Парадокси української медичної освіти
07/04/2017
Семен Глузман про «реформу руйнівників» і театр абсурду в медицині
07/04/2017

«Радянські» генерали не здатні модернізувати армію

Чимало демобілізованих медиків повертаються сьогодні із зони АТО з відчуттям того, що фронт та оборона тримаються винятково на військових ентузіастах-патріотах, які мислять і діють по-новому, а не за шаблонами старих часів.

Третій рік війни, а підготовка відбувається по-старому

Олег КУЛИК, лікар-хірург Лохвицької центральної районної лікарні Полтавської області, старший лейтенант медичної служби
Зима 2014-2015 року. Сумні звістки з лінії розмежування, де тривають запеклі бої. Кожен день таких новин болем відлунює в серці. Саме в цей час у Департамент охорони здоров’я Полтавської ОДА надійшла телефонограма з Міноборони: у зоні АТО конче потрібні вузькопрофільні спеціалісти. Телефоную того ж дня, повідомляю: «Я — хірург із досвідом, готовий до роботи за фахом, хочу рятувати наших бійців…» Відповідь отримав не одразу. Із Лохвицького райвійськкомату мені зателефонували аж 4 квітня о 22-й годині, коли я чергував у лікарні, а повістку вручили наступного дня. Після місяця напруженого очікування виїхав на збори. То була п’ята хвиля мобілізації.

Спершу нас, мобілізованих лікарів, відрядили в одну із військових частин Житомирської області для підготовки. Лекції читали викладачі Української військово-медичної академії, керуючись застарілими, ще радянськими директивами, теоріями, придатними хіба що для часів Другої світової війни. Місяць лекцій — і жодних практичних занять, новітніх рекомендацій, сучасних розробок, що стосувалися б тактичної медицини в умовах гібридної війни та використання противником модернізованих видів зброї! І випускники цієї академії потім очолили медичні служби військових підрозділів, хоча ані відповідних знань, ані практичних навичок, ані організаторських здібностей для цього часто-густо не мали.

Та все ж нам пощастило: останні п’ять днів нашого, до цього абсолютно безглуздого, навчання заняття проводив американський фахівець з тактичної медицини Патрік Челев разом із групою українських медиків, які пройшли його тренінг. За плечима нашого керівника — військово-медичний досвід в Іраку, він бездоганно знав усі тонкощі тактичної медицини натівських стандартів. Саме тоді ми й опанували необхідні навички для допомоги пораненим, чого не спромоглися дати викладачі Української військово-медичної академії. До речі, останні також були присутні на всіх заняттях Патріка та його учнів.

То була стовідсоткова практика! Нас навчили, як правильно (за дві секунди) накласти і зняти джгут, провести евакуацію тощо. Я до цього не міг уявити, що завдяки спеціальним прийомам навіть один, зовсім не кремезний, медик може спритно винести на собі стокілограмового пораненого… До того ж частина практичного навчання проводилася не на манекенах, а на живих тканинах тварин. Так ми навчилися ліквідовувати напружений пневмоторакс, бо цю процедуру на пальцях не роз’ясниш — треба самому відчути опір тканини. Опанували навички накладання пов’язок, спинення кровотечі із сонної артерії тощо.

І донині мені не зрозуміло: триває третій рік війни, а головний військовий медичний виш країни чомусь досі не впровадив нових міжнародних стандартів військової медицини. Чому там не переймають сучасного зарубіжного досвіду, у якому нам ніхто не відмовляє? Чи не тому, що його керівництво просто не хоче перебудовуватися, йти в ногу із часом? Але ж від цього залежить життя людей на фронті…

Замість медицини — совдепівська армійщина

Після навчання нас повезли у Військово-медичний клінічний центр Південного регіону, що в Одесі, де ми тиждень знайомилися з роботою його підрозділів, оглядали хворих і поранених, спостерігали за діями колег — військових лікарів. Не давала спокою думка: «На фронті конче пот­рібна наша допомога, а ми тут прохолоджуємося…» Проте найгіршим стало наше перебування у військовій частині міста Гайсин, що на Він­ниччині. Там, так би мовити, формувалася бригада, і ми, лікарі, цілий місяць то шикувалися на плацу, то марширували, то прибирали казарми, чистили занехаяні туалети… Ніхто не вчив нас стріляти, влучати в ціль — особисто я стріляв тільки раз, перебуваючи на Житомирщині. Усі прагнули в зону АТО, а нас тримали в тилу. Чи не завелика розкіш — використовувати лікарів зі стажем для чищення туалетів і миття казарм?

