Психологічна реабілітація: труднощі перекладу

502

Події на Сході України, наче лакмусовий папірець, виявили і продемонстрували серйозну проблему: фахівців, які володіють навичками психологічної реабілітації на сучасному світовому рівні, у нас майже немає. Але нещодавно з’явилася можливість швидко їх підготувати.

ВЗ Коли на Сході України розпочалися військові дії, усі заговорили про дефіцит фахівців, які можуть надавати психологічну допомогу бійцям АТО, їх сім’ям і місцевому населенню. Вочевидь, мова йшла не про нестачу дипломованих психологів у державі, а про їх професійну неготовність до появи такої категорії пацієнтів. Чому?

Ольга ЗАПОРОЖЕЦЬ, доктор у галузі викладання психологічного консультування та супервізії, ліцензований психологічний консультант у штаті Вірджинія, доцент кафедри психологічного консультування Regent University, США
— В Україні традиційно сформувалася дуже хороша система підготовки психологів педагогічного напрямку — навіть якщо їх називали практичними психологами, програма навчання зазвичай була орієнтована на роботу у школі. На жаль, таких фахівців не навчали проводити травмотерапію чи тим більше допомагати військовим або цивільним громадянам під час вій­ни. Вони не навчалися в інтернатурі, не проходили супервізованої практики, де можна напрацювати відповідні техніки. Тож практично всім психологам, які отримали освіту в Україні, не вистачає саме супервізованої практики. Згідно з американськими стандартами підготовки психологів, без неї неможливо практикувати. Тому в процесі навчання там передбачено 700 годин клінічної практики, 40% яких відведено на супервізію. І це головна відмінність у системі підготовки психологів, яка не на користь українським фахівцям. Тобто вони заз­вичай проходять педагогічну практику, вчаться тестуванню, але досвіду індивідуальної роботи з клієнтами під супервізією досвідченого фахівця, не здобувають.

Стандарти підготовки у США орієнтовані на виявлення рівня компетентності майбутнього фахівця, а також навичок і особистісних рис, необхідних для надання психологічної допомоги. В Україні ж більше «вимірюють» рівень знань, а не вміння їх застосовувати. Тому після закінчення вишу наші психологи намагаються прой­ти ще якісь приватні курси, школи гештальт-терапії, когнітивної психології, аби за власний кошт підвищити свою кваліфікацію. Однак виходить, що кожен з них практикує в межах своєї школи, а базові навички широкого спектра діагностики та терапії в них відсутні — тож маємо різнобій замість спеціалізації підходів.

ВЗ Щось вдалося виправити в рамках спільної українсько-американської прог­рами «Психологічне консультування і травмотерапія»?

— Звичайно, це не той масштаб, який наразі потрібний для України, однак робимо все від нас залежне. У межах програми ось уже понад 3,5 року навчаємо українських психологів у Києві за американськими стандартами психологічного консультування й травмотерапії та за участі американських супервізорів. До цього з 2012 року так само працювали на півдні України — група наших студентів нині вже також є супервізорами. Нещодавно у Києві відкрили центр психологічного консультування, де пацієнтів приймають підготовлені нами спеціалісти (вони отримали психологічну освіту в Україні, а також пройшли щонайменше річний курс супервізованого навчання з американськими фахівцями або нашими випускниками). Вони всі працюють під супервізійним наглядом американських фахівців за різними напрямками (хтось спеціалізується на роботі з дітьми, інші — на проблемах військових, сімейних стосунках, проблемах сексуальної ідентифікації, хімічної залежності тощо). Адже серед відвідувачів нашого цент­ру — діти з аутизмом та їх батьки, родини, які потребують консультування через сімейні проблеми, військові, котрі брали участь в АТО, та члени їх родини (особливої допомоги потребують дружини, які втратили чоловіків, а також їх діти). Ми можемо допомагати військовим на різних рівнях, починаючи від гострої реакції на стрес і закінчуючи комплексною травмою (посттравматичні розлади). Також до нас звертаються пацієнти з депресією, тривожними станами, синдромом вигорання тощо. Серед останніх є й волонтери, у яких за кілька років активної діяльності виникла так звана втома від співчуття. Нині їм також потрібно допомогти або зупинитися і перепочити, або зрозуміти, що їх діяльність — не спринт, а забіг на довгу дистанцію, і навчити працювати саме в такому темпі. Тому для психологів, які навчаються за нашою програмою, це унікальний шанс освоїти широкий спектр найсучасніших стандартів і протоколів надання психологічної допомоги різним категоріям пацієнтів. Частину американських протоколів уже перекладено українською (користуємося методиками та тестовими матеріалами, котрі перекладали й адаптували колеги з Інс­титуту психології ім. Г. С. Костюка НАПН України). Також у цьому нам допомагають фахівці факультету психології Київського університету ім. Бориса Грінченка. Решту протоколів опановуємо за безпосередньої участі супервізорів, котрі працюють за ліцензіями на таку діяльність у США. Тобто в межах підготовки наших випускників ми не пропонуємо загальних дисциплін, оскільки вони є в усіх вітчизняних програмах і доб­ре викладаються у вишах.

