Майже у кожного пацієнта нині є власний погляд на те, як його повинні лікувати. І він не соромиться нав’язувати свої теорії лікарю. Останньому ж залишається переконувати, доводити, витрачати час та нерви.Такі спаринг-зустрічі здебільшого перетворюються на гру в одні ворота. В ворота пацієнта, зрозуміло.
Ви застосовуєте різні підходи: до останнього героїчно відстоюєте тактику лікування, часто доволі емоційно, або мовчки вислуховуєте потік свідомості, не заперечуючи, але й не змінюючи своїх професійних поглядів. А в результаті… отримуєте скарги: від перших – за хамство, від других – за байдужість. А від третіх – тих, які сиділи під кабінетом – через те, що примушуєте довго чекати.
Так що ж робити і чи робити взагалі? Вивчати ворога (тобто, вибачте, скандального пацієнта). А вивчивши, знайти до нього підхід. Адже лікар не має права відмовити у допомозі хворому, навіть якщо в нього бридкий характер.
Спочатку з’ясуємо, чому деяким людям важливо понад усе невтомно доводити свою думку і не погоджуватися зі співрозмовником ніколи і нізащо, які б аргументи він не наводив. А також розробимо стратегію приборкання норовливого.
Хто винен?
Ті, для кого погодитися з чужою думкою рівнозначно поразці
Така позиція може бути закладена в дитинстві батьками, які «не чули» дитину. Тепер, коли ця дитина стала дорослою, вона завжди намагається самоствердитися, щоб підвищити свою дуже низьку самооцінку.
Що робити? «Вічні незгодні» начебто найбільш не агресивні, часто ввічливі, але переконати їх, найважче. Вони поводяться «дзеркально» – як із ними їхні батьки – роблять вигляд, що слухають вас, навіть не перебивають, а потім… все одно залишаються при своїй думці. Адже погодитися навіть зі слушними аргументами для них все одно, що програти, підкоритися, втратити власне «я». Якщо тиснути на них, то вони замкнуться у собі і перетворяться на неприступну фортецю.
У спілкуванні з цими невпевненими у собі людьми оберіть тактику «Перемогла дружба». Тих, хто програв, немає – так звана нічия, у якій першість належить здоровому глузду. Використовуйте «дзеркальну тактику» – погоджуйтеся з пацієнтом, а наприкінці скажіть його улюблене «так, але»… А далі робіть те, що ви, як лікар, вважаєте за краще. Підстава робити саме так у вас вагома: ви несете відповідальність за здоров’я своїх пацієнтів.Таким чином, ви визнаєте точку зору пацієнта правильною, але розглядаєте її лише як один із можливих варіантів.
Ті, кому важливо завжди й в усьому бути правим
Це ,навпаки, люди із комплексом Наполеону – великі і маленькі керівники. Але ж варто пам’ятати: зворотній бік манії величі – завжди комплекс меншовартості.
Що робити? Перш за все, продемонструйте до тих, хто намагається в усьому мати рацію, свою повагу, а далі вони… все зроблять самі. Адже «маленькі Наполеони» страшенно не впевнені у собі, і їм потрібно постійно підтверджувати їхню значущість. Потім – обов’язково похваліть його думку, назвіть її цікавою, а його знання у галузі медицини – глибокими. Погодьтеся з ним, скажіть, що неправим він може бути лише в одному випадку – якщо ви не надасте йому достатньо інформації щодо його діагнозу або лікування. Цим ви заздалегідь визнаєте, що ваш пацієнт апріорі правий, а якщо в чомусь і помиляється, то це ваша помилка. Бо тільки так можна примусити авторитарних людей змінити точку зору. Так ви фактично схилите пацієнта на свій бік, але йому здаватиметься, що він сам прийняв потрібне рішення.
Знецінювачі ідеалів
Таких ви могли бачити, наприклад, на виставці картин. Для них притаманно говорити: «Я б теж так намалював, хіба це мистецтво!». Вони критикують фільми, книги, людей, особливо ті, які високо оцінюються іншими. Причина проста – заздрість. Замість того, щоб будувати власний успіх, вони нівелюють чужий. В даному випадку – заздрять лікарю, у порівнянні з яким відчувають себе нікчемними, тому заперечують будь-які його поради.
