Житомирщина: «Дуже хочеться, щоб наші діти жили в мирі!»

874

the-world-is-pigeonsНе порожніми є ці слова для анестезиста відділення анестезіології та інтенсивної терапії Житомирського обласного перинатального центру Віктора Миколайовича Опанасюка. Адже саме в день запису інтерв’ю його дружина мала народжувати їхню першу, таку бажану й довгоочікувану, дитину. А наступного дня, по завершенні реабілітаційного періоду після поранення в зоні АТО, Віктору Миколайовичу потрібно було з’явитися у військову частину (куди був мобілізований ще в кінці березня) — для продовження участі в бойових діях.  

Коли дізнався про мобілізацію, саме був на чергуванні, — згадує наш співрозмовник. — Мама зателефонувала й сказала, що дзвонили з військ­комату, аби я приїхав. Тож із роботи відразу поїхав до військкомату і цього ж дня був мобілізований до військової частини.

vz_36-37_Страница_15_Изображение_0001ВЗ Які були відчуття, коли отримали повіст­ку? Усвідомлювали, що йдете на війну?
— Спочатку якось особливо й не хвилювався — не думав, що потрапимо в зону бойових дій. Зрозумів, що на війні, вже коли нас передислокували до Луганської області, в селище Щастя, де на той час саме відбувалися гарячі події. Страху не було, але коли на очах убивають твоїх товаришів — відчуття такі… Це не порівняєш із військовими навчаннями, і слова «повернутися живим» тут набувають особ­ливого значення.

ВЗ Які обов’язки там виконували? Вас мобілізували як медпрацівника?
— Спочатку мене відправили на блокпост для забезпечення надання медичної допомоги особовому складу, який перебуває там. А потім я виконував обов’язки операційної медсестри в польовому медпункті: ми мали спеціальний автомобіль з облаштованою мобільною операційною, надавали першу медичну допомогу, яка можлива в польових умовах. Безпосередньо в бойових діях наш медпункт участі не брав, але в будь-який час — тільки-но надходило повідомлення, що обстріляли блокпост і є поранені солдати, — ми виїжд­жали й вивозили їх у госпіталі. Забезпечували особовий склад і перев’язувальним матеріалом, і знеболювальними — кожен військовослужбовець у нашому батальйоні мав індивідуальний перев’язувальний пакет, джгут та знеболювальне. Це все видавалось за відомістю на кожного військовослужбовця незалежно від того, чи він знаходився на блокпості, чи перебував на командному пункті. Забезпечення було непоганим: вистачало й перев’язувальних матеріалів, і шовного матеріалу, і потрібні інструменти ми мали для того, аби надати медичну допомогу нашим воїнам.

ВЗ Досвіду в цивільній медицині у вас дос­татньо, а чи вистачало вам його, щоб в умовах війни надавати медичну допомогу пораненим?
— У польових умовах надавати медичну допомогу, звісно, набагато складніше, ніж у мирному житті, адже все доводиться робити дуже швидко. Але, як я вже казав, нам вистачало й інструментів, і медикаментів, і кадрів — у штаті медпункту були санінструктори-фельдшери, хірурги, травматологи, рентгенологи, водії, які виїжджали з нами за пораненими.

ВЗ Скільком пораненим ви надали допомогу?
— Я вже й не згадаю — їх стільки було, що складно й порахувати… Пам’ятаю перший виїзд — під Новий Айдар. Обстріляли наш блокпост — було 15 поранених одночасно, двоє з них — тяжкі (першу допомогу їм надав санінструктор, який перебував на блокпості і якого теж поранили). Ми забирали їх із лікарні Нового Айдара, тому що блокпост знаходився за 100 кілометрів від розташування медпункту, а від Нового Айдара — кілометрів за 15. Доставили ми поранених у Вінницький польовий військовий госпіталь, а звідти їх потім відправили до Харкова.

Бували випадки, коли привозили тяжкопоранених, — снайпери стріляли, на розтяжках хлопці підривались. Доставляли поранених із блокпостів. Пам’ятаю, привезли бійця з відкритою черепно-мозковою травмою — куля потрапила в потилицю. Травма була несумісна із життям. Ми викликали до себе «швидку» з лікарні, оскільки виїжджали тільки в супроводі військових і в нічний час не могли вільно пересуватися — не знали, з якого боку нас можуть обстріляти. Близько трьох годин ми чекали «швидку», як могли надавали йому допомогу. За п’ять кілометрів до лікарні, як нам сказали пізніше, він помер.
Звичайно, до таких випадків я міг звикнути, коли працював на «швидкій», у реанімації. Але коли там бачиш скалічених і поранених — все сприймається зовсім по-іншому. Страшно, коли привозять молодих хлопців 19-20 років із відірваними кінцівками. Не знаю, як воно далі буде, коли доведеться повертатись туди, але більше переживаєш за тих хлопців, ніж за себе.

ВЗ Як ви отримали поранення?
— Це сталося 8 липня близько 14-ї години. На вулиці вже кілька діб тривала злива, і ми знаходилися в наметі. Раптово над ним вибухнула чи то міна, чи то снаряд (хтозна, чи це був мінометний обстріл, чи обстрілювали з «Градів»). Мого товариша, лікаря-анестезіолога з Вінницької області, поранило в ногу й руку, мене — в поперек. На моїх очах убило нашого начальника медичного пункту.

Потім були Вінницький польовий, Харківський і Київський військові госпіталі, реабілітаційний центр в Ірпені. Потому, за висновками лікарської комісії, мені призначили 15 діб реабілітації. І сьогодні її останній день.

ВЗ Скажіть, а як ставиться до наших військ місцеве населення?
— Коли я спочатку потрапив на блокпост і ми приїхали в одне село, наше командування наказало розмістити блокпост у самому його центрі, звідки йшла дорога на Рубіжне, зайняте сепаратистами й найманцями. Звичайно, одразу ж позбігалися всі жителі села. БМП й танки посеред села — я думаю, що кожен на місці цих селян так само зреагував би на це. Згодом ми знайшли спільну мову, й вони приносили нам їжу і так допомагали, хто чим може. За якийсь час командування вирішило перемістити блокпост за село, і місцевий фермер надав транс­порт, людей, щоб ми швидше облаштувались.

ВЗ Деякий час ви лікувалися, побули дома з рідними. Які ваші враження під час перебування у мирному житті?
— У мене багато друзів, серед яких є й такі, хто дійсно не може воювати, а є й ті, котрі якимось чином це обходять. Звичайно, мені приємніше навіть спілкуватися з тими хлопцями, з якими я там прожив, так би мовити, під одним дахом, в одному наметі всі ці чотири місяці, ніж із декотрими з тих, із ким дружив багато років.

Зараз я усвідомлюю, що дуже хочу миру! Ми виросли за мирних часів і не знали й ніколи не думали, що доведеться воювати. Хочеться, щоб усе скінчилось якнайшвидше, щоб країна була цілісною державою, щоб люди — схід і захід — знайш­ли спільну мову. Щоб наші діти мали майбутнє — жили в мирі та не бачили війни — тієї, що побачили ми.

Вікторія ПАЛАМАРЧУК, власкор «ВЗ», м. Житомир

Якщо ви знайшли помилку, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Залишити коментар

Введіть текст коментаря
Вкажіть ім'я