На війні не завжди так, як прописано в інструкціях

936

VZ_39-40_Страница_10_Изображение_0001На війні не буває легко. Та, напевно, найважче було тим, хто став на захист Вітчизни в першу хвилю мобілізації. Зараз із найвищих трибун говорять, що на той час наша армія була геть не готова до військових дій, тож трималася винятково на силі бойового духу українських воїнів. Історії захисників Луганського аеропорту — це легенда, що вже увійшла до підручників з військової майстерності. І окрема її сторінка — подвиг військових медиків, які під пекельним вогнем противника надавали медичну допомогу своїм бойовим побратимам. Вписав у неї своє ім’я і військовий фельдшер Олександр Рудик, який від першого до останнього дня був учасником оборони легендарного летовища.

Узагалі в армії я не новачок. Після закінчення Чернігівського медичного училища майже чотири роки пропрацював в операційному блоці Чернігівського військового госпіталю. Потім була строкова служба в розвідполку та служба за контрактом у військовій поліції, під час якої я брав участь у миротворчій місії в Іраку. А в першу хвилю мобілізації був призваний до лав Збройних Сил України.

Початок військової операції

Мене одразу направили до медичної роти 1-ї танкової бригади. Нам дали два тижні на підготовку, а потім розкидали по блокпостах Північного регіону. Наприкінці травня бригаду зібрали в одному місці, зі всього особового складу відібрали 100 військовослужбовців, у тому числі шість медиків (три лікарі, два фельдшери й один санітар), серед яких був і я. Нам сказали, що прямуємо до Ніжина. Про те, що летимо в зону АТО, дізналися тільки на аеродромі: ані бронежилетів, ані належного запасу продовольства та води нам не видали… Двома бортами нас відправили до Луганського аеропорту. Кажуть, що вчинили так, аби супротивник не дізнався про наші плани. Але, як показав час, зрада була не поміж рядових бійців, які стояли на смерть, тримаючи лінію оборони.

010-011_reportag

Луганський аеропорт — війна в умовах повної блокади

Луганський аеропорт — величезна територія з безліччю адміністративних будівель, майстерень, ангарів, допоміжних приміщень. Спочатку все було тихо. Летовище вже практично не функціонувало, але ще кілька днів усі його працівники виходили на роботу. Потім бойовики попередили їх про обстріл, і вони потихеньку пішли геть. В основному луганчани ставилися до нас вороже, хоча були й такі, що попереджали про підготовку до обстрілу аеропорту. Тільки-но працівники летовища залишили його, сепаратисти розпочали обстріли, але це не стало для нас несподіванкою.

Спочатку вони були незначними — зі стрілецької зброї, оскільки бойовики фактично не мали серйозного озброєння. А після десятиденного перемир’я, яке супротивник використав дуже продуктивно, почалися інтенсивні обстріли з мінометів, танків, «Градів». Нам відключили світло, мобільний зв’язок, воду…

010-011_reportag1

Лінія фронту — 360 градусів довкола, тож допомога надходила тільки з неба. Забезпечення здійснювалося винятково транспортними літаками — ними доставляли озброєння, продукти харчування, воду, медикаменти. Так само літаками доправили кілька підрозділів десантників. Третій борт із десантниками збили — загинуло 49 військових, їх тіла ми збирали по всьому аеродрому.

Після цього літаки до нас більше не літали, і ми опинилися в повній блокаді. Ані води, ані їжі, ані медикаментів… Добре, що ліків брали із собою чимало, та й потім нам їх підкидали з неба (правда не стільки, скільки ми просили), плюс ті препарати й перев’язувальні матеріали, які ми знайшли у двох лікарнях на території аеропорту. Але потреби були великі — важкопоранені надходили щодня. Наприклад, один боєць підірвався на фугасі, весь обгорів, і для оброблення опіків використали ящик пантенолу.

До нас ще якось проривалися колони десантників, а вийти вже ніхто не міг.

VZ_39-40_Страница_10_Изображение_0003

Із медикаментів залишилися лише джгути

Медпункт ми обладнали в оглядовій ямі пожежної частини. Заклали її зверху металевими ящиками з піском — вийшло таке собі імпровізоване бомбосховище. Там у нас були перев’язувальна, операційна, палати для поранених, обладнали і кімнату для медичного персоналу. Від стрілецької зброї ми були захищені, але від прямого попадання снарядів великого калібру, на жаль, таке бомбосховище не рятувало. У медпункт двічі влучили з «Граду» — половину приміщення випалило вщент. Доб­ре, що на той момент там не було поранених.

Узагалі ми цілодобово не виходили з медпункту: так багато було поранених. Працювали на повному автоматизмі: уже не думали, чи страшно, чи втомилися… У медпункті залишали тільки важких (їх було близько сот­ні) — на всіх не вистачало ані місця, ані ліків, ані харчування. Усі ходячі забезпечували оборону аеропорту. Легкопораненим обробляли рани, накладали пов’язки, і вони поверталися у свої підрозділи. Катастрофічно не вистачало медикаментів. Закінчилися антибіотики. Почалися гангрени, кінцівки відрізали без анестезії… Коли проривалися з аеропорту, із медикаментів у нас залишалися тільки джгути.

010-011_reportag2

Забезпечення ліками — за нормативами мирного часу

Такого дефіциту медикаментів можна було б уникнути, якби на початку оборони, ще до повної блокади, нам завезли їх побільше. Але коли ми робили заявки до Харківського госпіталю (він головний на Луганському напрямку) на хірургічний інструментарій, шовний матеріал, антибіотики, нам відповідали: «Ваша справа — перша медична допомога й евакуація поранених». А через кілька днів ми опинилися в повній блокаді, яка тривала майже два місяці.

