Марина Курінна: Наша військова медицина — на високому рівні

465

Майор медичної служби, начальник кардіологічного відділення Військово-медичного клінічного центру Північного регіону Марина Курінна все літо минулого року працювала в мобільному госпіталі, розташованому в зоні проведення Операції Об’єднаних Сил. На своєму робочому місці — і в мобільному госпіталі, і в мирному Харкові — вона рятує тих, чиє серце не витримує посттравматичного синдрому власної відповідальності за те, що мир в Україні досі не настав.

ВЗ Коли вас уперше направили у відрядження до зони військових дій?

Марина КУРІННА, майор медичної служби, лікар-кардіолог, начальник кардіологічного відділення Військово-медичного клінічного центру Північного регіону
— У короткотермінові відрядження, головним завданням яких була евакуація поранених і хворих із зони бойових дій, починаючи з 2014 року, тобто з перших днів війни, їздила постійно. Отримавши інформацію про місце, куди нас відправляли, ми з колегами ретельно готувалися до поїздки, а весь колектив госпіталю чекав на наше повернення.

На реанімобілях привозили до госпіталю важкопоранених, які пот­ребували супроводу анестезіологів, на госпітальних санітарних машинах — хворих із тяжкими пневмоніями, інфарктами, інсультами. Бійці були різного віку, від 20 до 50 років. Люди страждали від значного психологічного навантаження, стресів, складних погодних і побутових умов: холоду, сирості, життя в землянках, напівголоду, бо в перші дні війни було не до борщів. За життя кожного пацієнта, який потрапив у наш госпіталь, ми відчайдушно боролися. Можливо, саме тому вдавалося рятувати навіть безнадійних.

Останнє моє довготривале відрядження почалося в травні й закінчилося у вересні минулого року. Я працювала у складі мобільного госпіталю на посаді ординатора, а потім — начальника госпітального відділення.

ВЗ Якою ви вперше побачили зону бойових дій? І чи можна звикнути до «воєнних пейзажів»?

— Зруйновані селища, згарища на місці будинків, у яких колись щасливо жили люди, безпритульні тварини — усе це зафіксувалося в пам’яті назавжди. Серце стискалося, коли дивилася на страшні наслідки війни.

Мені, очевидно, пощастило, бо я жодного разу не потрапила під прямий обстріл. А от іншим лікарям довелося пережити всі страхи воєнного часу. Одна із колег майже два місяці перебувала на лінії оборони в районі Світлодарської дуги. Вона мала рятувати поранених за відсутності зв’язку, медикаментів, навіть продуктів. Її мужністю, відвагою та відданістю своїй справі, утім, як і інших медиків, не можна не пишатися.

ВЗ Чому ви стали саме військовим лікарем?

— Професію лікаря я обрала ще у школі. А у виборі військового напрямку вирішальну роль відіграв батько — полковник повітряно-десантних військ. Він і запропонував стати військовим медиком. У нашому містечку був госпіталь, який вважали найкращим медичним закладом на всю околицю. Професія військового лікаря завж­ди була шанованою, тому я вступила до Національного медичного університету ім. О. О. Богомольця на факультет підготовки лікарів для Збройних сил України, а після його закінчення — до Української військово-медичної академії, визначившись зі спеціалізацією — кардіологія. Там же поз-найомилася зі своїм майбутнім чоловіком, і до Харківського госпіталю ми приїхали удвох — військовий хірург і військовий кардіолог. Так і служимо пліч-о-пліч, маємо двох доньок, старшій — 10 років, молодшій — 9.

ВЗ Ви маєте досвід, набутий від перших днів війни. Як змінилися умови праці військових лікарів за останні неповні п’ять років?

— Пам’ятаю чергування, коли до госпіталю щодоби доправляли по 50-70 вояків. У перші дні АТО лікарі працювали майже без вихідних, не поділяючи обов’язків на свої та чужі, забуваючи про спеціалізацію. Усе було підпорядковане одній меті — врятувати поранених і важкохворих, професійно виконати сортування, надати допомогу й організувати евакуацію. Ми всі крім основного місця працювали в групах підсилення, які були створені на кожному поверсі госпіталю. Найбільше тоді діставалося хірургам, тож ми їм допомагали, чим могли.

Військові лікарі, як і цивільні, щоп’ять років повинні підвищувати свою кваліфікацію. Та якби нам тоді хтось запропонував такі курси, то ми, напевне, посміялися б, бо вдосконалювали її на практиці. Це вже зараз ми знову отримали можливість вчитися, а тоді набували майстерності в умовах бойових дій.

Коли почалася війна, багато говорили про те, що військової медицини в Україні немає. Я не згодна із цим твердженням. Звичайно, практичних навичок організації лікувального процесу та роботи мобільних госпіталів в умовах війни, відпрацьованих схем взаємодії передової й тилу і справді не було, точніше, вони були, але тільки в теорії. На практиці ж довелося поетапно відпрацьовувати й евакуацію, і сортування, і організацію роботи в разі масових надходжень поранених та хворих. Зрозуміло, що фахівці, які вчилися й працювали в мирний час, потрапивши туди, де гарматні постріли не вщухали годинами, де поранені та хворі надходили десятками, де не було умов для належної організації лікувального процесу — операційних, інструментів, медичних препаратів — могли розгубитися. Але медики не мали на це ані права, ані часу, вони з усім впоралися, швидко налагодили постачання, відпрацювали схеми надання медичної допомоги на різних етапах евакуації, навчилися не звертати уваги на жахи війни та зосередилися на головному — лікувати й рятувати.

