У галузі додипломного навчання лікарів — заявка на чергову «революцію». Відтепер перелік спеціальностей, за якими здійснюватиметься підготовка фахівців, не лише оновлено, а й «урізано». Дивним чином з нього зникли «Педіатрія» та «Медико-профілактична справа». Яка причина такого «дива» — неуважність, непрофесіоналізм чи цілеспрямована ліквідація «зайвих»?
Михайло КОРДА, ректор Тернопільського державного медичного університету ім. І. Я. Горбачевського, професорБагато медичних університетів країни нині готують спеціалістів із сангігієни, і там, де роками діяли санітарно-гігієнічні факультети з потужною матеріально-технічною базою, профільними кафедрами, кваліфікованим професорсько-викладацьким складом, гадаю, виникне чимало труднощів при переході на «нові рейки». Як знайти вихід із цієї ситуації — сказати важко.
Щодо педіатрії, яку також не внесли до нового переліку, очевидно, це спроба «підігнати» українські стандарти надання меддопомоги до тієї міжнародної практики, коли педіатри працюють лише на рівні спеціалізованої допомоги, а на «первинці» дитяче населення обслуговують сімейні лікарі. Але ж в Україні до 2020 р. оголошено так званий перехідний період, тобто педіатрична служба повинна бути збережена, оскільки робота з дітьми має певні особливості, та й самі сімейні лікарі говорять, що наразі не готові взяти на себе цю відповідальність. Тож рішення ліквідувати підготовку за спеціальністю «Педіатрія» мені видається поспішним. Ймовірно, такі інновації були б доречнішими з 2020 р.
Відсутня в новому переліку й спеціальність «Лабораторна діагностика». Якщо відмовитися від підготовки таких кадрів, то хто виконуватиме їх обов’язки в лабораторіях медичних закладів, адже саме лікар-лаборант формулює завдання, аналізує результати досліджень, а це зовсім інший рівень, ніж «розкапувати» реактиви.
У згаданому переліку є й нові для медичних вишів спеціальності, наприклад «Медична та психологічна реабілітація». Утім не зовсім зрозуміло, як готувати таких фахівців. Гадаю, потрібні передусім відповідні роз’яснення. До того ж невідомо, які функції виконуватимуть ці спеціалісти в медичному закладі, адже в класифікаторі спеціальностей їх немає. Чимало питань і до впровадження нового напряму «Технології медичної діагностики та лікування». Якщо провести аналогії із зарубіжними державами, то в США і країнах Європи готують технологів медичної діагностики зі ступенем бакалавра. Можна «приміряти» цю модель і до наших реалій, втім не зрозуміло, як довго потрібно готувати такого спеціаліста, за якими програмами, буде це лікар чи технолог інструментальної діагностики тощо. Кілька років тому наш університет ініціював підготовку спеціалістів-рентгенологів, УЗД-фахівців, спеціалістів функціональної діагностики (за 4-річною програмою бакалаврату), однак цю пропозицію не підтримали в МОЗ України. Нині ж для підготовки лікаря інструментальної діагностики необхідно вдвічі більше часу — шість років навчання на медичному факультеті, два роки інтернатури, потім ще три роки мають «відпрацювати» ті, хто навчався за бюджетні кошти, і тільки після проходження спеціалізованих курсів фахівець готовий. Тобто потрібні величезні матеріальні ресурси на його підготовку, а він змушений буде кілька років вивчати дисципліни, які в майбутній роботі йому взагалі не знадобляться. Тобто сама ідея виокремлення згаданої спеціальності мені видається прийнятною, але лише за умови впровадження чотирирічної підготовки спеціаліста з інструментальної діагностики, як це роблять за кордоном.
Марина ГУЛЯЄВА, виконавчий директор Української асоціації боротьби з інсультомУ країнах Заходу відділенням фізичної реабілітації керує лікар фізичної медицини та реабілітації (Physical Medicine and Rehabilitation doctor (PM&R), під його началом працюють фізичні реабілітологи — кінезитерапевти, ерготерапевти — не медики. Та й фізіотерапіст, у нашому розумінні — фізичний терапевт, за кордоном — не медична спеціальність. Зрештою, у наших медичних вишах немає кому готувати таких фахівців. Наявні кафедри медичної реабілітації не забезпечені відповідними стандартами та програмами, а їх створення, як і підготовка викладачів у цій сфері, потребує багато часу.