Наша ж програма спрямована на розвиток компетенцій, тобто запов­нює пробіл вітчизняної психологічної освіти, не дублюючи її. Наприклад, ми даємо змогу опанувати навички консультування, групового консультування, викладаємо психопатологію та методи діагностування психічних розладів, підходи та інтервенції, які використовують для роботи з травмою взагалі та у військових зокрема (усе це — під керівництвом супервізорів).

ВЗ Щодо встановлення діагнозів — в Україні це вважається компетенцією психіатрів.

— Натомість за стандартами США психологічні консультанти також мають право встановлювати психіатричний діагноз. У кількох штатах психологам навіть дозволяють прописувати пацієнтам ліки, решта не мають такого права, але після закінчення магістерської програми, 2-3 років інтернатури та складання додаткового іспиту вони можуть робити це самостійно. Тож наші студенти, які навчаються на післядипломному етапі, або особи з психологічною освітою також опановують діагностику психічних розладів за американськими стандартами і стандартами ВООЗ. Бо неможливо надати доказову допомогу без розуміння того, із чим маєш справу. Психологи повинні знати, як встановити психіатричний діагноз, направити пацієнта до психіатра по медичну допомогу або організувати надання комплексної допомоги, коли психологічний консультант працює разом із психіатром (кожен відповідає за свій напрям). Так і має бути. Адже, проаналізувавши звернення до нашого центру, ми звернули увагу, що практично в кожного пацієнта є певний психіатричний, емоційний або тривожний розлад. І незважаючи на настороженість пацієнтів щодо візиту до психіатра, після розмови з нашими консультантами вони таки погоджувалися на комплексне лікування, принаймні на початковому етапі. Так само вдалося знайти й психіатрів, які охоче погоджуються на співпрацю з психологами і більше того — вбачають у такому альянсі максимальну користь для пацієнта. Звичайно, основним аргументом для подібної співпраці є високий рівень підготовки психолога, який розмовляє з психіатром клінічною мовою і в певних питаннях компетентний не менше, а можливо, й більше за лікаря. Тоді між ними виникає взаємна повага і бажання спільно працювати заради успіху.

ВЗ Чи «впишуться» американські стандарти в ментальні та культурні особливості нашого суспільства, адже йдеться про сферу втручання, де міцно «сидить» виховання і, зрештою, зовсім інші умови життя?

— У нас така настороженість дійсно виникала на початку проекту, доки ми не підготували українських супервізорів. Тобто ми просили американських колег, як то кажуть, роздивитися навкруги, ознайомитися з нашими реаліями та їх впливом на свідомість людей тощо. Хоча в принципі психологічні консультанти у США проходять щонайменше один курс мультикультурної підготовки, аби «відчувати» будь-якого клієнта. Тому вони заз­вичай дуже обережно ставляться до культурних аспектів спілкування, багато розпитують і легко знаходять спільну мову з клієнтом. До того ж супервізор, який має колосальний досвід, розуміє клінічну картину (навіть якщо вона висвітлюється в іншому культурному аспекті), зможе допомогти і фахівцю, і клієнту. А діагнози — вони скрізь однакові. Це в українській традиції існує певний культ викладача, поважати якого означає не ставити «зайвих» питань. Американські ж супервізори — це друзі, порадники і надійний тил наших психологів, готові взяти їх за руку і провести там, де вони невпевнені у власних знаннях і навичках. Це не означає, що сильний наставник допомагає слабкому учню — це допомога колезі досягти найвищого потенційного рівня компетентності. Судячи з відгуків, психологи, які навчаються за нашою програмою, почуваються комфортно, хоча вимоги до них дуже жорсткі. Наразі ми проводимо дослідження на спроможність наших випуск­ників надавати допомогу на рівні американських колег (за спеціально розробленими індикаторами оцінки). Адже ми маємо розуміти, чи вдалося досягнути наміченого.

ВЗ Чи з кожного хорошого учня можна «створити» психолога, тим більше, що нинішні умови роботи не завжди передбачають кабінетну тишу, іноді потрібно бути й на передовій.

