Шукаючи нові шляхи розвитку української системи охорони здоров’я, ми часто звертаємо увагу на досвід країн, де медична система, на наш погляд, функціонує ледь не ідеально. Але чи все те, що працює на чужині, приживеться та дасть паростки у нас? Це питання ми поставили колишній тернополянці, а нині успішному оперуючому офтальмологу у США Наталії Данилковій.
ВЗ Ви обрали медицину, бо народилися в родині лікарів, чи це був ваш особистий вибір?
Наталія ДАНИЛКОВА, хірург-офтальмолог Mankanto Clinic, штат Міннесота, США Щоправда, варто зазначити: мене медицина захоплювала з дитячих років, там усе було знайомим. У дитинстві я багато часу проводила на роботі у мами в поліклініці. Пізніше, щоб заглибитися в майбутню спеціальність і здобути стаж, потрібний для вступу до медінституту, останні шкільні роки працювала молодшою медсестрою в обласній стоматологічній поліклініці. Вступити до медінституту з першого разу в той час було дуже складно, навіть при тому, що я закінчила школу зі срібною медаллю, а стаж допомагав подолати певні бар’єри.
ВЗ Як минули ваші студентські роки?
— Тернопільський медичний інститут (нині —університет) я закінчила в 1996 році. Тобто моє студентство припало на знакові для нашої країни часи, коли творилася молода незалежна Українська держава. Пригадую 1990 рік — це був переломний момент не лише для державотворення, а й загалом для суспільного життя. І саме студентство було тоді в перших лавах. У той час разом із моїми харизматичними побратимами з молодіжно-просвітницького товариства «Вертеп» я брала активну участь у молодіжному русі за незалежність України, студентському голодуванні та Революції на граніті. Мене й нині переповнюють почуття, коли згадую той час.
Тодішня політична ситуація в країні позначилася й на роботі інституту.Багато викладачів не могли відверто продемонструвати власну позицію й не знали, як їм чинити, коли ми вперто їздили агітувати за незалежність на Східну Україну. Деякі з викладачів не дозволяли виходити на мітинги, тому що боялися — багато хто ще пам’ятав радянські політичні репресії. До того ж треба було відробляти пропущені заняття, бо ж навчання ніхто не відміняв. Це були непрості часи. Але студентські роки все одно — найкраща пора в житті чи не кожної людини, бо це молодість, про яку ти завжди згадуєш з особливим трепетом. Тоді в моєму житті було багато друзів, подій, які формували наші особистості.
Звісно, багато часу забирало навчання, бо, незважаючи на те що відбувається за межами навчального закладу, студент щонайперше повинен здобути добрі знання. Перші курси навчалася за усталеною програмою, а коли була на третьому, в інституті сформували експериментальну групу, де більшість предметів викладали англійською. Відтак скликали конкурсну комісію і з кожної групи відібрали кілька осіб, у тому числі й мене. У новоствореній групі навчалися нинішні доцент ТДМУ Андрій Господарський, викладач ТДМУ Андрій Вайда, відомий пластичний хірург Ростислав Валіхновський, кандидат медичних наук, лікар-хірург, директор центру «Паракліт» Олег П’ятничка, Мирослав Гаргула, який зараз також працює лікарем у Сполучених Штатах, Віктор Осух, котрий тепер у Португалії займається лікарською практикою, а також староста нашої групи Наталія Щербатюк. Це була не просто студентська група, я назвала б її командою людей, які мислили трошки інакше. Кожному хотілося відкрити якісь власні обрії та дізнатися, що ж там, за межами України, які новітні технології впроваджуються, що нового відбулося в медицині.
Наша група слухала лекції разом із усіма українською мовою, а вдома, готуючись до практичних занять, ми перекладали матеріал англійською. Чимало клопоту виникло й з підручниками, які були написані російською, а деякі з них вийшли друком ще у 70-80-ті роки. На щастя, мали кілька англомовних посібників, які допомагали перекладати з англійської на українську, щоб забезпечити інститут новими навчальними матеріалами.
З гордістю, особливою пошаною та теплотою нині згадую своїх викладачів. Які це були талановиті педагоги, вимогливі наставники та щирі, відверті люди! На першому курсі анатомію в нас викладав професор Український, який мав надзвичайне почуття гумору. Якось він приніс на залік макет дитячої щелепи з молочними та вже сформованими постійними зубами, і ми розгубилися, бо ніхто не міг зрозуміти, що це, нам здавалося, що це щелепа інопланетянина. Особливу роль у виборі моєї майбутньої спеціальності відіграла колишня завідувачка кафедри офтальмології, професор Антуанетта Степанівна Сенякіна. На четвертому курсі я відвідувала науковий гурток з офтальмології, і саме вона надихнула мене обрати цей фах. Професор перша і чи не єдина побачила в мені ті якості, які в майбутньому допомогли досягнути вершин.