Розчарувало й перебування на відомому Широколанівському військовому полігоні. Уже тоді я був зарахований до складу 59-ї окремої мотопіхотної бригади, яка там формувалася. Стояло спекотне літо 2015 року, а на кожного бійця виділяли… 1,5 літра води на добу. І скільки ми не благали давати більше (спека ж!), чули від командування рішуче: «Ні!»

Ще там, на полігоні, я відчув зневагу вищого військового керівницт­ва до лікарів. Для них ми всі були просто медиками, і їм байдуже, чи це анестезіолог із 15-річним стажем, чи фельдшер, чи санітар… Як хірург із досвідом роботи я був готовий з першого дня їхати в госпіталь, стояти по кілька діб в операційній, бо це моя справа і моя реальна допомога нашим воякам! Телефонував головному хірургу Військово-медичного департаменту Міністерства оборони, але натикався на нерозуміння і байдужість. Думав: «Для чого тоді звідти розсилали по регіонах телефонограми із переліком вузькопрофільних спеціалістів-медиків, начебто потрібних на фронті? Для кількості? Чи для звіту?»

На полігоні я відповідав за медичне забезпечення бійців і медичний супровід стрільб. І все, що стосувалося цього, сприймав близько до серця. А приводів для тривоги було чимало. Солдатів годували неякісною тушонкою, після чого почалися масові випадки діареї. Повідомив про це перевіряючій із Військово-медичного клінічного центру Південного регіону. А та навіть бровою не повела. Скажу й таке: у розпал літа нас не забезпечували ані якісними овочами, ані придатними до споживання фруктами. Натомість привозили консервовану моркву, гнилу картоплю, биті кавуни… А от військове начальство столувалося окремо, і там усе було на належному рівні. Зрозуміло, що хтось добряче «нагрів руки» на постачанні армійцям харчів: скуповували, очевидно, за завищеними цінами непридатний товар. Але нікого за це не покарали.

Був не хірургом, а сімейним лікарем

Лише 19 вересня 2015 року я потрапив у зону АТО. Наша рота базувалася біля містечка Соледар, поблизу Артемівська. Спочатку ночували в полі, у закинутій, занедбаній фермі, спали на карематах. Потім наші хлопці знайшли більш придатну ферму, утеплили її, пристосували до зимівлі. Ще на Широколанівському полігоні я познайомився з майором, котрий служив в артилерійському дивізіоні. Він згодом і запропонував мені очолити медслужбу цього підрозділу. Я підібрав собі команду: двох санінструкторів, яких нав­чив медичній справі. Олександр Данелюк із Києва і Євген Данищук із Чернівців виявилися здібними й тямущими. Женя якось врятував солдата: той, недосвідчений, випадково вистрілив собі в шию з автомата. Санінструктор не розгубився: миттєво наклав пов’язку й відправив пораненого в госпіталь. А Сашко багато часу працював самотужки, був єдиним медиком для понад 50 бійців, сам лікував їх, коли хворіли, постійно консультувався зі мною по телефону. Ще він був військовим капеланом — піднімав бойовий дух вояків, зумів стати душею колективу. Добре слово скажу ще про одного члена нашої команди — лікаря Олександра Михальчука (позивний «Доктор Мом»), безвідмовного, чудового фахівця, який завжди рвався туди, де найважче.

Оскільки артилерійський підрозділ перебував за лінією відведення вогню, серйозних поранень у наших бійців не було. Однак із купою звичайних хвороб ми стикалися щодня: лікували бронхіти, пневмонії, радикуліти, гіпертонію, шлункові розлади, гнійні ураження шкіри тощо. Допомагали і місцевому населенню. Їхав у зону АТО, сподіваючись, що буду потрібний там як хірург. Перед цим побував у місті Бар Вінницької області, замовив інструментарій, матеріали для медичної роти. Усе це не знадобилося — рота як підрозділ просто не пристосована для надання хірургічної допомоги.

