Медсестринство в Україні чому теорія розходиться з практикою?

5698

Доступно на русском

Останнім часом Україна долучається до святкування Всесвітнього дня медичної сестри. Але одна справа — відзначати міжнародні свята, інша — відповідати міжнародному рівню.

Portrait of confident nurse standing arms crossed with patient rСестра чи брат?

VZ 17-18_2016_Страница_10_Изображение_0001Микола ПАНЧЕНКО, директор Харківського медичного коледжу №1
Почнемо з елементарного. Під час медсестринських конференцій зарубіжні колеги запитують, чому в Україні спеціальність має назву «медична сестра», і дивуються, що так називають чоловіків, які працюють за цим фахом. Адже у світі вже давно введено гендерно-коректний термін «nurse». Доводиться пояснювати «незрозумілу» назву, посилаючись на історичні передумови, традиції тощо. Та насправді це питання постає як проблема системи медичної освіти в Україні. Чи вступатимуть юнаки до медичних коледжів, щоб у майбутньому стати медсестрою? Донедавна вони обирали переважно фельдшерське відділення, але ця спеціальність відходить у минуле (її немає в новому переліку спеціальностей для здобуття освіти, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів від 29.04.2015 р. №226). Через це виникнуть проблеми на селі, де донині залишилися не укомплектовані кадрами ФАПи, у яких повинні працювати фельдшери.

Цьогоріч ми набираємо абітурієнтів винятково на спеціальність «Медсестринство», яка об’єднала три спеціалізації: «сестра медична», «сестра-акушерка» та «сестра-фельдшер». Та річ не в назві професії, і навіть не в невизначеності кваліфікаційної характеристики наших випускників. Проблема в тому, що система освіти реформується МОН, а МОЗ України поки що не запровадило жодних змін щодо кадрового забезпечення системи охорони здоров’я. Якщо в дипломі випускника медколеджу буде вказана спеціальність «Медсестринство», то чи зможе він працювати на посаді фельдшера, яка залишилася в чинних штатних розписах закладів охорони здоров’я? А саме ними керуються кадрові служби бюджетних закладів, їх контролюють фіскальні органи, а невідповідність запису в трудовій книжці молодого спеціаліста може зокрема обернутися для нього втратою пенсії в майбутньому.

Куди подіти бакалавра?

Прикінцеві положення Закону України «Про освіту» визначають, що у 2016 році ми востаннє набираємо абітурієнтів (у тому числі на базі 9 класів), котрі здобудуть кваліфікаційну категорію «молодший спеціаліст». Якщо нічого не зміниться, у 2017 році заново ліцензуватимемо рівень молодшого бакалавра й набиратимемо абітурієнтів винятково на базі 11 класів. Або ж продовжимо набір на базі 9 класів (без молодшого бакалавра), але тоді наші випускники будуть молодшими спеціалістами. А от чим вони відрізняються — не зрозуміло, конкретної відповіді від реформаторів ми не отримали.

Медсестри-бакалаври — окреме питання. В Україні їх навчають уже впродовж майже 20 років, але й досі не зрозуміло, для чого. Адже було прийнято рішення про те, що тільки дві посади в системі охорони здоров’я потребують рівня медсестри-бакалавра. Це — заступник головного лікаря з медсестринства в лікувальних закладах, де є понад 300 ліжок (а їх у нас можна перелічити на пальцях), і медична сест­ра-координатор (ця посада взагалі екзотична для українських лікарень). Тільки за п’ять останніх років наш коледж підготував 280 медсестер-бакалаврів. Але вони здебільшого працюють на тих самих посадах, що й звичайні медичні сестри з дипломами молодшого спеціаліста. Перспектива подальшого навчання для бакалаврів також суперечлива. Ступеневу освіту (молодший спеціаліст, бакалавр, магістр) можна реалізувати тільки за фахом «Сестра медична» та «Лаборант медичний». Але якщо ми не знаємо, куди подіти медсестру-бакалавра, то ще менше орієнтуємося, де «прилаштувати» магістра. Здебільшого це має значення лише для майбутніх викладачів медичних коледжів. Чотири роки навчання в коледжі (три — на молодшого спеціаліста та ще один — на бакалавра) не дають переваг під час вступу до медичного вишу для здобуття фаху лікаря, адже це інша спеціальність.

Реформа медичної освіти передбачає, що бакалаврів навчатимуть кваліфікованіші викладачі. В умовах ліцензування діяльності з надання освітніх послуг зазначено, що 25% викладачів коледжу, який здійснює підготовку молодших бакалаврів, мають бути кандидатами наук. Оскільки в нашому місті працюють три медичні виші та понад 20 медичних наукових інститутів, ми зможемо виконати цю умову. А чи під силу це коледжам провінційних міст? Чи їм перейти до системи професійної освіти й готувати молодших спеціалістів? І ще одне: якщо ліцензуємося на підготовку молодших бакалаврів — припинимо прийом абітурієнтів на базі 9 класів. А провінційні медичні нав­чальні заклади цю практику продов­жать, і такі абітурієнти підуть до них, натомість ми зі своїми кандидатами наук їх втратимо!

Де вихід?

У пошуках відповідей на поставлені питання варто звернутися до системи освіти медичних сестер у США. В Україні програма їх підготовки послідовно змінювалася так, що нині вона практично не відрізняється від канадської чи американської. Деякі колишні республіки Радянського союзу також запровадили трирівневу освіту медсестер. Але там відповідно змінили й систему охорони здоров’я. В Україні ж теорія кардинально розходиться з практикою.