— Так, не кожен може стати психологом, бо є люди, які не відчувають інших і не здатні до спілкування. Пот­рібен певний набір характеристик, яким має відповідати бажаючий стати «інженером людських душ». Дуже важливо, наскільки кандидат у психологи розуміє «власні межі», як контактує з іншими людьми, чи здатний зрозуміти ту чи іншу життєву ситуацію, чи готовий допомогти клієнту, зі світосприйняттям та цінностями якого, можливо, й не погоджується. Безперечно, деякі нюанси набуваються в процесі навчання чи й з досвідом, але базові речі мають бути закладені первинно. Тому в США кожен абітурієнт, який вступає на магістерську програму для психологічних консультантів (зазвичай це 2,5-3 роки разом з практикою після отримання будь-якої бакалаврської освіти), повинен пройти індивідуальну співбесіду з викладачем психологічного консультування — такі вимоги комісії, що акредитує подібні програми. І тільки коли викладач дасть «добро», абітурієнт піде вчитися за згаданим напрямком.

Що ж до особливих умов роботи, то нині в Україні це актуально. Наші психологи повинні брати участь у підготовці військових до відправки в зону бойових дій, у перевірці їх на резистентність до таких випробувань. Також вони мають надавати психологічну допомогу безпосередньо на передовій, спілкуватися із солдатами (для цього їм потрібна повна підтримка командирів). Серед наших випускників є такі, хто працює з військовими на передовій — на посадах або як волонтер чи представник громадської організації, але це не стало системою. Характерніші невеликі групи психологів, які опанували потрібні навички і вміють добре робити свою справу. Наразі Національна гвардія України створила власну психологічну службу, однак знову ж таки в нашій державі немає системи підготовки таких кадрів, та й протоколів, за якими їм доведеться працювати.

У Збройних силах України ситуація не краща, номінально там передбачені штатні психологи, але їх не готують за спеціальними програмами, окрім хіба що тестування, а вони мають бути добре обізнані з тим, як працювати з високим ризиком суїцидності, алкозалежності тощо. Це проблема. Така само, як і відсутність фахівців, котрі могли та мали б допомогти сім’ї ветерана і йому самому адаптуватися до мирного життя. Те, що українських військових після повернення із зони бойових дій відправляють у санаторії або надають кошти на оздоровлення — не вихід. Перебування в санаторії ніяк не допомагає «відпрацювати» травму, а гроші зазвичай витрачаються на ремонт квартири чи ще якісь життєві проблеми. Аби запрацювала система, потрібні комплексні зрушення на рівні посадових інструкцій, а також у свідомості військового командування. Дуже важливо й те, аби психологи були відповідно підготовлені до таких завдань. Наразі вони вже певним чином навчилися надавати першу психологічну допомогу (існують і відповідні протоколи), однак на наступних етапах ще дуже багато невизначеностей і проблем.

Розмовляла Світлана ТЕРНОВА, «ВЗ»


Точки зору

Джошуа Креймейер, ліцензований сімейний консультант, ветеран місій у Косово та Іраку, професор Regis University, CША
Військові, які повернулися до мирного життя, завжди скептично ставляться до можливостей психологів, котрі навіть не бачили того, що довелося пережити учасникам бойових дій, допомогти їм впоратися з проблемами. І так в усіх країнах, незалежно від того, за якою програмою підготовлені психологи. Я служив у війську, брав участь у бойових діях, тому мені, можливо, простіше порозумітися з таким контингентом. Водночас я з колегами навчаю цивільних психологів, допомагаю їм зрозуміти ментальність військових і те, як знай­ти до них підхід. Утім, іноді психологи, які не служили у військовий структурі, насправді мають об’єктивніший погляд на проблеми цих людей. Найголовніше для такого фахівця — вміти працювати з травмою і допомогати «вийти» з неї, а ці навички вже можна успішно застосувати в різних ситуаціях: і на війні, і під час природних катаклізмів тощо. Безперечно, існують певні аспекти, унікальні для групи пацієнтів «з війни», наприклад, вони отримують моральну травму, вбиваючи людину, спостерігаючи темний бік буття, який відкривається в тих аномальних умовах. Відтак, повернувшись додому, військовий приносить із собою таке світосприйняття, не може розслабитися, вийти із цього стану і надалі вважає себе «поганою людиною», що позбавила когось життя.