Узагалі ж я мала можливість ознайомитися з основами різних спеціалізацій ще змалку, бо мій батько був неврологом, мама ЛОРом, а брат, коли я навчалася в інституті, уже розпочав лікарську практику в хірургії. Однак з-поміж того, чим займалися мої рідні, мені нічого не припало до вподоби. І саме Антуанетта Степанівна зуміла зацікавити мене офтальмологією.
ВЗ Із чого розпочалася американська сторінка вашого життя?
— Це, можна сказати, трапилося випадково. Наміру працювати чи мешкати в Сполучених Штатах у мене не було. Прагнучи стати хорошим лікарем, розпочала практичну діяльність у Тернопільській обласній лікарні — з 1997 року, після закінчення інтернатури, працювала лікарем-офтальмологом в ендокринологічному диспансері. Але перші етапи становлення незалежної України були непростими, у країні панував економічний хаос, державні структури не фінансувалися, а приватних ще не існувало. Люди старшого покоління можуть розповісти, як зарплатню у кращому випадку видавали якимись продуктами або ж ящиком нікому не потрібного краму. Проблеми існували й у забезпеченні пацієнтів ліками — кожному з них ми видавали перелік необхідних медикаментів, бо в лікарняній скарбниці було порожньо.
Пропрацювавши лікарем цього медзакладу рік, я жодного разу не отримала зарплатні. Але найбільша прикрість полягала в тому, що як молодому спеціалістові мені хотілося досягти більшого, краще лікувати, освоювати нові методики в офтальмології. А можливостей для цього не було. Крім того, було цікаво дізнатися, як живуть люди за кордоном, як там організована охорона здоров’я, адже залізна завіса, котра доти закривала обрії, уже впала, й до нас доходила інформація про інновації в медицині. Тоді в нашій країні не було приватної практики, а за кордоном успішно розвивалася мережа подібних клінік. І коли з’явилася можливість за освітньою програмою поїхати вдосконалювати англійську мову у США, я нею скористалася.
У Штатах дізналася, що є такий напрям діяльності, як менеджмент медичних закладів, отож, уже там виникла ідея здобути освіту за цією спеціальністю. Я вступила до державного університету у штаті Міннесота (Metropolitan State University), провчилася там три роки і здобула ступінь магістра бізнес-адміністрування (магістра ділового адміністрування). А згодом почала првцювати медичним директором у центрі МРТ-діагностики. Так моїм місцем проживання стали Сполучені Штати Америки. Зрозуміло, нелегко було зважитися на переїзд, та ще й за океан, усе старанно обмірковувала, але на руках мала диплом американського навчального закладу і хотіла спробувати себе в новій цікавій спеціальності. Згодом мій чоловік також приїхав до США, і ми вирішили будувати своє життя саме в цій країні.
ВЗ Але ж це була не та спеціальність, про яку ви мріяли.
— Так. Тому, незважаючи на те що в мене була хороша робота, я все-таки плекала сподівання повернутися в лікарську практику та займатися справою, яка мені до душі. Проте для того щоб бути лікарем в США, потрібно підтвердити свій диплом, а це вимагає багато часу, сил i коштів. Отож, я працювала й водночас навчалася, багато годин просиджуючи в бібліотеці, штудіюючи літературу, й фактично заново отримала медичну освіту, бо тих знань, із якими приїхала, було недостатньо. Багато медичних технологій та методик лікування в ті часи були для нас недоступними, а деяких узагалі не існувало в Україні. Паралельно постійно шукала роботу, аби реалізувати себе в галузі офтальмології. Мені пощастило отримати посаду на кафедрі офтальмології Університету штату Міннесота, де 3 роки працювала молодшим науковим співробітником. Проводила дослідження в галузі нейроофтальмології, досліди на тваринах, виступала на конференціях, публікувана наукові статті.
Водночас готувалася та складала іспити для підтвердження лікарського диплома. Потрапити в резидентуру з офтальмології у Сполучених Штатах дуже складно навіть випускникам американських медичних вишів, а іноземцям — майже неможливо. У мене також було кілька спроб, але всі виявилися невдалими, і тоді я вирішила піти у сімейну медицину. Спочатку навчалася 2 роки в 3-річній резидентурі за цією спеціальністю в Університеті штату Вісконсин, а згодом доля все-таки посміхнулася, й мене зарахували в резидентуру з офтальмології у Північнозахідному університеті Чикаго за доволі престижною програмою, де навчалася іще 3 роки. У такий спосіб повернула собі спеціальність, із якої починала в Україні.
ВЗ Чим ви займаєтеся тепер?