Що робити? Заперечувати такому пацієнту немає сенсу, адже його аргументи позбавлені логіки і базуються на комплексах, що живуть у підсвідомості. «Знецінювачі» обирають тактику психологічного тиску за допомогою постійного перебивання, глузування і демонстрації жестів байдужості або нерозуміння. Все це для того, щоб позбавити впевненості у собі вас – людину, якій вони у глибині душі заздрять. Для них головне завдання – деморалізувати вас, змусити сумніватися в собі. На ваші питання він не вважає за потрібне відповідати, демонструючи тим самим не серйозність ваших слів і вас самих.
Головне в такій ситуації – зберігати спокій і не піддаватися на відверту провокацію. Адже від вас тільки й чекають, щоб ви опустилися до рівня опонента. Оскільки раціональні доводи тут не спрацюють, продемонструйте йому справжнє психологічне айкідо – спрямуйте його енергію на знешкодження його ж агресії. Поводьтеся так, ніби спілкування з агресивним співрозмовником для вас звичайна справа, і навіть відчуваючи дискомфорт і нервозність, в жодному разі не показуйте цього. Погоджуйтеся, визнавайте правоту співрозмовника. Коли він, так і не дочекавшися бажаної реакції, зробить паузу, спокійно повторіть свою позицію, наполягаючи на своїх вимогах. Це приголомшить його, бо ви продемонструєте, що його звичні прийоми на вас не діють, а разом з тим – свою рішучість, сміливість. Звісно, ніхто не примусить такого пацієнта приймати виписані вами ліки. Але принаймні він більше не приходитиме до вас, щоб попсувати нерви.
Люди параноїдального типу
На відміну від 3 типу, вони не «вбивають чужий успіх», а вступають у суперечку… заради суперечки. Тобто якщо ви хвалите когось, вони його лаятимуть. Але варто вам змінити думку на негативну, вони одразу знайдуть аргументи на користь того, проти чого самі щойно заперечували. У той час, як представники 3 групи радо підтримають вас у тому, що все скрізь погано.
Що робити? Сперечатися з людьми параноїдального типу – все одно, що підливати олії до вогню. Для них важлива суперечка заради суперечки. Чим грунтовніше ви аргументуватимете власні доводи, тим сильнішим буде опір. Погодитися для них означає закінчити розмову, вони ж цього не хочуть. Можна витратити купу сил і енергії, але розмова ходитиме по колу, що ви неодноразово спостерігали у вашій практиці.
Застосуйте «хитру» тактику – заперечення заперечуваного. Тобто наведіть спочатку небажаний варіант лікування, знаючи, що він від нього апріорі відмовиться. Потім з очевидним розчаруванням погодьтеся з його запереченням. Натомість запропонуйте начебно гірший від першого, а насправді потрібний вам варіант, хоча ви нібито від нього не у захваті. Керуючись духом суперечливості, пацієнт майже стовідсотково погодиться з вами.
Дуже ефективно під час спілкування з людьми цього типу доводити їм їх же власну позицію. Часто буває так, що параноїд почне сперечатися з вами з приводу своєї ж власної позиції, і приведе в якості аргументу… ваші доводи.
Чи народжується в суперечці істина?
Отже, перефразовуючи відомий вислів, можна сказати: скільки людей – стільки ж не лише думок, а й способів їх довести. Особливо коли мова йде про дорогоцінне здоров’я. Але вчені вже з’ясували, що у суперечці не істина народжується, а взаємна неприязнь. Це означає, що сперечатися взагалі немає сенсу. Тим більше лікарю з пацієнтом. Сподіваюсь, особливості характерів ваших пацієнтів допоможуть вам легко визначити, з ким сьогодні ви маєте справу, щоб уникати непорозумінь і, зрештою, зекономити нерви.
Олена Савинова, психолог, фахівець з кризових станів
Двобій між ким ?
Нас троє – я, ти і хвороба. Якщо ти будеш зі мною, ми вдвох подужаємо хворобу. Якщо ж ти будеш на боці хвороби, то мені одному з вами двома не впоратись.