Компетентний лікар — як навчити і не втратити?

4329

Останнім часом дедалі активніше обговорюється проблема запровадження нових підходів до підготовки лікарів в Україні. Так і має бути, адже тільки висококваліфіковані фахівці зможуть змінити обличчя галузі, котра потребує реформування. Та головне — визначити правильні вектори змін у медичній освіті.

Валерій ЗАПОРОЖАН, ректор Одеського національного медичного університету, академік НАМН України, доктор медичних наук, професор
Недоліки у підготовці майбутніх лікарів прийнято вважати нас­лідком застарілих і недосконалих навчальних програм, надмірної кількості студентів у групах, необ’єктивної системи оцінювання їх знань та недофінансування навчального процесу. Із цим не можна не погодитися. Однак пошуки виходу із ситуації, що склалася в медичній освіті, мають наштовхувати нас на прийняття рішень, які забезпечать позитивні результати. Впродовж останніх десятиліть ми стали свідками неод­норазового руйнування основ медичної освіти, на яких виховувалися покоління українських лікарів. Чого тільки не випробовували на вищих медичних навчальних закладах: замінювали узвичаєну систему Семашка новою Болонською кредитно-модульною моделлю, нині ж для оцінювання знань студентів впроваджуються американські стандарти. Однак усі ці експерименти аж ніяк не впливають на якісні показники підготовки фахівців галузі охорони здоров’я.

Як забезпечити прорив?

Проблеми, що накопичувалися десятиліттями, потребують системних рішень як на державному та регіональному рівнях, так і з боку самих медичних вишів. При цьому необхідно розуміти, як досягнути того рівня підготовки лікаря, кот­рий ми вважаємо взірцевим. «Підкручування» окремих гвинтиків не врятує цілісну систему, потрібно переорієнтуватися на нові навчальні технології, які довели свою ефективність в усьому світі. Україна нарешті має змінити «інформаційний» підхід до підготовки лікаря на «компетентнісний», який формує у майбутнього фахівця готовність використовувати отримані фундаментальні знання, уміння й навич­ки для вирішення практичних і теоретичних завдань у процесі професійної діяльності.

Саме тому сучасні тенденції розвитку медичної освіти обумовлюють необхідність використання симуляційної техніки під час навчання та перепідготовки лікарів.

Беззаперечну перевагу мають ті медичні університети світу, де створені симуляційні центри, адже там існує можливість посилити практичний аспект підготовки майбутніх лікарів, розвинути їх клінічне мислення, здобути професійні навички конкретних діагностичних і лікувальних маніпуляцій. Плюси такого способу підготовки лікарів добре розуміють у провідних медичних вишах Європи й Америки, де симуляційне навчання давно вже стало стандартом медичної освіти. На часі запровадити його і в Україні. Однак цю ідею просувають у нашій державі якось боязко і невпевнено.

Хоча для «масового поширення» симуляційних методик у нас є всі можливості — було б бажання подолати страхи. Наприклад, щодо того, ніби повчитися новій справі ніде. Це не так. Дійсно, деякі вітчизняні медичні виші перебувають на підготовчому етапі створення подібних центрів, однак є й ті, хто готовий подати їм руку допомоги. Наприклад, на базі Одеського національного медичного університету (ОНМедУ) уже четвертий рік поспіль функціонують Навчально-інноваційний центр практичної підготовки лікаря і кафедра симуляційної медицини. Ми готові поділитися набутим досвідом (за цей період у нашому Цент­рі пройшли навчання понад 6 тис. студентів, магістрантів, аспірантів, понад 1 тис. інтернів і лікарів), і, повірте, це значно скоротить шлях проб і помилок, якого побоюються деякі колеги. Більше того, за останній рік нам вдалося створити крім базового центру ще й симуляційні класи на кафедрах хірургії, пропедевтики внутрішніх хвороб, пропедевтики педіатрії, медицини катастроф та військової медицини, офтальмології, акушерства і гінекології, ортодонтії. Набутий досвід дає всі підстави говорити про ефективність методу і рекомендувати МОН і МОЗ України включити симуляційну підготовку до вітчизняного стандарту медичної освіти.