— Працюю офтальмологічним хірургом у доволі відомій приватній клініці неподалік Міннеаполіса. Також я завідувачка п’яти відділень — офтальмологічного, oториноларингологічного, урологічного, алергологічного й відділення стопи та гомілковостопного суглоба. Стати офтальмологом у США нелегко. Але я доклала всіх зусиль, і моє бажання наразі здійснилося, хоча йшла до нього довгих десять років. Увесь цей час дбала і про родину: під час резидентури з офтальмології народилися мої хлопчики-близнюки, а згодом доля подарувала донечку. Дуже вдячна своєму чоловікові, який усі турботи про сім’ю взяв на свої міцні плечі, опікувався дітьми, тому мої досягнення вважаю «колективною» заслугою.
ВЗ Ви, напевно, стежите за новинами у медичній галузі України? Цікаво почути вашу думку щодо реформ, адже вже не перший рік працюєте у страховій медицині.
— Це непросте запитання. Реформування — доволі болісний процес, тим більше в медицині. Зрозуміло, що в нове життя реформованої охорони здоров’я варто взяти й ті напрацювання, які збереглися та прижилися в Україні ще з часів медицини Семашка, хоча ця система у сучасному світі вже не працює. Однак вважаю: було б недоречно скопіювати та перелицювати на свій лад систему, яка існує у США чи в якійсь іншій благополучній країні, бо це їх моделі організації охорони здоров’я, котрі створювалися десятиліттями і більше прилаштовані до тих умов, у яких живуть американці чи європейці, зорієнтовані на економічний статус цих держав. Щодо України, то вона, на мій погляд, нині перебуває в унікальній ситуації, бо має можливість створити навіть ефективнішу модель охорони здоров’я, ніж ті, які існують в США чи інших країнах. Однак нова система повинна бути сформована саме для України й спиратися на українські реалії.
Знаю, що активно обговорюється впровадження страхової медицини, але спочатку потрібно прорахувати всі ризики, бо ця система, хоч і має очевидні переваги, не позбавлена недоліків. Скажімо, мені часто доводиться мати справу з пересічними американцями, котрі не в змозі придбати страховий поліс, а відтак відвідати лікаря, коли недуга ще на початкових етапах. Це спричиняє хронічні захворювання з ускладненим перебігом, лікувати які значно важче, а також суттєві витрати. Багато американців не звертаються до лікарів, бо такі візити доволі дороговартісні. Крім того, й лікарі часто обмежені у своїх діях, приміром, у випадках, коли призначають хворому ліки, а страхова компанія не погоджується з рекомендацією спеціаліста — тоді предметом вибору стають дешевші препарати, незважаючи на те, що вони часто менш ефективні. Нерідко страхові компанії не поступаються своєю позицією, ігноруючи права лікаря та хворого. Багато адміністративних витрат несе й лікувальний заклад, що змушений створювати цілі відділення, які працюють зі страховими компаніями, аби отримати оплату за послуги.
Спостерігаю за медичними подіями в Україні й тішуся, що створена та розвивається сімейна медицина, адже це той місток, який поєднує лікаря первинки та вузького спеціаліста. Особливо це актуально для села. І тут потрібна колективна праця — і реформаторів, і фахівців на місцях, головне, щоб люди відкрилися для змін, хоча перетворення часто є болісними.
Звісно, медична реформа без економічного підґрунтя не вирішить усіх проблем. Тож долучитися до цього процесу повинна держава, роблячи конкретні кроки для того, аби країна процвітала й люди прагнули жити й працювати вдома, а не шукати кращого життя за кордоном.
ВЗ Чи є у вашому нинішньому житті місце для українства?
— Людина може не раз змінювати країну, у якій мешкає, але духовну сутність, генетичний код нації стерти ніхто не в змозі. І якщо в Україні в тебе були національні ідеали, то на чужині вони ще більше проявляться. Усі в нашій родині українці, й ми завжди ними будемо. Наші діти, хоча й народилися у США, знають, що вони українці, ми розмовляємо з ними рідною мовою. У Міннеаполісі є велика українська громада, ми часто зустрічаємося. Під час подій на Майдані члени діаспори створили організацію «Майдан Міннесота», й ми донині допомагаємо колишнім співвітчизникам. Нещодавно мій чоловік Роман брав активну участь в організації в Міннеаполісі зустрічі з творчою групою та перегляду стрічки «Міф» про соліста Паризької опери Василя Сліпака, який загинув у зоні АТО. Два роки тому ми сприяли показу фільму «Добровольці Божої чоти» — Роман допомагав із перекладом субтитрів обох стрічок англійською мовою. Я дуже тішуся, що наші співвітчизники нині несуть українство по всьому світу, адже в нас є багато героїв, визначних особистостей, творчих і талановитих людей, яких варто позиціонувати. Від цього виграють усі: і ті, кого доля розкидала по світах, і ті, хто нині творить Україну.
Лариса ЛУКАЩУК, спеціально для «ВЗ»