Натомість відповідні програми є на кафедрах фізичної реабілітації університетів фізичної культури III та IV рівнів акредитації. Таких кафедр в Україні достатньо, щоб підготувати потрібну кількість фахівців, не задіюючи медичні ВНЗ. Єдине, що потрібно зробити, — гармонізувати освітні програми фізичних реабілітологів і зробити офіційною їх практику в лікувальних закладах з профільними відділеннями (кардіологічне, ортопедичне, неврологічне), щоб майбутні фахівці спілкувалися з лікарями й інвалідизованим контингентом пацієнтів. Нині ж майбутніх фізичних реабілітологів зазвичай водять у санаторії, і вони бачать пацієнтів в іншому стані, аніж у лікарні, де їм доведеться працювати. Тож в Україні таких спеціалістів достатньо, але в штатному розписі лікарень, де їх навички були б корисними, ці посади не передбачені. Відтак потрібні законодавчі зміни й відповідні корективи класифікатора професій. Можливо, співпраця МОЗ та МОН України у створенні європейського стандарту підготовки цих фахівців у профільних (немедичних) вишах сприяла б дієвим змінам. Потрібно перевести сферу діяльності фізичних реабілітологів до системи охорони здоров’я, а не вигадувати ще одну медичну спеціальність. Не обов’язково бути лікарем за освітою, щоб правильно покласти чи пересадити інвалідизованого хворого, навчити його знову ходити тощо. Готувати таких фахівців упродовж 6 років у медуніверситеті економічно недоцільно, цього у світі ніхто не робить, хоча попит на них на Заході дуже високий і їх навчання проводиться на високому рівні. Наприклад, Українська асоціація боротьби з інсультом співпрацює з університетом Чикаго, де готують кінези- й ерготерапевтів: базове навчання там триває 3 роки, потім 2 роки — спеціалізація, але ці фахівці не є лікарями).
Інша справа, якби в Україні запровадили медичну спеціальність «Фізична медицина та реабілітація» і готували б таких фахівців згідно зі світовими стандартами. На відміну від фізичних терапевтів ці фахівці, як-то кажуть, не працюють руками, вони очолюють команду кінези-, ерготерапевтів, створюють і коригують індивідуальні програми для хворих, як науковці вивчають процес реабілітації, досліджують його за спеціальними кінцевими показниками, оцінюють ступінь досягнутого результату та незалежності пацієнтів. І для цього дійсно потрібно мати повноцінну освіту лікаря.
Віталій МАЙДАННИК, академік НАМН України, доктор медичних наукАле рішення прийнято, ці та інші аргументи не враховано, та й не дуже до них дослухалися, якщо бути зовсім відвертим. І ми повертаємося у XVII століття (педіатрія як спеціальність сформувалася в 1837 р.). На жаль, нас не лише не почули, а й нічого нам не пояснили. Можливо, автори нового переліку керувалися економічними аргументами, відомими тільки їм? Наприклад, у країнах Прибалтики також не готують педіатрів, бо через незначну чисельність населення їм потрібна дуже обмежена кількість таких спеціалістів — до 50 осіб. Тож ці держави пішли іншим шляхом — загальну підготовку такі лікарі проходять на батьківщині, а спеціалізацію з педіатрії — у Німеччині (три роки). Але ж кількість населення в Україні та країнах Прибалтики не порівняти, а педіатрів незабаром ми будемо рахувати по пальцях. Хотілося б бачити виважені рішення, які приймаються з урахуванням перспектив. Щоб не сталося так, як зі спеціальністю «Медична реабілітація»: скільки років говорили про її актуальність, а запровадили лише зараз, коли змусила біда, тобто постала потреба в реабілітації потерпілих у зоні проведення АТО. То добре, що схаменулися, але допустити подібний аврал у педіатрії не маємо права, тим більше, що в нас накопичено колосальний досвід підготовки таких фахівців. Галузь ця особлива й важлива для збереження майбутнього країни.
