Сергій Бакшеєв: Усі хлопці хотіли бути космонавтами, а я – акушером-гінекологом

4828

Сергій БакшеєвШанс народитися у сім’ї відомих у будь-якій сфері людей не завжди на користь людини. Частіше за все такий родовід накладає величезний тягар відповідальності. Іноді єдина можливість не втратити себе — йти супроти системи. Знайомтеся, Сергій Бакшеєв — молодий та амбіційний акушер-гінеколог, якому завжди є що сказати.

ВЗ Напевно, правильно було б почати бесіду з легендарної для української гінекології особистості — Миколи Сергійовича Бакшеєва — вашого діда. Він був першим акушером-гінекологом у сім’ї?
— Ні. Він не був першим. Але він домігся найбільших висот на своєму терені. До нього ще була тітка, яка працювала повитухою. Дід народився у великій родині. Коли йому було 9 років, на його очах убили батька. Всіх дітей віддали на виховання рідні. Він потрапив до тітки, яка була черницею. І багато років прожив у неї в келії. Потім старший брат взяв на себе функції батька і самостійно виховав і дав освіту всім дітям. Микола Сергійович сам вибрав медицину, хотів стати хірургом, але місць не виявилося. Тоді його товариш сказав, що є місце акушера-гінеколога, і дідусь міг би трохи попрацювати, очікуючи місця в хірургії. Так Микола Сергійович потрапив на кафедру акушерства та гінекології при Харківському інституті. Знаю, що спочатку акушерство йому зовсім не подобалося. Але потім почалася війна, і він пройшов дві окупації Харкова, працюючи в госпіталях. Дід був у комісії з вивезення людей до Німеччини і намагався рятувати людей, ставлячи неіснуючі діагнози — це дозволяло їм залишатися у Харкові. Його товариша — фтизіатра, який поставив «липовий» туберкульоз, після перевірки німецькими фахівцями прилюдно розстріляли. Це, безумовно, були важкі часи — кожен день як останній. Я вважаю, що головна відмінність сучасних лікарів від, наприклад, моїх дідуся і бабусі у тому, що зараз не цінують життя. Люди, які пройшли війну, — інші. І Амосов, і Шалімов, і Грищенко, і Бакшеєв — усі ці «світила» медицини воєнних і повоєнних років розуміли, що кінець може настати вже сьогодні. І завтра повинен залишитися хтось, хто зможе виконати роботу замість них. Тому вони створювали школи і передавали свою майстерність. Зараз усе навпаки. Ми сприймаємо молодих лікарів виключно як конкурентів, оскільки не боїмося того, що буде завтра з нами. Це дуже велике гальмо сучасної медицини.

ВЗ Знаю, що ваш дід пройшов непростий шлях в акушерстві…
— Після звільнення Харкова він почав роботу над докторською дисертацією — проводив дослідження препарату граміцидин С. Це був вітчизняний антибіотик, отриманий у лабораторних умовах у Москві і не затверджений фармакологічним комітетом. Під час роботи над дисертацією дід переніс експериментальний сепсис — кролик, якому він вводив високовірулентні штами мікроба, розірвав рукавичку і поранив руку. Його опоненти запитували: «Коля, куди ти поспішаєш, ти ще такий молодий?». При підрахунку голосів не вистачило одного голосу. Це був провал. Потім дід із родиною переїхав до Львова. Бабуся завжди з жахом згадувала ці страшні часи. У клініку Микола Сергійович уночі виїжджав тільки з охороною — у Львові була дуже напружена обстановка. До того ж дід, який був родом із Росії (Бєлгород), не дуже добре говорив українською. Але саме там дідусь зміг захистити свою дисертацію. Незабаром відкрився Ужгородський медичний університет і діда запросили туди. У 1954 р. професор М.С. Бакшеєв, уже завідувач кафедри акушерства та гінекології Ужгородського університету, видав свою монографію «Застосування граміцидину С в акушерстві та гінекології». І до недавнього часу всі пізні переривання вагітності здійснювалися за методикою Бакшеєва за допомогою граміцидину. Із 1960 по 1974 рр. мій дід обіймав посади завідувача кафедри акушерства та гінекології Київського медичного інституту й одночасно головного акушера-гінеколога УРСР.

ВЗ Микола Сергійович впливав якимось чином на ваше виховання?
— Ні, дідусь помер, коли мені було всього два роки. Сам він не чинив ніякого впливу на формування моєї особистості. Але це зробили його книги, які він залишив після себе — дитячої кімнати у нас не було, і я жив у його бібліотеці.

