Що змінилося в свідомості лікаря після того, як уже більшість з них перехворіла на цю страшну інфекційну хворобу? Як вона переформатувала професійну етику, що до останнього вважалася непорушним бастіоном, їх ставлення до пацієнтів та один до одного?
Андрій ПЕНЬКОВ, кандидат мед. наук, голова Українько-німецької медичної асоціації, директор дитячої амбулаторії «Педіатр плюс», практикуючий лікарДо мене часто звертаються за порадою пацієнти, оскільки я дуже тяжко свого часу перехворів на COVID-19. Оскільки я теж лікувався вдома, то розумію, наскільки це важливо для них, тому ділюся своїм досвідом. Коли хворів, то так само потребував консультації колег-лікарів, але отримав її лише від Володимира Корсунова – доктора мед. наук, професора ХМАПО, одного із тих, хто першим почав працювати у Харківській обласній інфекційній лікарні у реанімації з ковідними пацієнтами. Ми були давно знайомі, але ж не всім так поталанило.
Колективний розум важливіше навіть за колективний імунітет
Набутим досвідом медичний персонал повинен обмінюватися: відкритість системи дуже важлива. По всьому світу лікарі жадібно збирають інформацію, створюючи колективний розум на базі накопиченого спільнотою досвіду. Хоча наукові дослідження тривають – світ ще не все знає про страшну інфекційну хворобу. Тільки симптомів, що характеризують гострий та постковідний періоди, уже описано майже 200! І обмін досвідом – це доступ до найкращих практик найкращих фахівців різних країн.
У нас же в Україні більшість лікарів не володіють англійською, тому ми рухаємося вперед наосліп, навпомацки, методом проб і помилок. Ті, хто знають мову міжнародного спілкування – трохи попереду. В Україні також уже сформувалися прекрасні фахівці, які розуміють, що, коли та як робити. Хоча з сумом можу заявити, що таких людей зовсім небагато. Як і можливостей у звичайного лікаря порадитися з ними, реальними українськими експертами. Хоча вони й готові ділитися досвідом. Думаю, що організацію обміну досвідом у медицині повинні взяти на себе держава, її фахові установи, тобто МОЗ, та громадські організації.
Чи побудують в Україні Public Health?
У більшості цивілізованих країн є системи, які ще не розвинуті у нас. Наприклад, система громадського здоров’я, яка включає в себе і питання епідеміологічного контролю. Одразу попереджаю, що система санепідстанцій та громадського здоров’я – не одне й те саме. Санепідстанції є лише частиною системи громадського здоров’я. У неї входить і моніторинг, і профілактика будь-яких, а не тільки інфекційних захворювань. І всюди вона організована державою – так звана Public Health як частина загальнодержавної системи охорони здоров’я. В Україні створено Центр громадського здоров’я в структурі МОЗ, але на регіональному рівні робота цієї структури майже не відчувається.
На мій погляд, нам вкрай потрібна система інфекційного контролю і його регулювання, адже державна політика в цьому питанні майже відсутня. Ця система повинна включати всі державні, комунальні та приватні лікувальні установи, всіх сімейних лікарів, і з сільської місцевості також. Саме вона організовуватиме обмін досвідом, формуватиме політику застосування лікарських засобів, зокрема антибіотиків, у медичній практиці – у період пандемії це особливо важливо. Як приклад, використання цих препаратів у лікуванні СOVID-19. Лікарі, призначаючи антибіотики, часом не мають поняття, що вони лікують, тому діють за принципом «так прийнято», хоча навіть школярі знають, що антибактеріальні препарати безсилі проти вірусів. Згадаймо історію з азитроміцином. На початку пандемії його активно пропагували на Заході як внутрішньоклітинний антибіотик, здатний разом з гідроксихлорохіном зменшувати швидкість розмноження вірусу. Але згодом проведені дослідження це спростували, отже ці ліки із західних протоколів прибрали, а у нас ще дуже довго використовували.
Не всякий досвід є критерієм профпридатності лікаря
Пандемія сформувала у лікарів інформаційний голод – необхідність збиратися і обговорювати проблеми лікування стала дуже гострою. Тому вже наприкінці весни-2020 почали організовувати вебінари, zoom конференції, створювати потужні громадські рухи в Одесі, Дніпрі… Харківська міськрада організувала конференцію з китайцями та італійцями. Спочатку вони мали освітній характер, але досить швидко перетворилися на рекламні заходи.
Через низьку зарплату в Україні лікар змушений обмінювати свої знання на гроші фармкомпаній. Наукові та освітні конференції в більшості випадків фінансують великі фармкомпанії, і тоді спікер отримує оплату за доповідь від спонсора. При цьому доповідач повинен просто заявити про те, що його презентація є промоцією продукту фармацевтичної фірми. А коли ні, то це вважається конфліктом інтересів і порушенням медичної етики, до того ж зводить нанівець обмін реальним досвідом. Я не знаю, скільки часу і які події ще повинні відбутися в нашій країні, щоб ми навчилися розумно користуватися інформацією.
Виходить, що залишається один шлях отримання інформації – самостійний? Але нам потрібно з кимось спілкуватися і обмінюватися досвідом!
Я скажу крамольні речі – медики повинні раз у кілька років проходити комісію, створену з самих поважних колег. Не секрет, що в нинішніх умовах не всякий досвід є критерієм профпридатності лікаря.
Ми забули, що етичний кодекс лікаря заснований на положенні: тільки лікар лікареві, і ніхто інший, може вказати на його помилки або успіхи.
І тут запитання до менеджерів медицини: хто вам дав право ставити лікаря первинної ланки в жорсткі рамки своїми інструкціями щодо того, кому і коли давати направлення на ПЛР-тести, в яких випадках відправляти на стаціонарне лікування? На сімейного лікаря в період пандемії покладено відповідальність за діагностику коронавірусної хвороби, а також за рішення, від якого часто залежить життя пацієнта: направляти його в стаціонар або залишати лікуватися вдома. Тому лікар не повинен йти на поводу чиновницьких інструкцій! Він має шукати альтернативу. Проблема – у рабській психології, в бездумному підпорядкуванні вертикалі влади, для якої людина не є цінністю. А отже, і для такого лікаря інтереси пацієнтів не є цінністю. Головне, що за пацієнтом ходять гроші …
Сьогодні дуже важливо розуміти, хто – лідер, хто – авторитет, а кого призначили. Якби головних лікарів призначали, або хоча б висували для призначення, не органи влади, а професійні колективи, наглядові ради, що складаються з найавторитетніших фахівців, то їх посада не була б політичною. І багато етичних, професійних проблем отримали б зовсім інше вирішення. Бо головною метою діяльності лікаря стало б реальне здоров’я пацієнтів, а не показники роботи медичного закладу, які влаштовують чиновників.
Ольга ФАЛЬКО, спеціально для «ВЗ»