Утім, саме по собі перебування на війні не означає автоматичного виникнення психологічної травми. Багато ветеранів нормально адаптуються до мирних умов (тим більше, якщо їх психологічно готували до участі в бойових діях), іноді виникають певні труднощі, але це не ті драматичні симптоми, які потребують корекції. Навіть якщо воякам випало пережити травматичну подію, гостра реакція на неї може минути впродовж кількох днів сама по собі. Тільки у 10-20% учасників бойових дій розвиваються складні посттравматичні синд­роми, особливо якщо до того в них уже були певні розлади — це доведено міжнародними дослід­женнями. Тому дійсно надзвичайно важливою є психологічна підготовка військових, яка допоможе їм набути так званої резистентності до стресів на війні, що значно знижує ризик виникнення ПТСР. До того ж кожен учасник бойових дій також має отримувати певну психологічну підтримку і водночас проходити перевірку. Наприклад, у США ветеранам обов’язково надають психологічну допомогу впродовж 18 місяців після повернення із зони бойових дій. Водночас їх тестують у кілька етапів: у перший тиждень після повернення, потім через 1 місяць, 3 місяці, 6 місяців, 12 і востаннє — через 18 місяців. Бо щойно людина повертається з війни, скринінги, тести на ПТСР тощо зазвичай не працюють, адже вона «горить» єдиним бажанням — зустрітися з родиною — і в цей період заявляє, що в неї все добре, приховує свої проблеми чи й на радощах їх не помічає. Психологи називають такі періоди «медовим місяцем». Дещо пізніше ці люди стають відвертішими, можуть визнати проблему, а ще через деякий час розповісти про неї детальніше. І тут психолог має проявити свій професіоналізм і не просто запитати: «Ну як у тебе справи, усе гаразд?», а дізнатися, чи не виникає в підопічного нічних жахів, чи комфортно йому в родині, колективі тощо. При цьому важливо пообіцяти, що відвертість ветерана не обернеться для нього проблемами в подальшій кар’єрі, що його не госпіталізують як психічного хворого, а звернення до спеціалістів — це не вияв слабкості, а навпаки, позиція сильної особистості. Бо то не сміливість — сидіти в закутку й триматися з останніх сил. Це важливо донести до військових, які часто вкладають у поняття героїзму хибні уявлення, наприклад, не зізнаватися іншим у проблемах, які їх непокоять. Звертатися по допомогу — норма.

Тому тестування військових повинні проводити не тільки військові психологи, цивільним вони, можливо, більше довіряться (бодай з міркування конфіденційності, адже завжди виникає підозра, що люди у формі можуть озвучити їх проблеми командуванню), це мусить бути комплексний підхід. Тож потрібно якомога більше знань надавати цивільним психологам і залучати їх до активної роботи.


Оксана СИВАК, лікар, директор Центру психологічного консультування та травмотерапії Open Doors
Уперше мені довелося спілкуватися з американськими психологами у 2014 році, коли в зоні АТО з’явилося багато поранених, зокрема добровольців, котрі потребували кваліфікованої психологічної підтримки, і це було справжнім викликом для України. Іловайськ та Дебальцево принесли нам трагічні події та сотні пацієнтів у тяжкому психологічному стані, яких здебільшого не розуміли навіть у родинах. Психологи, які прийшли на допомогу, також виявилися безпорадними: після їх втручань або не відбувалося нічого, або стан пацієнтів ще більше погіршувався, і доводилося звертатися до психіатрів. Тож стало очевидним, що наші психологи не мають відповідних компетенцій для роботи з такими особами. Я вважаю: нам дуже пощастило — зустріч з командою досвідчених американських психологів-волонтерів відкрила нові можливості. Три рази на рік вони приїздять в Україну, аби навчати наших психологів, привозять своїх студентів-докторантів, які допомагають навчати і супервізують наших фахівців.

Ніхто досі в Україні не задумувався, чому лікар, який має справу з тілом хворого, закінчує інтернатуру під керівництвом досвідчених колег, а психологу, який втручається в найсокровенніше, виявляється, можна одразу переходити від теорії до практики? Ті, хто навчався в межах нашої програми, однозначно стверджують: супервізія — це те, чого їм не вистачало, аби стати справжніми професіоналами. До того ж у них з’явилася можливість розширити спектр своїх знань і навичок. Наприклад, на сьогодні дуже актуальною є геронтологічна проблема — багато відвідувачів запитують, як жити і правильно спілкуватися із батьками літнього віку. Тому відповідні знан­ня будуть цікавими і клієнтам, і фахівцям. Два дні роботи центру ми відводимо для супервізії інтернів, які також працюватимуть з клієнтами (за їх згодою).

У роботі американських колег мені імпонує й те, що вони чітко прописують етапи терапії та конкретні цілі, які мають бути досягнуті на кожному з них. Якщо бачать, що це не вдається, терапію призупиняють, а не продовжують курс, сподіваючись, «а раптом крига скресне», повідомляють про це пацієнту, обговорюють причини неефективності терапії і змінюють стратегію (наприклад, замість індивідуального консультування пропонують роботу у групі чи навпаки) або ж приймають інше рішення. Тобто працюють на результат. І це головне, чому потрібно вчитися.

Якщо ви знайшли помилку, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Залишити коментар

Введіть текст коментаря
Вкажіть ім'я