ВЗ Зараз книги так і залишилися вашим захопленням?
— Так, книги згодом стали і моїм захопленням. Я пишаюся тим, що зміг зберегти всі фотографії, записи і книги Миколи Сергійовича і Аглаї Олександрівни. Я перевіз 56 мішків книг зі старої бабусиної квартири. Це унікальні книги — перші з них надруковані ще у 1700 році. Зараз простіше — я дружу з багатьма букіністами, і вони відкладають мені найцікавіші екземпляри. Але тоді, в юності, було не солодко. Річ у тому, що мені ніколи не давали кишенькових грошей. Не тому, що сім’я жила бідно. Ні, в матеріальному плані все було стабільно. Це була політика моєї бабусі. Я виховувався в «мажорній» сім’ї, але ніколи «мажором» не був. Мені навіть одяг купували вкрай рідко. Причина була в моєму батькові. Не багато хто знає, що він був прийомною дитиною Бакшеєвих, тому йому дозволялося все. Мого батька балували і догоджали… Поки він не почав пити, ще у шкільні роки. Пив він багато і згодом це переросло у велику проблему. Тато виносив із дому речі і лікувався від алкоголізму. Бабуся вважала, що винною у цьому була якраз вседозволеність, і обмежила мене в усьому. Коли я приходив і просив у неї гроші на книгу, вона відмовляла, аргументуючи тим, що все віддала моєму батькові свого часу. А в «Медкнизі» мене всі знали зі шкільних років, і завжди чекали, поки я назбираю грошей. Я вантажив ящики на ринку. І ставлення до спиртного в моїй сім’ї було вкрай негативне. Я сам спробував уперше алкоголь, коли закінчив ВНЗ. Зате курили у нас в сім’ї усі! Бабуся взагалі визнавала лише «Біломорканал». У зв’язку з цим пригадую випадок із раннього дитинства. У моїй «дитячій», тобто бібліотеці діда, на самій верхній полиці, навпроти мого ліжка, стояла книга «Рак шийки матки». Назва була написана великими червоними літерами, а я тоді тільки навчився читати. І ось одного разу вранці я вийшов на кухню і побачив усю сім’ю, яка пила каву і курила. Я підійшов до батька і сказав: «Тату, не кури, у тебе буде рак шийки матки!». Ось так із дитинства в моїй голові відкладалися основи гінекології.

ВЗ Виявляється, генетичної спорідненості з Бакшеєвим у вас немає?
— Ні. І мені буває смішно, коли багато людей, не знаючи факту усиновлення батька, розповідають мені, як я схожий на покійного діда. У бабусі було дві позаматкові вагітності, і в 50-ті роки єдиним виходом було усиновлення.

ВЗ А ким був ваш батько?
— Тато теж був акушером-гінекологом. Він кілька разів відновлювався в медичному інституті, завдяки батькам. Працював у Київському пологовому будинку №5 і, кажуть, не погано оперував. Але алкоголь зробив свою справу. Помер він рано — в 38 років.

ВЗ Хто ж найбільше вплинув на формування вашої особистості?
— Моя бабуся. Вона була онкогінекологом і перша в Радянському Союзі зробила пересадку кісткового мозку. Її ди­сертація була присвячена профілактиці порушень гемопоезу у пацієнтів із раком яєчників перед хіміотерапією. Ідея полягала в тому, щоб перед «хімією» брати у пацієнток кістковий мозок, консервувати його і потім підсаджувати, відновлюючи таким чином кровотворення. Це були 60-ті роки. І бабуся перша запропонувала створити банк кісткового мозку. Проект був розглянутий на державному рівні. Але виявилося, що таке зберігання обійдеться у 25 карбованців на рік, а це були дуже великі гроші для країни, і від проекту відмовилися. Багато років потому, коли бабуся була вже дуже старенькою, їй із Японії надійшов лист про те, що знайдено її роботи, з яких і з’ясувалося, що вона практично перша в світі запропонувала працювати зі стовбуровими клітинами, хоч такого поняття тоді не існувало.

ВЗ А ви теж з дитинства мріяли бути лікарем?
— Взагалі то я хотів стати спортсменом. Я займався професійно боротьбою — дзюдо. Мій режим дня був повністю відформатований тренуваннями. Це була група олімпійського резерву. Тому ні про яку медицину я не думав. Хоча на випускному після молодшої школи всі діти писали такі стрічки, які згодом одягали на лоб — хто ким би хотів стати. І всі хлопчики в класі були космонавтами, а я — акушером-гінекологом. Але медицина захопила мене лише в інтернатурі. Вчитися в «медичний» я пішов тому, що це була воля бабусі. Вона дуже м’яко і мудро направляла мене. І так було в усьому. Скажімо, до закінчення училища двері нашої квартири зачинялися на засув о 22.00. І я жодним чином не міг потрапити додому, якщо запізнювався хоча б на хвилину. Бабуся вмикала дуже голосно телевізор і робила вигляд, що не чує, як я стукаю. І так до 24.00. Потім виходила, робила здивовані очі і казала, що абсолютно нічого не чула. Сусіди, знаючи таку особливість Аглаї Олександрівни, виносили мені бутер­броди і запрошували «пересидіти» у них. Я відмовлявся. А раптом бабуся відчинить, а мене не буде?