Сьогодні наша військова медицина відчутно змінилася й продовжує розвиватися. Найбільше це стосується схем надання медичної допомоги, етапів евакуації та їх медичного забезпечення. Так, наприклад, значно збільшилася кількість санітарного транспорту для евакуації з передової та якість його оснащення, розпочато підготовку так званих бойових медиків відповідно до стандартів НАТО. До того ж у нас відпрацьовано сучасну високомобільну систему евакуації бійців з використанням авіації та санітарних автомобілів в усіх підрозділах Збройних сил України.

За чотири місяці останньої ротації я переконалася: умови роботи військових медиків порівняно з тими, що були чотири роки тому, неабияк покращилися. У мобільному госпіталі є все необхідне для організації лікувального процесу. Крім того, створено хороші умови перебування й харчування пацієнтів.

Але головне, як то кажуть, — не де, а з ким. Хороший медичний колектив здатен моментально реагувати на будь-які зміни на лінії ведення вогню, оперативно приймати й евакуювати поранених і хворих. Відносини в госпіталі були високопрофесійні та водночас дружні й теплі. Я знайшла нових друзів, поз­найомилася з цікавими, гідними людьми, яких неможливо забути. З багатьма підтримую зв’язок і донині.

ВЗ А як на Сході складаються стосунки з місцевим населенням і цивільними медиками?

— З медиками — повне порозуміння, адже наш мобільний госпіталь створено на базі районної лікарні. А от із цивільним населенням — по-різному. Не секрет, що частина місцевих вважає українську владу винною в усіх своїх бідах, у тому, що війна триває майже п’ять років, що вони дуже збідніли. Але, незалежно від своїх політичних поглядів, усі цивільні, коли хворіють, віддають перевагу військовим медикам, намагаються лікуватися або консультуватися в нас. По обидва боки лінії фронту люди визнають, що наша військова медицина — на високому рівні. Можливо, саме медицина зможе знову нас поєднати. Так хочеться, щоб це сталося якомога швидше, і війна нарешті скінчилася!

ВЗ У чому, на вашу думку, основна різниця роботи в тилу і мобільному госпіталі?

— Хіба тільки в тому, що в тилу більше можливостей для діагностики. Основні необхідні медикаменти є і тут. Навіть можливість проведення ургентної коронарографії з подальшим стентуванням у мобільному госпіталі також є — нам із цим дуже допомогли цивільні спеціалісти. А ось наявності деяких діагностичних апаратів не передбачено, тому за потреби ретельнішого обстеження хворих направляють у ВМКЦ Північного регіону.

ВЗ Нова концепція організації військової медицини пропонує співпрацю із закладами цивільної медицини. Це реально?

— На мою думку, така співпраця не тільки реальна, вона вже налагоджена, адже ми робимо одну справу й мета в нас одна.

ВЗ Наскільки завантажене кардіологічне відділення ВМКЦ, і чи зменшилась або ж, навпаки, збільшилася кількість хворих протягом останніх п’яти років?

— Відділення розраховане на 50 ліжко-місць, і на сьогодні жодного вільного немає. І річ не в тому, що тут крім бійців лікуються ще й пенсіонери Збройних сил, просто на п’ятому році війни ми зіткнулися з таким явищем, як ефект накопичення стресу. Тому нині серед військових серцево-судинних захворювань значно побільшало, їх провокують набуті на передовій стреси та їх кумуляція в організмі.

Часто в наших пацієнтів дуже напружені стосунки з оточуючими, навіть із медперсоналом. Із ними працюють психіатри та психологи — нині це дуже затребувані медичні спеціальності. Ми всі — і бійці, і медики — чекаємо, коли цій війні буде покладено край.

ВЗ Я розумію, що війна — це здебільшого негативні спогади, але все ж прошу вас поділитися якимись позитивними моментами.

— Найбільший позитив — це коли наш колектив повертав до життя тяжкопоранених чи безнадійних хворих. Наведу один з таких прикладів. Безпосередньо перед закінченням моєї ротації до госпітального відділення з передової привезли бійця, котрий задихався. Причина такого стану була не зрозуміла: чи то бронхіальна астма, чи то тяжке запалення легень. Але наші фахівці за кілька годин діаг­ностували в нього ботулізм, надали невідкладну допомогу, авіатранспортом евакуювали до Харкова, де діагноз підтвердили. Згодом пацієнт, який уже самостійно й дихати не міг, одужав і знову повернувся на фронт.

Подібних випадків дуже багато. Усі вони викликають у мене не лише почуття радості за пацієнтів, котрі одужали, а й гордості за своїх колег.

Ольга ФАЛЬКО, спеціально для «ВЗ»

Якщо ви знайшли помилку, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Залишити коментар

Введіть текст коментаря
Вкажіть ім'я