Сімейний лікар має стати професійним другом

До 1 липня 2018 року кожен українець повинен обрати собі сімейного лікаря. До нововведень — усього кілька місяців та майже мільйон запитань, на які намагаються знайти відповіді і медики, і пацієнти. Те, що тепер медична допомога не прив’язана до місця реєстрації, проживання чи розміру хабара, — величезний плюс. Однак як знайти не просто сімейного лікаря, а професіонала?

Ольга КОБЕВКО, лікар-інфекціоніст Чернівецької обласної клінічної лікарні, член комісії з питань медицини, соціального захисту та АТО Чернівецької обласної ради

Медики дуже чекають змін. Кожен з нас розуміє, що з такою принизливою зарплатою працювати майже цілодобово, без сну і відпочинку, без засобів для діагностики, а іноді навіть без елементарних умов — неможливо. І перший крок — реформування первинної ланки — сприймається кожним із нас як ковток свіжого повітря. Адже, окрім того, що лікарі надають медичну допомогу населенню, вони періодично й самі стають пацієнтами. Тож кожен медик нині теж обирає сімейного лікаря для себе і своєї сім’ї.

Як на мене, сімейний лікар повинен бути інтегратором різних медичних проблем пацієнта. Він надає багатопрофільну допомогу як терапевт, хірург, оториноларинголог, офтальмолог, дерматовенеролог тощо. Сімейний лікар має інформацію про всю сім’ю, її умови проживання та праці, шкідливі звички, тому знає, як убезпечити пацієнта від тієї чи іншої недуги. Фактично, він є професійним другом, якому не байдуже твоє здоров’я і якому не важко зайвий раз нагадати про щеплення, флюорографію чи мамографію.

Мені дуже імпонує спрямованість сімейної медицини на профілактику, а не на лікування. Адже що ми маємо нині? Низьку відповідальність населення за своє здоров’я, недостатню медичну культуру, відсутність регулярних обстежень. Усе це призводить до того, що профілактичні діагностичні обстеження диспансерні пацієнти не проходять. У нових умовах лікар буде зацікавлений в тому, щоб його пацієнти були здоровими, бо від цього безпосередньо залежатиме його дохід — невитрачені на лікування гроші залишаються в нього. Будемо відвертими: на сьогодні хворий платить за себе сам — офіційно й неофіційно. І в цих умовах не комфортно ані пацієнту, ані лікарю, бо перший намагається зекономити, і тому затягує зі зверненням до медзакладу та навіть із лікуванням, а другий старається призначити якомога дешевші методи діагностики й лікування (хоча часом, чого гріха таїти, трапляється і навпаки).

Особисто я, обираючи сімейного лікаря, покладаюся на власний досвід. Мене не цікавлять титули та регалії — це не гарантія високого рівня професіоналізму. Буває, що із Заслуженим лікарем України, який має кілька нагород і дипломів, не вдається знайти спільної мови.

Тому саме в цьому випадку мало б непогано спрацювати так зване сарафанне радіо — досвід знайомих, родичів, колег. Упевнена: невдовзі стане зрозуміло, хто ж найкращий у поліклініці чи амбулаторії, до кого йдуть пацієнти. Метод, звичайно, не науковий, але в нас і реформи проводяться без наукового обґрунтування й супроводу: здебільшого користуються методом спроб і помилок. Тішить те, що в пацієнта є право змінити лікаря, коли той його не влаштовуватиме.

Інший варіант — поцікавитися реєстром сімейних лікарів в інтернеті. Тут можна діз­натися про кваліфікацію фахівця, досвід його роботи, коли востаннє був на курсах, які пройшов тренінги тощо. Особисто я раджу найменше уваги звертати на вік: молодий фахівець не завжди менш досвідчений і кваліфікований, ніж пенсіонер із суттєвим стажем роботи. По-перше, пенсіонера в будь-який момент можуть відправити на заслужений відпочинок, по-друге, вік — не показник високої кваліфікації. З власного досвіду можу сказати: молоді лікарі зазвичай намагаються постійно підвищувати свій фаховий рівень, продовжують безперервну професійну освіту, шукають курси підвищення кваліфікації, відвідують конференції тощо. І завдяки цьому часто становлять серйозну конкуренцію лікарям перед- або пенсійного віку, яким важливо, аби все йшло як заведено і ніщо нове цей плин не порушувало.