Сергій МАКСИМЕНКО, декан медико-психологічного факультету НМУ ім. О. О. Богомольця, Заслужений діяч науки і техніки України, академік НАПН України, доктор психологічних наукНинішня спроба перетворити спеціальність «Медична психологія і реабілітація» на іншу «Медична і психологічна реабілітація» є не зовсім доцільною. Це нераціональний підхід, оскільки медичний психолог — фахівець, який займається не лише реабілітацією хворого, а й безпосереднім лікуванням, його психологічним супроводом і профілактикою психоемоційних порушень. Чи ж маємо право «звужувати» такого фахівця до реабілітації? До того ж медична реабілітація вже передбачає психологічну, головне — хто її надаватиме: «вузький» реабілітолог чи повноцінний медичний психолог.
Ми домоглися того, що медичні психологи є в штаті лікувальних закладів МОЗ (я вважаю це значним досягненням), а нині виходить, що вони там не потрібні і задіюватимуть їх лише на завершальному етапі — під час реабілітації. Можливо, допущено помилку в новій назві спеціальності, а її суть залишиться незмінною? Але ж кажуть, «як яхту назвеш, так вона і попливе». Залишається тільки сподіватися, що здоровий глузд переможе і ми готуватимемо медичних психологів за усталеними нормами — нині вони отримують близько 80% знань з медицини і вивчають психологію з першого курсу. Такі унікальні фахівці на сьогодні дуже потрібні країні (особливо з огляду на останні трагічні події в державі та нові виклики, що постали перед вітчизняною медициною). Відомо, що незважаючи на вражаючі досягнення хірургії, результати військової медицини значно знижуються через наявність у пацієнта супутніх психічних розладів, переважно посттравматичного стресового розладу. Це свідчить про нагальну потребу в запровадженні системи комплексної медико-психологічної допомоги. До того ж у сучасному світі чітко усвідомили — ігнорування психічних і психосоматичних розладів, психологічних особливостей особистості в процесі її лікування призводить до погіршення стосунків не лише між лікарем і пацієнтом, а й у суспільстві в цілому. В країні існує ризик критичної ситуації — підвищення рівня агресії, збільшення кількості хворих на депресію, людей, схильних до суїцидів, зростання частоти серцево-судинних захворювань, тобто суспільство потребує медико-психологічної допомоги та профілактики, а не лише усунення «наслідків пожежі». Тож вважаю, що запропонована зміна статусу спеціальності «Медична психологія і реабілітація» не стане кроком уперед.
Ольга САВЕНКО, т. в. о. начальника Черкаського міського Управління Головного управління Держсанепідслужби в Черкаській областіСайт ДСЕС України заполонили чи не щоденні повідомлення про спалахи та групові захворювання на гострі кишкові інфекції в різних містах України. Захворіти на небезпечні інфекційні хвороби в нас дуже просто: інколи достатньо відвідати кафе чи ресторан, малюку — дитячий садок, старшій дитині — пообідати в шкільній їдальні. А чи несуть відповідальність приватні підприємці, власники об’єктів громадського харчування, керівники дитячих закладів тощо, з вини яких люди потрапляють на лікарняні ліжка? І чому на ці питання немає відповідей у нових постановах?
Життя засвідчує: декларативного принципу ведення бізнесу чи провадження господарської діяльності недостатньо для вирішення проблеми — потрібен контроль. Хто забезпечуватиме його кваліфіковано?
Наступний аспект — чому МОЗ не подає в Уряд ґрунтовну аналітичну довідку про показники охоплення профілактичними щепленнями дітей, підлітків і дорослих? Адже останніми роками в нас уже сформувався надзвичайно великий прошарок населення без імунітету до тих чи інших інфекційних хвороб, наприклад дифтерії. Через відсутність імунобіологічних препаратів чи їх нерегулярні надходження індивідуальний календар щеплень порушується, вікові ревакцинації проводяться за принципом «коли надійде наступна партія вакцини». Мине кілька років, і станеться «епідемічний» вибух. Виникає питання: хто організовуватиме й проводитиме профілактичні та протиепідемічні заходи, коли таких фахівців ми взагалі не готуватимемо?
Я глибоко поважаю всі професії. Зокрема й нову, зазначену у згаданій постанові: «Ветеринарна гігієна, санітарія і експертиза». А гігієна й санітарія людського середовища (лікарняна, харчова, дітей і підлітків) — нам уже не потрібна? Який фахівець опікуватиметься умовами лікування, харчування, виховання людини тощо? На мою думку, відбувається знищення профілактичного напряму в системі охорони здоров’я людини, а без нього це поняття втрачає свій первісний зміст. Не буде кадрів — не матимемо і перспектив.