Дійсно, медики, що працюють у «червоній зоні», повинні здійснювати мінімум медичних втручань: усунути шок, спинити кровотечу, мобілізувати пов’язку та якомога швидше евакуювати пораненого до польового госпіталю. Але на війні не завжди так, як прописано в інструкціях, і треба працювати на випередження.

010-011_reportag3

Відчуття страху тут притупляється

Незважаючи на важкі умови, виживаність була досить високою. Осколкове поранення — це ж не обов’язково пряме влучання, коли людину розриває на частини. Під шкірою може виявитися 50 дрібних осколків: витягнув їх, обробив рани — і солдат знову в лавах. В екстремальній ситуації у людей включається «друге дихання», організм мобілізує всі сили на виживання і загоєння ран відбувається швидше.

Багато хлопців під час оборони загинули — нарахували більше сотні вбитими. Трупи ми спочатку складали в холодильники з-під морозива, а коли відключили електрику, стали просто відносити подалі: було спекотно, трупи розкладалися — стояв сильний сморід.

Проте страшно там не було. Коли йдуть постійні обстріли, думаєш лише, як зробити перев’язку, винести пораненого, куди заховати його і сховатися самому, щоб уціліти. Мені іноді стає страшно, коли дивлюся військові зведення і бачу поранених на екрані телевізора. А в екстремальних умовах відчуття страху притупляється й психологічно ти стовідсотково готовий виконувати свою роботу.

010-011_reportag4

Останні захисники Луганського аеропорту

Аеропорт ми тримали до початку серпня. Врешті-решт масований вогонь зробив його непридатним для приземлення літаків. Захищати вже не було чого, й 1-го серпня наші військові пішли на прорив оточення, й колона ворожих сил і техніки перед нашими хлопцями виявилася безсилою. З аеропорту вийшло десь близько 700 військовослужбовців: нас по 100 чоловік розкидали по ротних опорних пунктах навколо Луганська. На кожен опорний пункт — 1-3 медики.

На Луганському напрямку

На нашому опорному пункті спочатку ми працювали втрьох: лікар — молодший лейтенант Вадим Товкач, санітар — солдат Олександр Пологешко та я. Потім Вадима перевели на інший пункт, і ми залишилися вдвох. За три місяці служби Сашко набив руку в польовій хірургії і, хоча не мав медичної освіти, досить професійно надавав медичну допомогу пораненим. А їх було дуже багато: і наших хлопців, і місцевого населення. Мирні жителі потерпали від обстрілів навіть більше за нас. Ми мали і військову підготовку, і якісь укриття, а в них — нічого. На той час там було повне безвладдя: ані Голови сільської ради, ані медпункту, ані магазинів. Так що ми не тільки надавали медичну допомогу, допомагали продуктами, але й мусили фіксувати смерті місцевих мешканців.

010-011_reportag5

Тут ми вже були забезпечені озброєнням, медикаментами, продуктами харчування. Поранених евакуювали до м. Щастя — якщо їхати по полю, відстань трохи більше 10 км. Але свого транспорту ми не мали. Швидкі, що були на озброєнні медиків бригади, на той момент уже вийшли з ладу. На моєму ротному опорному пункті наші хлопці «віджали» у сепаратистів УАЗ-таблетку, на якій ми й евакуювали поранених. Коли її вщент розбомбили, брали залишені господарями автомобілі або ж зверталися по допомогу до місцевих. Звичайно, вони не завжди охоче відгукувалися на наші прохання: то палива немає, то акумулятор підсів… Але все ж вдавалося порозумітися. Були випадки, коли евакуювали поранених на БМП і БТРах, проте із цим теж виникали проблеми: не так просто зняти бойову машину з чергування. Та все ж разом із командуванням знаходили найбільш оптимальні варіанти та намагалися вивозити поранених якомога швидше.

Великі втрати

Під Луганськом тримали оборону близько місяця, поки бойовики не почали масованого наступу. Ми вимушені були відступити десь на 50 км від своїх позицій і закріпитися на нових рубежах. Там потрапили під масований обстріл зі «Смерчів». Одним прицільним пострілом супротивник знищив майже всі наші танки, бригада зазнала великих людських втрат, багато наших побратимів отримали тяжкі поранення.

Після цього нас відправили до Чугуєва, де був розгорнутий тимчасовий табір для ремонту техніки й відпочинку бійців — ми пробули там місяць, і нас перекинули на Донецький напрям під Волноваху. Там, під час другого перемир’я, поранених у нас було небагато. В основному до медпункту солдати зверталися із за­студою, адже був кінець осені й хлопці дуже потерпали від холоду.

010-011_reportag6

Але саме тут під час обстрілу я отримав серйозну травму ноги й був евакуйований до Київського військового госпіталю. А оперували мене в Чернігові, з коштами на операцію допомогли волонтери. Після чотиримісячної реабілітації в Чернігівському госпіталі прийняв рішення повернутися до армії.

Зараз служу фельдшером медичного пункту батальйону охорони штабу «Північ». Нещодавно відправив на Схід своїх побратимів, незабаром і сам збираюся їхати в зону АТО. Адже треба комусь рятувати наших хлопців…

Олена БЕРЕЗКІНА, спеціально для «ВЗ», м. Чернігів

Якщо ви знайшли помилку, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Залишити коментар

Введіть текст коментаря
Вкажіть ім'я