Володимир Мороз: Зусилля, помножені на допомогу однодумців, гарантують успіх

260

Організувати приватну практику фактично з нуля — завдання не з легких. А коли робити це в країні, до якої переїхав кілька років тому, до задачі додається ще кілька невідомих. Проте Володимир Мороз, емігрант з України, не злякався труднощів і тепер має кабінет психіатричної та психотерапевтичної допомоги в Мюнхені (Німеччина), а ще очолює німецький осередок Світової федерації українських лікарських товариств і приїхав в Україну рятувати жертв війни.

Перші кроки на німецькій землі

В 1990 році родина Морозів вимушено емігрувала до Німеччини. Вони були першими українцями, котрі осіли в невеличкому містечку Танхауз за сто кілометрів від Мюнхена. Місцеві мешканці виявилися надзвичайно привітними людьми і так пройнялися їх історією, що допомагали, чим могли. Відгукнулася й українська діаспора.

Баварські друзі посприяли із працевлаштуванням: Володимир (лікар-психіатр за фахом) і його дружина (вчителька математики) стали вихователями дітей-інвалідів у… монастирі. Спочатку їм було трохи незвично, бо насправді вони опинилися в невеличкому містечку, де мешкали 400 черниць і 1500 осіб обслуговуючого персоналу. На території розміщувалося кілька фабрик, на яких працювало понад 1000 осіб з інвалідністю. А ще — культові споруди, лікарня, поліклініка, близько ста житлових будинків, приватні підприємства, що забезпечували людям з інвалідністю можливість заробляти. Хворих із психічними розладами там утримували власним коштом, але вони не сиділи без діла, опановували звичайні робітничі професії, працювали й отримували за це зарплатню.

Життя нібито налагодилося, проте Володимира Мороза не полишала думка повернутися до лікарського фаху.

«Доля подарувала мені знайомство з професором Шутлером, який запропонував написати під його керівництвом дисертацію. Так я став докторантом, і вже за рік у мене була готова кандидатська робота, — згадує він. — Але я й далі працював вихователем».

У ті часи влаштуватися в німецьку клініку було практично неможливо, бо на одну вакансію психіатра претендувало кілька десятків німецьких фахівців. То що вже говорити про іноземців? Але українцеві знову посміхнулася фортуна: місцевий політик, котрий опікувався монастирем, дізнався, що там працює лікар-психіатр з України. У високопосадовця були певні інтереси на Буковині, бо в її північній, так званій румунській, частині раніше мешкали німці, яких свого часу депортували в німецьке місто Аугсбург. Виселені з Буковини люди організували там однойменний інститут і хотіли налагодити партнерство з українцями цього регіону. Тому політик посприяв, аби Володимира взяли на роботу в університетську лікарню, і він міг координувати співпрацю медиків Чернівців та баварського міста Аугсбург.

«Вперше після еміграції я приїхав в Україну в 1998 році разом із професором Шутлером, якого запросили виступити на І з’їзді психіатрів у Харкові, — пригадує Володимир Мороз. — А згодом ми мали виступи в Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка на симпозіумі вчених. Німецькі науковці в ті часи тільки відкривали для себе нашу країну та із задоволенням ділилися своїми здобутками і напрацюваннями. У мене ж з’явилася можливість отримати паспорт громадянина Німеччини і скласти всі необхідні іспити, щоб започаткувати власну справу. Приватний кабінет психіатричної допомоги я відкрив у Мюнхені 2000 року».

Про конкуренцію і взаємодопомогу серед лікарів у Німеччині

На той час у Мюнхені було близько півсотні приватно практикуючих психіатрів. Крім того, у Німеччині діє широка мережа спеціалізованих закладів — потужні приватні психіатричні центри, університетські психіатричні клініки цілодобового перебування зі стаціонарами тощо. Заклади, подібні до того, який організував Володимир Мороз, належать до первинної ланки медичної допомоги, і направити туди пацієнтів можуть фахівці різного профілю — сімейні лікарі, ортопеди, кардіо­логи, гінекологи.

«Коли я розпочинав діяльність, головним завданням, яке вимагало нагального вирішення, був пошук пацієнтів. Нині це доволі просто: є інтернет-ресурси, де постійно транслюється інформація про мої послуги, а тоді довелося добряче побігати, — зізнається Володимир Мороз. — Пригадую, як налагоджував контакти з німецькими спеціалістами: знайомився, вручав візитівки та розповідав про свою практику. Другою проблемою став пошук приміщення — а це в Мюнхені недешево. Я взяв у банку кредит, від державної організації з працевлаштування також отримав фінансову допомогу (щоправда, за ці гроші можна було купити… хіба що письмовий стіл). Проте банки охоче давали позики, бо знали, що лікарі завжди вчасно їх повертають».