Іще одна проблема, через яку дехто сприймає цю ідею з острахом, — висока вартість необхідного обладнання та дефіцит викладацьких кадрів, котрі володіють методикою симуляційного навчання. Скажу відверто, на початку шляху ми також побоювалися, що це стане на заваді. Однак подолати труднощі допомог­ло цілеспрямоване використання коштів за платні послуги, які надає університет, і тісна взаємодія з аналогічними центрами інших країн, завдяки чому весь науково-педагогічний колектив нашого центру та кафедри симуляційної медицини пройшов навчання і стажування в провідних міжнародних закладах і отримав міжнародні сертифікати. Більше того, наш університет було обрано пілотним майданчиком із впровадження європейської програми післядипломного навчання акушерів і гінекологів, значною частиною якої є симуляційна методологія. Сертифікація, яку університет готується пройти в Європейській асоціації медичних товариств, дасть змогу нашим студентам отримувати дипломи європейського зразка вже в найближчому майбутньому.

Звісно, я жодним чином не стверд­жую, що симуляційний метод навчання є панацеєю і здатний вирішити всі проблеми підготовки медичних кадрів. Це лише інструмент, технологія, важлива складова клінічної підготовки майбутнього лікаря, отримання ним навичок професійної майстерності без ризику для здоров’я та життя пацієнта. Однак після такої підготовки студент впевнено почувається під час навчання біля ліжка хворого у клініці. А це — найважливіший етап підготовки лікаря в сучасних умовах.

Де логіка?

І саме тут його очікує найбільше перешкод, над усуненням яких знову ж таки потрібно працювати, якщо ми хочемо отримати компетентного лікаря. По-перше, на сьогодні ми вимушені послуговуватися застарілою нормативною базою щодо обов’язків і ролі клінічних лікарень у підготовці майбутніх лікарів, кот­ра, зрештою, узагалі не працює. По-друге, нинішнє реформування діяльності лікувальних закладів не передбачає жодних змін у цьому нап­рямку. Навпаки, зміна їх статусу (тепер вони стануть підприємствами) надає їм можливість вимагати від медичних університетів оплату за оренду приміщень та комунальні послуги (в порушення чинного Наказу МОЗ від 05.06.1997 р. №174).Нині за підтримки місцевої влади це відбувається не тільки в Одесі, а майже в усіх обласних центрах України. Вочевидь усі розуміють, що такого випробування не витримає бюджет жодного університету країни. Адже за нинішніх економічних негараздів не всі виші можуть забезпечити навчання студентів навіть в аудиторіях власних корпусів узимку, не те що оплачувати оренду кафедральних приміщень та комунальні послуги в лікарнях.

Та й чи логічним є такий підхід, адже медичні виші готують майбутні кадри не для себе, а для установ галузі, до того ж працівники кафедр за кошти медуніверситетів щоденно консультують, оперують, лікують пацієнтів тих самих закладів, котрим вони, як виявляється, «заборгували». Згадайте часи, коли здобуття лікарнею статусу клініки вважалося ознакою її особливого визнання й високого авторитету. Але сьогодні, як бачимо, прагнення отримати гроші витіснило поняття престижу. І доки питання взаємовідносин між університетськими кафедрами та їх «базами» (комунальними медичними закладами) не врегулюють на державному рівні, доти вони й будуть чужими один одному, що негативно позначатиметься на підготовці лікарів.

Зауважу, що в жодній країні світу не існує практики розташування клінічних кафедр медичних університетів у «чужих» лікувальних закладах. Такий спосіб клінічної підготовки лікаря дійсно є «екскурсійним».

Утім, вихід із ситуації лежить на поверхні — створення власних університетських клінік. Уже двадцять років поспіль ця тема є топовою в плані обговорення, але, на жаль, не в площині активних дій. Дещо таки вдалося зробити, однак іноді за назвою «університетська клініка» насправді ховається класична обласна клінічна лікарня або стоматологічна поліклініка. Тринадцятирічний досвід існування університетської клініки ОНМедУ підтверджує тезу про те, що подібний підрозділ має функціонувати винятково у структурі медичного вишу. Лише за таких умов університетська клініка стане навчально-науково-лікувальним комплексом, де під керівництвом працівників клінічної кафедри гармонійно поєднаються всі вказані напрямки роботи. Тоді можна буде забезпечити доступ студентів до лабораторій і лікувально-діагностичних підрозділів, де вони не лише отримають можливість ознайомлюватися з високотехнологічним обладнанням, а й спостерігатимуть за проведенням унікальних хірургічних втручань. Нині наша університетська клініка налічує майже 1000 ліжок різноманітного профілю, надає комплексну високоспеціалізовану медичну допомогу, розміщує 15 кафедр і є хорошою базою для клінічної підготовки та перепідготовки лікарів. Співпраця ж науковців кафедр з провідними європейськими медичними центрами сприяє впровадженню в лікувальну практику перспективних інноваційних технологій діагностики та лікування.

Як без рук?