ВЗ Ви добре навчалися?
— Навчався я, скажу чесно, посередньо. Зараз, розуміючи ситуацію, я дуже вдячний тим людям, які, пам’ятаючи мого діда, дали мені закінчити «медичний». Витягли. Якби сьогодні у мене була можливість заново вивчитися в інституті — я б не прогуляв жодної лекції. Тоді такого розуміння не було. Здавалося, все прийде з досвідом. І тільки в інтернатурі я зрозумів, скільки упустив. Бабуся на той момент була консультантом у Київському пологовому будинку №3 і наполягла, що б я йшов до інтернатури відразу після випускного вечора.

ВЗ Після інтернатури ви так і залишилися працювати в пологовому будинку №3 м. Києва. Чому ? З вашим-то родоводом були відчинені будь-які двері…
— Так сталося, що з післяпологового відділення, де проходив інтернатуру, я потрапив у жіночу консультацію. Я дуже хвилювався, вважаючи, що така робота — найнижча ланка. Це ж неоперуючі лікарі! Бабуся сказала: «Сергію, життя змусить — будеш оперувати. Не змусить — радій. А навчитися думати головою в оперативній гінекології ти не зможеш. Мистецтво — це великий первинний прийом і різні пацієнти». Вона вчила мене прикладним речам: як правильно ставити дзеркала, щоб пацієнтці не було боляче, як із нею розмовляти і головне — не лікувати неіснуючі хвороби. Пацієнти, у яких є гроші, — велика спокуса для лікаря. Особливо зараз. Коли ти бачиш здорового пацієнта і розумієш, що запросто міг би придумати йому «якусь уреаплазму в загадковому титрі» і заробити на цьому 2-3 тисячі гривень — відмовитися складно. Але бабуся «закодувала» мене від цього.

Так, мене запрошували працювати на кафедру дідуся. Але я відмовився. Занадто великий вантаж Бакшеєва. Я зрозумів, що не зможу там залишитися самим собою. Я перетворюся на пересічну тінь діда. Я прекрасно бачу, що зараз відбувається при багатьох кафедрах. Наукові роботи пишуться інтернами за день до подачі їх у журнали. Як правило, це замовлення фармакологічних компаній. Пам’ятаю матеріал, написаний одним відомим професором. Про психоемоційний характер ведення жінок в партнерських пологах і самостійно (у нашому пологовому будинку). Ця робота була опублікована в серйозному журналі. У ній було проаналізовано понад 5 тисяч історій пологів, тоді як у нас у пологовому будинку такої кількості партнерських пологів ніколи не було. Були зроблені дуже красиві висновки, але, по суті, жодна пацієнтка нашого пологового будинку цими людьми обстежена не була. А п’ять тисяч — це вже рандомізоване дослідження, яке може потрапити в Кокранівську бібліотеку. А потім хтось може використовувати це у своїй дисертації. Це ж брехня і фальш сучасної гінекології, які переслідують українського акушера-гінеколога з інтернатури до пенсії.

ВЗ Із чого почався Сергій Бакшеєв як лікар?
— Це трапилося в перший же день інтернатури. Так вийшло, що я відразу потрапив на пологи, які закінчилися дуже великими розривами піхви і проме­жини. А я на той момент ніколи не тримав нитку і голкотримач у руках. Підійшов черговий лікар, який сказав: «Ну ти ж Бакшеєв! Уперед!». І пішов. Я шив ці жахливі розриви, і мені було соромно когось покликати. Але після цього «бойового хрещення» пройшов страх невідомого. Потім я прожив практично місяць у пологовому будинку, постійно чергуючи. І акушерство накрило мене з головою.

ВЗ А чому таку відповідальну процедуру доручили недосвідченому інтернові?
— Репутація третього пологового будинку Києва завжди була найгіршою. З двох причин. Перша — репутація професора Голоти, який багато років стояв біля штурвалу установи. Окрім маси позитивних моментів, які він привніс в акушерство, він вніс до нього ще й хамство. Це перший акушер-гінеколог, який дозволяв собі нецензурні вирази на адресу пацієнток і приниження співробітників, часом прилюдне. Він посадив паростки вседозволеності, які проявляються і зараз. А тим часом акушерство — це професія інтелігенції. І так було завжди. Втрачаючи рівень культури в нашій спеціальності, ми ховаємо саме українське акушерство. Друга причина — алкоголь. Це тривало буквально до недавнього часу. У нашому пологовому будинку були чудові лікарі-хірурги, які спилися і пішли з лікарні з цієї причини. Так, акушерство непередбачуване, і лікар, який чергує на пологах, несе подвійну відповідальність, а найпростіший спосіб скинути напругу — алкоголь. І знаючи такі особливості установи, де я залишився працювати, я почав надолужувати те, що упустив в інституті.