Дуже допомогли в організації надання приватної психіатричної допомоги колеги з лікарських самоврядних організацій — зокрема, лікарської палати та лікарського об’єднання, яке включає 70 тис. фахівців з Баварії, котрі й утримують його власним коштом. Ця організація відстежує й оприлюднює нові тенденції в лікуванні певних захворювань, повідомляє про зміни стандартів і протоколів лікування. Але чи не найважливіша її місія полягає в тому, що саме через неї лікарняні каси перераховують лікарям гроші за медичне обслуговування клієнтів. Таким чином, пацієнт не платить безпосередньо лікарю за амбулаторну допомогу — цим займається самоврядна організація, котра розподіляє кошти, зароб­лені лікарями. А от вартість послуг визначається на регіональному рівні та залежить від загальної кількості набраних спеціалістами балів.

«Я надаю медичні послуги клієнтам і лікарняних кас, і приватних страхових компаній, — пояснює Володимир Мороз. — Особливість моєї практики полягає в тому, що я «багатомовний» фахівець: володію українською, німецькою, російською та польською. Отож, коли йдеться про пацієнтів, які не говорять німецькою, я практично не маю конкурентів. Мій медичний бізнес постійно розвивається — щокварталу я приймаю понад тисячу людей, котрі потребують психіатричної допомоги».

Посттравматичний стресовий розлад швидко вилікувати не можна

Коли Володимир Мороз тільки розпочинав власну практику, до нього зверталися пацієнти з різними невротичними розладами. Серед них і учасники бойових дій, і цивільні, травмовані війною. Спочатку це були жителі колишньої Югославії, Чечні, потім — Іраку, Сирії, Афганістану, а останніми роками, на жаль, додалися й українці. Це переважно пацієнти з посттравматичним стресовим розладом (ПТСР).

«Як фахівець можу констатувати: коли вчасно не вжити відповідних заходів, ці люди страждатимуть усе життя, — стверджує лікар-психіатр. — Багато з них починають самостійно рятуватися від пережитих потрясінь алкоголем і наркотиками. Вони дошкуляють родині та близьким своєю агресивністю, нав’язливими думками і навіть здатні вчинити самогубство. Коли в Україні розпочалася війна, я зрозумів, що буде багато осіб із таким діагнозом, і не тільки бійців, а й волонтерів, родичів вояків, які зазнали психічних травм, тощо. До речі, мирні жителі з окупованих територій — це також велика група осіб, котрі страждають на ПТСР».

Людині, яку з поля бою госпіталізують до клініки чи військового госпіталю, у першу чергу надають лікарську допомогу з приводу фізичних травм і недуг. Після цього, хоча й зрозуміло, що пацієнт ще не зовсім здоровий, зокрема психологічно, він зазвичай потрапляє додому, у сім’ю. Ще одна категорія пацієнтів — молоді люди, котрі повернулися із зони бойових дій і не можуть знайти свою нішу: у них немає роботи, друзів. Саме цим жертвам війни і потрібні реабілітаційні центри, завдання яких — відновити й дати дорогу в життя.

«Ті спеціалізовані заклади відновного лікування, які нині функціонують в Україні, не є панацеєю для комбатантів, бо не виконують соціально значущих функцій, — говорить лікар. — Колишніх військових із ПТСР там годують, лікують, але вони — як та білка в колесі, що вже ніколи не покотиться вперед. Тому я вирішив допомогти постраждалим від воєнних дій на Сході. Моя ідея — створити в Україні пілотний проект реабілітаційного осередку на кшталт того монастиря, де я колись працював: невелике поселення, яке відповідає певним вимогам закладу відновного лікування та складається з різних ланок — медичної, соціальної й культурологічної».

Володимир Мороз чітко уявляє собі структуру такого центру, має домовленості з німецькими тренерами з психотравми, які розроблять програму реабілітації, що ґрунтуватиметься на раціональній, поведінковій психотерапії. З українськими однодумцями обговорюють конкретний план дій та шукають підтримки як державних структур, так і доброчинців. Головне — не опускати рук, бо лише конкретні зусилля, помножені на допомогу багатьох людей, дають змогу досягти бажаного результату. Й успішна медична приватна практика Володимира Мороза — цьому підтвердження.

Лариса Лукащук, спеціально для «ВЗ»

Якщо ви знайшли помилку, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Залишити коментар

Введіть текст коментаря
Вкажіть ім'я