Компетенція сучасного лікаря — це ще й володіння навичками роботи на високотехнологічному обладнанні. Тож створення університетської клініки має передбачати найновіше оснащення. Безперечно, його опанування студентами дещо ускладнює процес навчання, водночас це забезпечить підготовку дійсно компетентного та конкурентоспроможного фахівця.

Університетська клініка ОНМедУ має у своєму розпорядженні сучасне хірургічне обладнання для малоінвазивних втручань при плановій та ургентній допомозі, УЗД-прилади експерт-класу, у тому числі із можливістю проведення біопсії всіх органів; електрокоагулятор BOWA тощо. У нинішньому році плануємо започаткувати роботу НДІ трансляційної медицини з міжкафедральною лабораторією молекулярно-генетичних технологій, а також першої в Україні міжкафедральної операційної для роботохірургії. Відповідну кафедру вже створено, її фахівці пройшли навчання в медичних центрах Європи.

І тут постає не менш важливе питання: чи з кожного студента вийде високваліфікований лікар? Нині багато говорять про підвищення «планки» для тих, хто вступає до вищого медичного навчального зак­ладу, тобто про їх достатню підготовленість на попередньому етапі навчання. Дійсно, потрібно відбирати кращих і мотивованих абітурієнтів — шляхом запровадження елементів їх перевірки на професійну придатність. Однак це стосується не лише знання профільних дисциплін. Важливо, щоб людина, яка вирішила присвятити себе медицині, не тільки отримала високі бали із ЗНО, а й мала відповідні моральні якості. Бо, підготувавши черствих «роботів» замість професіоналів, які працюють із хворими не тільки руками, а й серцем, держава змарнує кошти на їх освіту. До речі, вимоги і до абітурієнтів, які вступають на місця за бюджетним замовленням, і до контрактників мають бути однаковими (як і до студентів різних форм навчання), адже пацієнту все одно, за чиї кошти навчали майбутнього лікаря, головний критерій — компетентність такого фахівця.

Чи позначиться «підвищення планки» на кількості зарахованих студентів? Очікую, що так. І це стане для вишів черговою проблемою, адже потрібно якось зберегти професорсько-викладацький склад, знайти кошти на існування і розвиток закладу. Утім, заради майбутнього галузі й авторитету вітчизняної медичної освіти ми маємо прийняти такий виклик.

Майбутнє на експорт?

Нині суспільство вкрай стурбоване масовою трудовою міграцією українських медиків за кордон, особливо молодих кваліфікованих лікарів. І ось це є чи не найнагальнішою проб­лемою, яку потрібно вирішити державі. Дехто прогнозує, що вже через 5-10 років усі нинішні нарікання на дефіцит лікарських кадрів в Україні видадуться «квіточками» порівняно з «ягідками» кадрової кризи вітчизняної галузі охорони здоров’я. «Трудообіг» кваліфікованих фахівців — нормальне явище у відкритому суспільстві та в умовах ринкової економіки. Кожен працюючий прагне кращих умов роботи і життя. Та річ не лише в тому, що за рівнем заробітної плати українських медиків поставили на нижчий щабель виживання і людської гідності, — молодь не бачить у рідній країні жодних перспектив для професійного становлення й розвитку, адже навіть того, чому її навчили в провідних вишах, неможливо застосувати на практиці у вітчизняних лікарнях. Ну опанують студенти в університетських клініках сучасні медичні технології, навчаться працювати на найновішому обладнанні, засвоять ази якісного медичного обслуговування — і що? Вони потраплять на роботу в умови минулого століття! Виходить, спрацьовує стара порада: «Забудь усе, чого тебе навчили»? Тож після остаточного розчарування невтішними перспективами молоді лікарі експортують свої знання, вміння, потенціал, а отже, й значні державні кошти, вкладені в їх освіту.

Отже, потрібно підвищувати вимоги не тільки до абітурієнтів медичних вишів та їх випускників, а й до роботодавців, які нині пасивно чекають, аби хтось підготував та ще й направив їм «класного лікаря», при цьому не створюючи для нього необхідних умов роботи. Та, зрештою, хто кому більше потрібен — лікар місцевій владі, яка має опікуватися здоров’ям громадян на своїй території, чи занедбана лікарня молодому й перспективному фахівцю?

Якщо вже в Україні розпочали реформу медичної галузі, то пот­рібно проводити її системно, аби зміни торкалися всіх її ланок і напрямків. Вибірковий підхід не забезпечить якісних перетворень. Навіть у складні часи можна знайти правильний шлях, якщо поставити перед собою таку мету, сумлінно працювати для її досягнення та розширити коло однодумців.

Якщо ви знайшли помилку, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Залишити коментар

Введіть текст коментаря
Вкажіть ім'я