Сьогоднішня медична логістика — рудимент радянської системи

Згодом мене призначили виконувати обов’язки командира медичної роти. Медичною службою бригади керувала випускниця Української військово-медичної академії, лейтенант медичної служби. Вона була зовсім не підготовленою, постійно губилася, коли потрібно було прийняти рішення, не мала практичного досвіду, часто плакала, впадаючи в розпач від безсилля. Отож нам, керівникам на місцях, доводилося тягти цей «віз» на собі. Я думаю, що сьогоднішня медична логістика — рудимент старої радянської системи. Кадрові призначення відбуваються непродумано, адже серед мобілізованих лікарів були й керівники відділень із багаторічним досвідом роботи, справжні професіонали, а призначили непідготовлену дівчину (мабуть, зіграв роль диплом військового вишу). Начальником роти в перші місяці був лікар, учасник Майдану — людина абсолютно некомпетентна та некомунікабельна, груба, хамовита, яка протиставила себе колективу і не змогла із ним спрацюватися. Невже не професіоналізм і досвід, а диплом, громадська позиція чи партійна приналежність — головне в кадрових призначеннях? Скільки біди це накоїло за час війни, скільки людських життів ми через це втратили!

У перші дні роботи я дивувався безглуздю, із яким зіткнувся: у медичній роті за штатним розписом налічувалося 120 осіб. Серед них — навіть… кочегар-водопровідник. Хто формував ці підрозділи?

А паперова тяганина? Я щодня надавав звіти в Одесу: скільки хворих, скільки серед них офіцерів, солдатів, контрактників, яку їм допомогу надали, як використали транспорт, скільки пального витратили тощо. А як важко було спілкуватися з військовим командуванням! Ніякі аргументи на них не діяли: я кажу, що не можу покинути хворих, багато яких лежать із високою температурою. «Ні, їдь! Це наказ!» — чув у відповідь. І доводилося їхати в сусідню частину, бо там перевірка, і я мав представляти медицину як «весільний генерал»…

Демобілізували мене в липні 2016 року, але й досі у військовій медицині в районі бойових дій нічого не змінилося. Служба в Радянській армії наклала такий відбиток на генералів, що вони просто не можуть мислити інакше, не хочуть вчитися новому, долати бюрократизм, бо зіт­кані із цього матеріалу…

Згадую п’ятиденні курси на Житомирщині під керівництвом Пат­ріка Челева й думаю: невже нам не можна навчитися діяти так само чітко, блискавично, професійно? В американців лише два етапи евакуації: перший — невідкладна допомога на полі бою, другий — госпіталь. І це рятує людей. У нас — цілий ланцюг часто непотрібних транспортувань: допомога на місці, далі — медпункт, потім — райлікарня і нарешті — військовий госпіталь. Допоки ж ми будемо черепашачими темпами рятувати постраждалих в АТО? Ще один важливий момент: за стандартами НАТО пораненому не можна вводити знеболювальний засіб із наркотичним вмістом, там давно від такого відмовилися — дають посмоктати одну знеболювальну пігулку, другу… У нас же закупили на бригаду 2 тис. шприців із налбуфіну гідрохлоридом (вони так і залишилися лежати в аптеці). І таких тонкощів, із якими не обізнане вище військово-медичне керівництво, — безліч.

Ще одна болюча тема — нераціональне використання професійних медичних кадрів на фронті. Якось говорив одному генералу, що нам на всю бригаду достатньо двох терапевтів і по одному фельдшеру в кожен батальйон. А ми — хірурги, анестезіологи, травматологи — мог­ли б підміняти військових лікарів у госпіталях під час ротації. Та й дивна річ виходить: на передовій — мобілізовані лікарі, добре підготовлені вузькопрофільні спеціалісти, а в тилу, у госпіталях — випускники військово-медичних академій, яких готували саме для фронту…

Думаю, що генерали ЗСУ радянського зразка, зокрема й медики такого рангу, не здатні модернізувати армію та військову медицину. Їх час давно минув. А місця в Генштабі мають посісти військові зі свіжим бойовим досвідом, новим мисленням, сучасні професіонали, небайдужі, совісні, із загостреним почуттям справедливості. Тоді не буде безладу, бюрократизму, корупції ні в армії, ні у військовій медицині.

Андрій КОНДРАТЮК, спеціально для «ВЗ», м. Полтава

Схожі матеріали

Залиште коментар