Проблеми кадрового забезпечення, які актуальні для вітчизняної охорони здоров’я в цілому, безпосередньо позначилися і на галузі дерматовенерології. Зокрема, має місце значна регіональна диспропорція як у забезпеченості лікарями-дерматовенерологами, так і в укомплектованості їх штатних посад. У деяких регіонах (Закарпаття, Хмельниччина, Тернопільщина, Вінниччина, Херсонщина, Чернігівщина) показники забезпеченості лікарями такі ж низькі, як були у деяких середньоазіатських країнах, де після розпаду Союзу дерматовенерологічна служба зазнала негативних змін, і це супроводжувалося зростанням поширеності соціально-небезпечних інфекційних захворювань, у першу чергу сифілісу.
Значною мірою торкнулося дерматовенерології і постаріння кадрів — наприкінці 2011 року частка осіб пенсійного віку в середньому по країні перевищила 23%, однак у деяких областях вона сягає 35%. За таких показників видиме благополуччя забезпеченості галузі кадрами (укомплектованість штатними посадами лікарів-дерматовенерологів у цілому по державі становить 95,54% — без урахування регіональних відмінностей) є оманою, до того ж відбувається постійний відтік молодих лікарів у сферу косметологічних послуг, фармацевтичного бізнесу тощо. Відтак галузі дерматовенерології також загрожує кадровий дефіцит, особливо в районних та міських лікарнях, віддалених від обласних центрів.
Проблема підвищення рівня кваліфікації медичних кадрів є не менш актуальною, ніж проблема подолання кадрового дефіциту. І не менш складною, адже рівень кваліфікації працівника галузі формується як на основі якості медичної освіти, так і за умови особистої зацікавленості працівника у підвищенні цього рівня. В Україні обидві складові «кульгають». Розглянемо перипетії підготовки кадрів для дерматовенерологічної служби. Упродовж останніх років вона зазнала змін, які були наслідком не завжди послідовних спроб адаптувати її до західних зразків без урахування розбіжностей між різними моделями служби у різних країнах. Зокрема, у 1994 році термін проходження первинної спеціалізації (інтернатури) з дерматовенерології збільшили з 1 до 2 років, а у 1996 цей термін знову скоротили до «радянських» норм. Тож, коли з’явилася можливість підготовки інтернів за контрактною формою навчання, почався масовий їх відтік у так звані «вузькі» спеціальності, в тому числі і в дерматовенерологію. Тим часом випускників, які отримували розподіл на сімейного лікаря, було дуже мало. Перша спроба «виправити ситуацію» відбулася у 2004 році, коли наказом МОЗ № 220 інтернатуру з дерматовенерології було взагалі скасовано. Відтоді фах дерматовенеролога можна було набути, пройшовши вторинну спеціалізацію після дворічної інтернатури за фахом терапевтичного профілю, передусім терапії чи загальної практики-сімейної медицини. Втім цей наказ навіть на папері діяв недовго (6 місяців), а на практиці взагалі не «спрацював». Хоча сама ідея, як кажуть, висіла в повітрі, і нове керівництво МОЗ не забарилося нею скористатися, видавши у 2005 році відомий наказ №81, у якому з переліку первинних зникли навіть такі спеціальності як терапія, акушерство та гінекологія, неврологія.
Українська асоціація лікарів-дерматовенерологів і косметологів (УАЛДВК) як громадська організація (членами якої є майже 3000 лікарів) зайняла з цього питання принципову позицію, виступаючи за повернення інтернатури з дерматовенерології одночасно з посиленням державного регулювання обсягів підготовки з цього фаху. Цю позицію врахувало і підтримало вже нове керівництво МОЗ у 2007 році — первинну спеціалізацію з дерматовенерології було відновлено, а термін навчання в інтернатурі подовжено до 1,5 року.
У цілому ж підготовка дерматовенерологів має бути цілісною системою заходів і як будь-яка програма повинна спиратися на методику розрахунку потреби в кадрах та критерії ефективності їх підготовки. У пошуку науково-обґрунтованих підходів створення такої програми мають брати активну участь професійні лікарські об’єднання, передусім УАЛДВК. Викликає глибоке занепокоєння той факт, що підготовка документів із питань реформування дерматовенерологічної допомоги відбувається останнім часом без залучення провідних науковців профільних кафедр, Інституту дерматології та венерології НАМН України, широкого загалу практичних лікарів-дерматовенерологів. Тож доцільно створити на базі Інституту дерматології та венерології робочу групу МОЗ і НАМН України з провідних науковців та практиків для напрацювання концепції реформування дерматовенерологічної допомоги з урахуванням світового досвіду, а напрацьовані проекти документів винести на обговорення фахової громади.
