Врятовані нею хлопці, можливо, і не вважають її янголом, але точно моляться за її здоров’я. Вона ж сама не вбачає героїзму у своїх діях. Лікарка просить не називати її ім’я і відмовляється фотографуватися без темних окулярів: АТО стала її вибором, але цей вибір не повинен зруйнувати спокій її близьких.
ВЗ Ким ви були до військових подій? І чому вирішили піти на фронт?
— Я маю медичну освіту: була і є лікарем. Моя спеціалізація — «Анестезіологія». На час початку АТО навчалася в клінічній ординатурі. Я не змогла залишатися осторонь, коли в країні відбуваються такі події, тому під час третьої хвилі мобілізації пішла до військомату й була мобілізована. До університету надійшов спеціальний лист, і мені дали академ-відпустку на рік.
ВЗ Чи пам’ятаєте ви свого першого пораненого бійця?
— Я пригадую першого пораненого ще на Майдані, на вулиці Грушевського. Це був чоловік 40-50 років із закритим переломом ключиці внаслідок рикошету гумової кулі. А із серйознішими ситуаціями довелося зіткнутися в Краматорську. Досі перед очима підліток років 16-17. Хлопчина їхав на велосипеді і потрапив під обстріл. Прикрий збіг обставин і важке поранення в голову. Він перебував у критичному стані, а в мене не було навіть апарата штучного дихання (ШВЛ)! Нам довелося поза чергою сідати в польовому госпіталі Одеси, де його інтубували та підключили до ШВЛ, а вже потім транспортували далі. Також, звичайно, закарбувався в пам’яті обстріл Краматорського аеродрому в лютому цього року. Це було страшно. Спочатку ми навіть ховалися в окопах. А потім, коли кинулися надавати допомогу, було вже двоє загиблих…
ВЗ Як сладаються відносини «лікар-парамедик» в умовах АТО?
— В Україні юридично не закріплене поняття «парамедик». Якщо суть запитання в тому, чи співпрацюють люди з різним рівнем освіти в ході виконання медичний завдань, то моя відповідь — так. Адже в одній субмарині пливемо. Хоча бувають поодинокі прикрі випадки етичної некомпетентності, густо замішаної на роздмуханому війною почутті власної значущості. Найгірше, коли «навколомедичні амдіністратори-волонтери» з часом починають вдавати, що вони все знають і з легкістю можуть замінити лікаря. У мене, звичайно, теж був такий період, але він закінчився ще на першому році інтернатури. Кожен має виконувати свою роботу, яка відповідає його компетенції.
ВЗ Чи існують освітні програми для парамедиків АТО?
— У квітні минулого року я разом із польськими колегами співорганізовувала навчання за типом ТССС (Tactical Combat Casualty Care) у Києві. На відміну від первинних реанімаційних заходів, яким навчають цивільне населення для надання першої медичної допомоги, де схема АВС (Airway — прохідність дихальних шляхів, Breathing — дихання, Circulation — кровообіг) є основною, для надання допомоги на лінії вогню, у перші хвилини після поранення найголовнішим завданням є спинення кровотечі, й тільки потім перевірка дихання. Цей курс не вимагає медичної освіти і навчає діяти в екстремальних ситуаціях, коли потрібно спиняти кровотечі та здійснювати швидку евакуацію, ведучи зустрічний вогонь. За час служби у Збройних Силах України (ЗСУ) я двічі мала справу з інструкторською командою медсанбату США. Також чула про британських тренерів, які теж організовували щось на кшталт ТССС. Після року скаженої популяризації тактичної медицини у волонтерському середовищі мушу засвідчити, що тепер не кожна запрошена делегація може нас чомусь навчити. З більшістю ми могли б просто обмінятися власним досвідом. Але це стосується активних медиків у ЗСУ та волонтерів-інструкторів. Основна ж маса штатних медичних працівників і досі не в змозі відрізнити ларингеальну трубку від ендотрахеальної.
ВЗ Чи є таке поняття, як «сумка парамедика»? Що туди входить і чого наразі не вистачає?
— Є поняття рюкзака, з яким ми працюємо. Його пакують самостійно — відповідно до кваліфікації та переліку засобів, наявних у «заначці», яку формують знайомі та незнайомі волонтери. Мені надзвичайно пощастило, бо в мене є друг, що працює в приватній клініці і може забезпечити всім необхідним, а також товариші в різних лікарнях Києва, яких не потрібно просити двічі, — вони тільки перепитують: «Чого так мало? Давай більше дістанемо». Також маю подруг у волонтерському десанті, які можуть зненацька поцікавитись: «Чого тобі там ще для повного щастя не вистачає?», а вже через тиждень дістати висококласний апарат ШВЛ, наданий американською діаспорою.
З огляду на специфіку роботи я можу дозволити собі носити 15-кілограмовий рюкзак, у якому є практично все. Останнє безцінне надбання — внутрішньокістковий ін’єктор, який дістався мені від естонських колег разом із цілим рюкзаком іншого корисного медичного інструментарію. Окрім рюкзака традиційно беру із собою апарат ШВЛ, тверді ноші, бокс із розчинами, бронежилет, укомплектований під медика, і два балони з киснем. За потреби перелік обладнання можна розширити інфузоматом і дефібрилятором. Головне — не комплектація рюкзака, а вміння усім цим користуватися. Адже безглуздо просто тягати інвентар на своїх плечах і втрачати бійців через брак освіти та практики.
