саме та в який спосіб можна застрахувати у сучасних правових реаліях України.

Нюанси добровільного страхування лікарів

Застрахувати можливий ризик заподіяння шкоди в процесі професійної діяльності може як сам медичний працівник, так і медичний заклад. Юридичною формою страхування ризиків дефектів медичної допомоги та відповідальності медичних працівників може бути Договір страхування ризику відповідальності по зобов’язанням, що виникають внаслідок заподіяння шкоди здоров’ю.

Договір про добровільне страхування професійної відповідальності лікаря укладається на підставі заяви страхувальника (медичного закладу або самого лікаря). У ній мають бути вказані відомості про:

•  лікаря, відповідальність якого страхується (вік, спеціальність, навчальний заклад, який він закінчив, наявність ученого ступеня);
•  професійну діяльність (дата початку професійної медичної діяльності, коли і де працював за спеціальністю);
•  наявність інших договорів страхування;
•  факти претензій, які стосувалися його медичної практики.
• Страхове відшкодування сплачується в розмірі збитків, завданих особам (у межах страхової суми). Зокрема відшкодуванню підлягають:
•  витрати на лікування, протезування, реабілітацію, санаторно-курортне лікування;
•  дохід чи заробіток потерпілого, який він не отримав через втрату працездатності;
•  виплати у зв’язку зі смертю годувальника;
•  витрати на поховання;
•  витрати на компенсацію моральної шкоди.

Страховим випадком при страхуванні професійної відповідальності лікарів є юридична подія — набрання чинності рішення суду, яким встановлюється майнова відповідальність медичного закладу або лікаря приватної практики в разі настання смерті пацієнта (через порушення здоров’я з вини страхувальника під час здійснення ним медичної діяльності) або зниження (втрати) ним працездатності.

Відповідно до ст. 991 ЦК України страховик має право відмовитися від здійснення страхової виплати в разі:

•  навмисних дій страхувальника або особи, на користь якої укладено договір страхування, якщо вони були спрямовані на настання страхового випадку;
•  вчинення страхувальником або особою, на користь якої укладено договір страхування, умисного злочину, що призвів до страхового випадку;
•  подання страхувальником завідомо неправдивих відомостей про об’єкт страхування або факт настання страхового випадку;
•  несвоєчасного повідомлення страхувальником (без поважних на те причин) про настання страхового випадку або створення страховикові перешкод у визначенні обставин, характеру та розміру збитків.

Також договір страхування може містити пункти, за якими страхова відповідальність не поширюється на вимоги про покриття шкоди, завданої внаслідок:

•  здійснення лікарем медичної діяльності, не передбаченої виданою йому ліцензією, або в період відсутності в нього ліцензії на право займатися медичною діяльністю (це стосується і відсутності відповідних дипломів, освітніх атестатів, сертифікатів та спеціальних дозволів);
•  надання медичних послуг не за місцем роботи страхувальника;
•  дій страхувальника в стані алко­гольного, наркотичного та іншого сп’яніння або його наслідків;
•  порушення страхувальником правил зберігання лікарських, наркотичних і сильнодіючих засобів та поводження з ними;
•  порушення страхувальником санітарно-гігієнічних, протиепідемічних правил, що спричинило поширення соціально небезпечних захворювань (СНІДу, венеричних захворювань, туберкульозу);
•  зараження при переливанні крові, якщо не була проведена перевірка сертифіката на право здійс­нення переливання крові;
•  розголошення медичної інформації про пацієнта;
•  відсутності правильно оформленої відмови потерпілого від медичного втручання.

Страхова сума — максимальна грошова сума, у межах якої страховик зобов’язаний здійснити страхову виплату пацієнту або іншій особі (представнику, опікуну, спадкоємцю) у разі настання страхового випадку — визначається домовленістю страхувальника і страхової компанії. Страховий тариф залежить від виду професійної діяльності, обсягів надання послуг, їх виду, кваліфікації лікаря й терміну здійснення професійної діяльності та інших факторів. Розмір страхового платежу визначається ступенем ризику настання страхової події, що залежить від спеціальності лікаря, рівня його професійної майстерності, статусу медичного закладу, кількості застрахованих осіб, загальної страхової суми за договором та інших критеріїв.

Які перспективи?

Стаття 7 Закону України «Про стра­­хування» визначає перелік обо­в’язкових видів страхування. Деякі з них стосуються безпосередньо сфери медичної та фармацевтичної професійної діяльності, зокрема:

• особисте страхування медичних і фармацевтичних працівників (крім тих, які працюють в установах і організаціях, що фінансуються з Державного бюджету України) на випадок інфікування ВІЛ при виконанні ними службових обов’язків (п. 2);
• страхування працівників (крім установ і організацій, що фінансуються з Державного бюджету), які беруть участь у наданні психіатричної допомоги, у тому числі здійснюють догляд за особами з психічними розладами (п. 13);
• страхування медичних та інших працівників державних і комунальних закладів охорони здоров’я і державних наукових установ (крім тих, що фінансуються з Державного бюджету) на випадок захворювання на інфекційні хвороби, пов’язаного з виконанням ними професійних обов’язків в умовах підвищеного ризику зараження збудниками інфек­ційних хвороб (п. 19);
• страхування професійної відповідальності осіб, діяльність яких може заподіяти шкоду третім особам, за переліком, встановленим Кабінетом Міністрів України (п. 27).

Як бачимо, медичні працівники закладів, що фінансуються державою, практично «випадають» зі сфери розглянутих відносин. На жаль, такі заклади не беруть на себе зобов’язань щодо страхування відповідальності своїх працівників, а самі медики не укладають договорів страхування — переважно тому, що не знають про цю можливість або ж не обізнані з порядком оформлення таких правочинів. Тому сьогодні професійні ризики та відповідальність медичних працівників страхуються тільки приватними медичними закладами. Втім, щоб застрахувати свою професійну відповідальність, медичний працівник може самостійно звернутися до страхової організації й укласти з нею відповідний договір добровільного страхування. Після цього страхова організація бере на себе юридичне супроводження в разі настання страхового випадку.

Упродовж останніх 10 років в Украї­ні триває дискусія щодо необхідності впровадження обо­в’язкового страхування відповідальності у сфері медичної діяльності. На думку провідних експертів, такий механізм зможе гарантувати пацієнтам право на отримання адекватної компенсації за заподіяну їх здоров’ю шкоду і водночас забезпечить юридичний захист професійної діяльності медичних працівників. Широке впровадження страхування професійної відповідальності також передбачає провідну роль у цьому процесі самоврядної організації лікарів із залученням вузькофахових медичних громадських об’єднань.