Що передбачає трирівнева система? Перший рівень — це робітнича професія (молодша медична сестра з догляду, яку потрібно навчати 6-10 місяців, залежно від спеціалізації закладів). В Україні розроблено стандарти такого навчання, теоретично ми готові їх виконати, однак державного замовлення на подібних спеціалістів немає. Тож поки що розраховуємо винятково на підтримку громадських і грантових організацій, які зацікавлені забезпечити цими кадрами приватні медичні заклади відповідного профілю. Але далі намірів справа не рухається.

Другий рівень — власне медична сестра. Але його варто розділити ще на два рівні, адже одна справа — підготувати медсестру для роботи в терапевтичному відділенні чи в поліклініці, інша — у відділенні високоспеціалізованих установ або на дільниці сімейного лікаря, де потрібна вища кваліфікація. Це мають бути різні навчальні програми.

Третій рівень — медсестра-бакалавр. Це рівень висококваліфікованої медичної сестри, яка здатна виконувати ще й управлінські функції. Зараз, коли планується перехід до підготовки молодших бакалаврів, що відповідно до Закону України «Про вищу освіту» триватиме не три, а два роки, можливо, більшого значення набуває післядипломна спеціалізація, як, наприклад, у Європі, коли після закінчення коледжу медична сестра ще півроку, а іноді й довше проходить спеціалізацію, скажімо, з психіатрії, онкології чи сімейної медицини.

Та доки ці три рівні не знайдуть відображення в системі охорони здоров’я, ми можемо готувати кого завгодно, але наші медсестри виконуватимуть ті функції, що й раніше.

Свободу медсестрам!

Тож маємо переорієнтувати медсест­ринство на функції, визначені Європейським бюро ВООЗ. Передусім це профілактика, просвітницька робота серед населення і насамкінець — робота в команді з лікарем чи самостійне виконання його призначень або ж догляд за хворими. На жаль, перші дві функції в Україні взагалі ігноруються, а третя — обмежена роботою медсестри під суворим керівництвом лікаря. В усьому світі суть роботи медсестри — це медсестринський процес, який передбачає її самос­тійність, зокрема у встановленні медсестринського діагнозу, котрий відрізняється від нозологічного діаг­нозу лікаря. У програмах підготовки наших медсестер такий термін також є. Але я хотів би побачити медичний заклад, де медсест­ри ведуть медсестринські історії та встановлюють медсестринські діаг­нози. Усе це — тільки в конспектах студентів коледжів.

Нині багато говорять про запровадження медичного страхування в Україні. І жодного слова — про роль медсестри в нових умовах. Чи стане вона самостійнішою? Чи зможе, наприклад, отримати ліцензію на медсестринську діяльність, на відкриття власного закладу, який на Заході називають «будинком сест­ринського догляду»? Адже в нові умови ліцензування медичної практики в Україні вписано красномовний пункт: медична сестра працює під керівництвом лікаря! Тобто держава не хоче підтримати прогресивну модель західної медицини?

Маємо задум створити щось на зразок «будинку медсестринського догляду», аби показати суспільству, як він працює, і зруйнувати стереотипи української ментальності. За підтримки меценатів та муніципалітету намагаємося організувати перші подібні центри медсестринських послуг, але поки вони виконують лише функції навчання населення: як доглядати за паліативними хворими, як жити із гіпертонічною хворобою тощо. Хоча ці центри вже стали популярними серед харків’ян.

Білка в колесі

Мріючи про нові функції медсестер, не варто забувати про існуючі реалії, зокрема про співвідношення між лікарями та медсестрами. Якщо в країнах Європи воно становить 1:4, то в Україні — приблизно 1:2. Це свідчить про те, що наші медсестри не можуть якісно виконувати згадані функції, окрім єдиної — бути на «підхваті» в лікаря. До того ж, у європейських клініках на 1 медичну сестру в стаціонарі припадає щонайбільше 8 пацієнтів, а у нас може бути і 20, і 30. Коли в терапевтичному відділенні з такою кількістю хворих ще якось можна впоратися за наявності маніпуляційної медсест­ри, то в неврологічному, де перебувають пацієнти після інсультів, з тяжкими хронічними нервовими розладами, або в хірургічному — це за межею людських сил!

Ми постійно проводимо анкетування серед медсестер, які навчаються на курсах підвищення кваліфікації в нашому коледжі. Так от, лише 45% з них відповіли, що хочуть мати більше самостійності у своїй роботі й готові взяти на себе більшу відповідальність — як на Заході. Я переконаний, аби така самостійність була матеріально стимульована, її прихильників значно побільшало б. Утім, питання професійної компетентності та відповідальності не можна пов’язувати тільки з економічною мотивацією, важливу роль у цьому виконує система виховання. У світі на всіх рівнях підготовки медсестер викладають етику медсестринства. На жаль, в Україні цій темі присвячено чотири лекції та кілька семінарських занять. Прик­ро, що радянська система охорони здоров’я, від якої ми досі не відійшли, звела лікаря до рівня фельдшера, а медсест­рі взагалі відвела роль «куди пошлють». Ми вит­рачаємо колосальну кількість часу і коштів на підготовку лікаря, іноді змушуючи його виконувати невластиві йому функції, замість того, щоб перекласти частину з них на медичну сестру. Як на мене, саме в цьому напрямку мають рухатися реформи.

Якщо ви знайшли помилку, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Залишити коментар

Введіть текст коментаря
Вкажіть ім'я