ВЗ А що найголовніше у вашій роботі?
— Найцінніше для медпрацівника — час, а в екстремальній ситуації його важливість зростає в кілька разів. Для налагодження інфузійної терапії пораненому є хвилина чи дві. Під рукою завжди повинні бути система для вливання розчинів або переливання крові, периферичний катетер, пов’язка для надійної фіксації катетера і збереження стерильності.
А чим закрити катетер за потреби припинення інфузії? Для цього існують маленькі заглушки «Луер-Лок». Але вони чомусь завжди в дефіциті і губляться в найкритичніший момент. Компанія Vogt Medical, тісно співпрацюючи з медиками, допомогла вирішити цю проблему: розробила інфузійний набір, до складу якого входить система для вливання трансфузійних розчинів, периферичний катетер, стерильна пов’язка для фіксації і набір заглушок. Тобто всі необхідні складові для інфузійної терапії містяться в одній упаковці. При цьому мінімізуються будь-які ризики виникнення ускладнень. Ми вдячні виробникам за те, що вони цінують наш час і безпеку: компанія передала АТО 100 упаковок інфузійних наборів і 1 тис. пар рукавичок для захисту рук підвищеного ризику.
ВЗ А реанімобілі, гелікоптери — вони є?
— Реанімобілі в АТО є: транспортувала так поранених двічі. Гелікоптери — також. Дійшла висновку, що цей вид транспорту мене розбестив: вібрація в такому випадку передбачуваніша, а темпи швидші, ніж у реанімобілі. Чого б мені найбільше хотілося, так це щоб наші гелікоптери отримали технічну змогу працювати ближче до переднього краю. Основна маса «медеваків» під час «перемир’я» транспортує поранених із медичних закладів вторинного рівня до установ третинного рівня. Ми більше нагадуємо стару добру санавіацію, ніж PJ-їв, а хотілося б навпаки.
ВЗ Чи доводиться вам виконувати додаткові завдання: спілкуватися із сім’ями, складати списки поранених…?
— За багато місяців ми вже обмінялися контактами один з одним, тому можемо дізнаватися про подальшу долю хлопців просто зателефонувавши до колеги. Часом доводиться спілкуватися з командирами бійців. От так іноді не встигнеш ще й речі по місцях розкласти, як уже телефонує тобі суворий дядько з незнайомого номера і серйозно так питає: «Довезли?» При транспортуванні цивільних із ними можуть бути члени сімей, щоправда не завжди мені вдавалось забезпечити їм необхідний психологічний комфорт. Іноді на борт потрапляють журналісти: з ними простіше — м’ятні льодяники, сміттєві пакети, вологі серветки, посмішка.
ВЗ А як ви знімаєте стрес в умовах війни?
— Це залежить від його ступеня. Але головний мій седативний засіб — музика. Вмикаю ще в польоті, через навушники «Лючію ді Ламмермур» Доніцетті… тихо, щоб не заважало. А після польоту на повну гучність — американську поп-музику. А ще беру півлітрову чашку, подаровану сім’єю товариша, заварюю запашний чай і знімаю стрес… тістечками з кремом — у великій кількості. Дуже допомагають собаки. Дружні до мене розвідники дозволяють бавитися з цуценятами — гарний спосіб позбутися тривоги та стресу. Окремо доводиться багато тренуватися, щоб бути в гарній фізичній формі: у моє-му випадку це кроссфіт або мій жовтий велосипед.
ВЗ Як гадаєте, час проведений в АТО, вплине на ваше майбутнє, роботу, характер, родину?
— У людини має бути мотивація. Я зробила свій вибір і прийняла той факт, що під час його реалізації я ризикую, можливо, усім. Щодо рис характеру, то особисто мене завжди найбільше виручала впертість. Зусилля, які дівчина має докласти, аби, будучи у Збройних Силах, потрапити в бойову й небезпечну ситуацію, — титанічні. Правда в тому, що нас, жінок, якби могли, то тримали б десь між військовими каплицями, навчальними полігонами і кухнею. Моє щастя в тому, що мені трапився такий рідкісний для АТО феномен, як розумний командир.
ВЗ Як ваша родина ставиться до вашого вибору?
— Коли мої батьки дізнаються, де я насправді провела цей рік, мене позбавлять спадщини, випишуть з метрики і надалі я гордо зватимусь Desdichado. Це насправді спроба віджартуватись, щоб не демонструвати стороннім рівень мого ПТСР (посттравматичного стресового розладу — авт.).
ВЗ Який головний урок ви отримали за час участі в АТО?
— Про релятивність комфорту. Комфорт — це коли в повній темряві в сорока хвилинах льоту від Дніпра твій пульсоксиметр все-таки вловлює хвилю пульсу в твого пацієнта. Комфорт — це коли над твоєю головою не лише шар ґрунту і деревини, а й бетонна аеродромна плита. Комфорт — це коли всі твої хлопці повернулись на ніч додому і ти нарешті можеш спати… майже спокійно.
Розмову вела Тетяна ПРИХОДЬКО, «ВЗ»
