Дитячий хірург Микола Хома з Чернівців понад рік проводив складні операції та рятував життя дітей в регіональному госпіталі провінції Уамбо Республіки Ангола. Медик уперше мав справу з патологіями, яких в Україні ніколи не бачив. І, попри дуже низький рівень життя місцевих мешканців, був вражений фінансуванням медичної галузі.
На медика в Анголі вчаться 12-14 років
Микола ХОМА, завідувач хірургічного відділення дитячої хірургії КМУ «Міська дитяча клінічна лікарня» м. Чернівці До закордонних фахівців вимоги високі: диплом, сертифікати курсів підвищення кваліфікації, категорія — тільки вища, вчений ступінь, завірений перелік оперативних технік, якими володіє лікар. Тож аби потрапити на роботу в госпіталь Анголи, я пройшов серйозну перевірку. Подав перелік вказаних документів, спеціальна комісія розглянула мою кандидатуру, і мене запросили на роботу. Житлом забезпечив госпіталь — оселився в медичному гуртожитку неподалік лікарні. Тут надають кімнати всім приїжджим лікарям. На щастя, клімат у провінції Уамбо, де я опинився, досить комфортний: середня річна температура повітря — 26-28 градусів тепла.
Найбільшою проблемою, із якою зіштовхнувся одразу після приїзду, була мова: місцеві жителі спілкуються між собою португальською. Чужа країна, незнайома лікарня й абсолютно незрозуміла мова — у такій атмосфері доводилося демонструвати свої вміння.
Чергування тривають по тижню
Центральний регіональний госпіталь — єдиний у провінції Уамбо. Він обслуговує весь регіон, а це близько 1 млн населення. Відділення хірургії не розділене на доросле й дитяче. Тож діти, фактично, лежать у палатах поруч із дорослими. Це не дуже зручно, і за можливості ми намагалися виділяти для діток окрему палату.
Дитячих хірургів на весь госпіталь було всього двоє — я та мій колега, місцевий лікар Матеуш. Тож працювати доводилося напружено. Зокрема, якщо у звичайній українській лікарні чергування триває 1 добу, то в регіональному госпіталі Уамбо — тиждень: 7 діб працював я, 7 діб — Матеуш. Але, оскільки неможливо провести стільки часу, не виходячи з лікарні, усе зводилося до того, аби цілодобово бути «на телефоні». Щойно в приймальне відділення надходила дитина із хірургічною патологією, мене одразу викликали в госпіталь. Це могло трапитися в будь-який час доби.
Адміністрація медустанови, завідувачі відділень чергують нарівні зі звичайними лікарями. Наприклад, начмед за фахом — нейрохірург, і коли до лікарні надходила людина із черепно-мозковою травмою, він приїжджав та проводив операцію.
Моїм першим пацієнтом був 5-денний малюк із защемленою грижею. Я оглянув дитину, побачив: необхідно терміново оперувати, але не знав, як пояснити медсестрам, що треба готувати операційну… Проте на роздуми часу не було — потрібно було діяти. Так розпочалися будні в ангольській лікарні.
Протягом перших місяців в Анголі зрозумів, яку підтримку і допомогу мав у Чернівцях, де колеги розмовляють з тобою рідною мовою, є профільна кафедра, із фахівцями якої можеш порадитися. У госпіталі Уамбо ти один, перед тобою — симптоми, аналізи й дитина з переляканими батьками. Ти сам приймаєш рішення і несеш за них відповідальність.
Пацієнт стаціонару забезпечений усім
Я був приємно вражений рівнем фінансування клініки Уамбо. Госпіталь фінансується державою, і пацієнт, потрапляючи до стаціонару, забезпечений усім: від спирту й вати до антибіотиків, попри те, що медичного страхування в Анголі немає. Я жодного разу не відправляв батьків хворого в аптеку по ліки. Хіба що під час виписування додому призначав спазмолітик, який необхідно було придбати в аптеці й вживати ще кілька днів.