ВЗ Яким чином?
— Одна фармакологічна компанія запропонувала мені поїхати на курси з ендокринної гінекології в Москву. Я пам’ятаю, що сидів там і не розумів практично нічого! Переді мною сиділа група лікарів, які жваво обговорювали якийсь випадок. Я подумав — напевно, професура! Вирішив підійти і познайомитися. Вони виявилися лікарями жіночої консультації з Балашихи, що в Підмосков’ї. Тоді я зрозумів, наскільки зростає рівень практикуючого лікаря, якщо маєш доступ до інформації. Я повернувся додому і почав консультувати як гінеколог-ендокринолог. Це був той час, коли лікарі казали, що «бояться» гормонів… А завдяки тій фармакологічній компанії я відбувся як гінеколог-ендокринолог. Я їздив із ними практично на всі конференції. Такі заходи «штовхають» тебе в розвитку відразу на кілька років уперед.

ВЗ Ви і зараз намагаєтеся їздити на іноземні конгреси?
— Так. І бачу в цьому величезну практичну користь. Наприклад, у 2010 році я привіз із Конгресу в Берліні новий онкомаркер. До цього стандартом в Україні був маркер СА 125. Цей аналіз робили в разі кіст і пухлин яєчників. Але основний його недолік — неспецифічність. Він підвищується навіть при запальних процесах. За великим рахунком його інформативність і достовірність не перевищує 70%. У Німеччині я почув про новий маркер — HE 4 + CA 125. Де HE 4 — епітеліальний фактор, дуже високоспецифічний. І якщо до нього додати СА 125, ступінь достовірності зростає до 99%. Повернувшись в Україну, я взяв усі інформаційні матеріали і поїхав до комерційного директора однієї з лабораторій. Я попросив, щоб вони зв’язалися з німцями і дізналися, яким чином це можна впровадити в нашій країні. З’ясувалося, що це досить дороге задоволення: один аналіз коштував більше 500 грн, а «лунки» розраховані на 20 пацієнтів. Тоді я звернувся до Інституту онкології та спільно з колегами-онкологами організував наукову програму. Ми зібрали потрібну кількість жінок з кістами, яким був необхідний аналіз, і запустили його в Україні. Він виявився дуже хорошим інструментом у руках лікаря. Зараз онкомаркер HE 4 + CA 125 роблять практично в усіх лабораторіях України, вже за доступні гроші.

ВЗ Відомо, що ви ще маєте юридичну освіту і займаєтеся медичною юрис­пруденцією. З чого почалося таке захоплення?
— Із першої дружини. Вона молодша за мене на 10 років і тоді саме вступала до юридичного ВНЗ. Ми разом підготували роботу з питань медичного права. Це був 1997 рік і такої проблеми в Україні не існувало. Мені порадили займатися більш актуальними питаннями. Ніхто не міг уявити, що через кілька років почнуть притягати лікарів до суду і взагалі зміниться вся система права. А отримав юридичну освіту я тоді, коли розлучився, і дружина не давала мені бачитися із сином.

ВЗ У мережі Інтернет вас часто звинувачують у тому, що ви ганьбите ім’я свого діда. У чому справа?
— Основне, чим мені дорікають, — це мій нестандартний вигляд і різкі висловлювання щодо сучасного акушерства та гінекології. Мій аргумент у цьому — поведінка мого батька. Порівняно з ним я реабілітувався і всі борги сім’ї повернув. Більше того, я тільки нещодавно закінчив приймати дітей та онуків пацієнток мого батька, яким він був щось винен. Я захистив дисертацію, чого не зробив мій батько. Мене сварять за те, що працюю в Інституті культури і фарбую волосся в білий колір. За те, що займаюся своїм піаром і не веду прийоми. Але разом із тим у мене на ділянці найбільший потік пацієнтів.

ВЗ Який найбільший скандал пов’язаний із вашим ім’ям?
— Скандал, у якому звучало моє ім’я, але який сам по собі зі мною пов’язаний не був, — це нелегальний вивіз французами новонароджених дітей від нашої сурогатної мами. Вона була моєю пацієнткою і стояла у мене на обліку. А скандалу, який спровокував би я, поки не було. Але буде! (Усміхається – авт.).

Тетяна ПРИХОДЬКО, «ВЗ»

Якщо ви знайшли помилку, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Залишити коментар

Введіть текст коментаря
Вкажіть ім'я