Попри те, що пацієнти жваво обговорюють, із ким все-таки підписувати декларацію, залишається незрозумілим, коли ж можна прий­ти до обраного лікаря і зрештою підписати з ним цей договір «про співпрацю»? На жаль, нам катастрофічно бракує інформації. Саме тому частина людей не сприймає медичної реформи: кажуть, буде безлад, не розуміють, чого чекати…

Я вірю в цю реформу, бо спираюся на досвід європейських країн. Там давно порахували: надання первинної медичної допомоги, що працює на засадах сімейної медицини, обходиться державі набагато дешевше, ніж спеціалізованої. Це пов’язано з тим, що 80% скарг пацієнта можуть бути вирішені на рівні сімейного лікаря. Фактично, більшість хворих починають і закінчують своє лікування на первинній ланці. Тож наразі ми прийшли до того, що саме робота такого лікаря є медично і соціально-економічно обґрунтованою для держави, зручна та вигідна для пацієнтів і лікарів.

Як лікар-інфекціоніст сподіваюся, що ми нарешті позбудемося самонаправлень, коли пацієнт із головним болем іде до отоларинголога, невролога чи офтальмолога, бо сам так вирішив. До якого спеціаліста спрямувати пацієнта, повинен визначати сімейний лікар.

Мені дуже хочеться, щоб кожен українець мав такого сімейного лікаря, який справді перейматиметься своїми пацієнтами. Однак наразі підписати декларацію не можу, бо досі, хоча й сама працюю в системі, не знаю, як і коли це робити. Власне, інформуванням населення мають займатися керівники системи охорони здоров’я, які отримують ці відомості, так би мовити, з перших вуст. Наразі ж маємо те, що маємо: деякі свідомі головні лікарі намагаються проводити інформаційну кампанію, вивішують новини на стендах у поліклініках. У дитячій поліклініці м. Чернівці, наприклад, уже кілька разів проводили зустрічі з громадськістю, де фахівці пояснювали, як по-новому працюватимуть педіатри та як підписати з ними договір. Натомість моя дільнична поліклініка не проявляє жодної ініціативи.

Ситуація дуже прикра, бо ж насправді реформа розпочалася ще у 2000 році, й основним нормативним документом, котрий регламентує розвиток первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини, стала Постанова Кабінету Міністрів України №989 «Про комплексні заходи щодо впровадження сімейної медицини в систему охорони здоров’я». Тож протягом цього часу можна було вже багато чого зробити, змінити не тільки вивіски, а й підхід до лікування, показати людям, що система, кот­ру впроваджують, дієва, що вона набагато зручніша й ліпша, ніж попередня. Натомість складається враження, що ми тупцюємо на одному місці або ж просуваємося вперед дрібненькими і невпевненими кроками.

Проте надія, як то кажуть, помирає останньою, а вода камінь точить. Реорганізація сімейної медицини триватиме до 2020 року. Тішить те, що Чернівецька область у цьому напрямку — у лідерах в Україні. У нас укомплектованість медичними кадрами, за даними Департаменту охорони здоров’я, становить понад 100%, у тому числі у сімейній медицині — майже 90% (як лікарями, так і медсестрами). В усіх інших областях України ці показники коливаються від 40 до 70%. Тобто в буковинців вибір на сьогодні є. Хотілося б однак, аби нам дали змогу ознайомитися з відпрацьованим механізмом впровадження реформи, щоб не набивати власних ґуль.