Дуже добре обладнана і сама лікарня. У відділенні хірургії — цифровий рентгенапарат, коагулятори, апарати ШВЛ, якісні хірургічні інструменти. Не можу сказати, що обладнання потужніше, ніж те, яке наразі є у відділенні дитячої хірургії Чернівецької міської дитячої клінічної лікарні, рівень приблизно той самий, однак усе устаткування було знайоме, і це дуже допомагало в роботі.
А ще з перших днів побачив, що в африканській країні зовсім інше ставлення до лікарів. Працювати, звісно, нелегко, але, повірте, не важче, ніж в Україні. Лікарів там шанують, бо їх мало, а медичної допомоги потребує багато людей.
Ми ніколи не можемо знати точно, із чим матимемо справу
Організація охорони здоров’я Анголи, навіть на мій сторонній погляд, потребує реформування. Там узагалі немає первинної ланки, яка мала б займатися профілактикою. Натомість, коли з’являються перші симптоми захворювання, місцеві мешканці йдуть до… шаманів. Вони читають заговори, дають пити зілля та настоянки. Зрештою, хвороба все одно прогресує, і до госпіталю такого пацієнта привозять із дуже «розмитою» клінічною картиною.
Місцеві лікарі називають таке лікування «традиційною медициною» і намагаються проводити просвітницьку роботу. Однак місцеві жителі знизують плечима: вони щиро вірять шаманам.
Уперше в Анголі мав справу з патологіями, яких в Україні ніколи на практиці не зустрічав. Хоча теоретично розумів, як їх лікувати. Зокрема щотижня доводилося оперувати маленьких пацієнтів із перитонітом, спричиненим черевним тифом, про який, на щастя, в Україні давно забули, а в Анголі це поширена інфекція. До того ж на операційний стіл діти зазвичай потрапляють у дуже важкому стані — із перфорацією кишечнику.
Ще одна поширена хірургічна патологія — абсцес печінки, спричинений гельмінтозом. Мешканці сіл нехтують елементарними правилами особистої гігієни й етикету. Не раз, бувало, заходячи на обхід до палати, бачили таку картину: мати хворої дитини сидить на підлозі й брудними руками несе їжу до рота, і добре, якщо із серветки. Через антисанітарію та поширення найрізноманітніших інфекцій — від тифу до вірусу імунодефіциту — ми, лікарі, були особливо уважні до власної гігієни. З перших днів ангольські медики навчили мене працювати тільки у двох парах медичних рукавичок. «Ми ніколи не можемо знати точно, із чим матимемо справу», — казали місцеві хірурги.
Ангольські уроки для української медицини
Спостерігаючи за системою охорони здоров’я в Африці, звернув увагу: організувати якісну медичну допомогу населенню не так уже й складно. Ми, українці, маємо для цього набагато потужнішу матеріально-технічну базу, грамотніших фахівців та краще фінансування. Якщо ж запрацює анонсована Міністерством охорони здоров’я України система медичного страхування, це буде великим плюсом, хоча в Анголі і без страхування держава забезпечує хворих усім необхідним, а лікарів — достойною заробітною платою.
Інша проблема полягає в тому, що в Україні варто змінювати не тільки модель медицини, а й ставлення до медиків. Бо якщо пацієнти в Анголі (навіть ті, які вірять шаманам і їдять з підлоги!) з величезною повагою ставляться до лікаря, прислухаються до його призначень, то в Україні, на жаль, це не так. Огляд лікаря наші громадяни часто сприймають як щось непотрібне, дозволяють собі не погоджуватися з призначенням чи діагнозом, сперечаються. В Анголі ж тобі вклоняються просто за те, що ти вийшов до пацієнта. Насправді, маючи такий потенціал, як в Україні, можна досягти неабияких вершин. Для цього потрібно начебто небагато: працювати на совість усім, починаючи від законотворців та урядовців і закінчуючи рядовими медиками.
Ольга КАМСЬКА, спеціально для «ВЗ»
