УНІВЕРСИТЕТСЬКІ КЛІНІКИ – «СИЛІКОНОВА ДОЛИНА» УКРАЇНСЬКОЇ МЕДИЦИНИ?

2260

ОЛЕКСАНДР ВОЛОСОВЕЦЬ: лікар вчится біля ліжка хворого

Як довго університетські клініки будуть предметом обговорення і як швидко вони стануть нормою життя в Україні – про це наша розмова із заступником директора департаменту роботи з персоналом, освіти та науки, начальником відділу освіти та науки МОЗ України, членом-кореспондентом НАМН України, професором Олександром ВОЛОСОВЦЕМ

ВЗ Коли виникла ідея створення університетських клінік в Україні і як вона реалізується на практиці?

— Ідея відродження університетських клінік завжди була пріоритетною у наших медуніверситетів, з того самого часу, коли постановою Раднаркому СРСР їх зробили комунальними лікарнями у 50-х роках минулого століття. Перші позитивні порухи відбулись у середині 90-х років, коли були створені клініки Донецького НМУ: ортопедії і травматології та акушерсько-гінекологічна клініка (Донецький регіональний центр охорони материнства і дитинства під керівництвом академіка В. Чайки). Наступним кроком було затвердження пілотного проекту щодо створення університетської клініки шляхом передання міської лікарні із власності комунальної громади в державну власність. Так у 2004 році на державному рівні було підтримано ініціативу Одеського медичного університету, який відпрацював її до розбудови новітнього інноваційного центру, роботу якого нещодавно високо оцінив Президент України В.Ф. Янукович. Клініка надає сучасну і високоякісну спеціалізовану медичну допомогу населенню регіону (там за рік лікується 60 тис. пацієнтів із різних областей країни). Вона дає можливість студентам і курсантам бачити нове обладнання, як воно застосовується, оволодівати сучасними методами діагностики і лікування. Хотілося б мати такі клініки в кожному університеті, адже те, що лікар вчиться біля ліжка хворого, — аксіома. Потім відбулося створення власних університетських стоматологічних центрів Національного медичного університету ім. О.О. Богомольця та Львівського національного медичного університету ім. Д. Галицького. За рішенням керівництва Міністерства запрацювали університетські клініки Донецького національного медичного університету, Запорізького медичного університету та Дніпропетровської медичної академії, які були створені на базі колишніх відомчих лікарень. У 2009 році рішенням уряду було створено Тернопільську університетську лікарню. ЇЇ появу викликало саме життя — для подолання тяжкої епідемії грипу, яка охопила тоді країну, потрібно було залучити ресурси, кадровий потенціал наших медуніверситетів та їх матеріально-технічну базу, особливо лабораторну. Так само було створено університетську лікарню в АР Крим, де об’єднали кілька лікувальних закладів і кафедри університету в один комплекс. Зараз свої університетські клініки або стоматологічні центри мають 10 ВНЗ.

ВЗ Отже, в Україні пробують прищепити різні моделі університетських клінік?

— Так, Тернопіль і АР Крим — приклади корпоративної моделі, яка поширена в багатьох країнах світу, наприклад у Німеччині, Голландії, Австрії (коли університет і комунальна громада мають рівні права на майновий комплекс університетської клініки). Ми вивчали досвід роботи таких клінік — там не розділяють інтереси університету й комунальної громади, яка добре усвідомлює: якщо відділеннями лікарні керують провідні професори університету, це тільки плюс на користь якості медичної допомоги. Населення задоволене й університет має серйозну клінічну базу.
Наступна модель — інтегративна, коли університети мають власні клініки (досвід США), також має право на існування в Україні — тому приклад успішний досвід Одеського НМУ, який впровадив класичну інтегративну модель (ректор і провідні фахівці несуть повну відповідальність не лише за освіту, а й за якість діагностичного процесу, лікування, котре проводиться у клініці). Завдяки ініціативі ректора Валерія Запорожана і підтримки одеського міського голови Олексія Костусєва прийнято рішення про передання університету цілого комплексу міських лікарень, які свого часу були його клініками. Ці лікарні у вкрай складному матеріальному і кадровому становищі, там практично все потрібно починати з нуля і для цього необхідні достатньо великі капіталовкладення, а нинішні соціально-економічні умови не дозволяють одразу це зробити. Але одесити молодці — вони мають клініку і не зупиняються на досягнутому.

ВЗ Орієнтуються на світові зразки?

— Наші медичні університети достатньо потужні. Контингент студентів перевищує 5-6 тис., а в НМУ імені О.О. Богомольця та Національному фармацевтичному університеті — понад 10 тис. студентів. Тож понад 40-50 клінічних кафедр не розмістиш на базі однієї клініки. Потрібно великі багатопрофільні комплекси, на базі яких могли б працювати по 10-15 клінік. Як це і відбувається у Європі. Там університетська клініка — це понад 1,5 тис. ліжок, 20-25 спеціалізованих відділень, великий штат (зазвичай понад тисячу) лікарів та молодших медичних спеціалістів. Це великі обсяги фінансування — від півмільярда до мільярда євро. І нам теж потрібно йти таким шляхом, хоча ми розуміємо, що наші економічні реалії дещо стримуватимуть цей процес. Але, як кажуть: той, хто хоче чогось досягнути, — шукає можливі варіанти, хто працювати не хоче — шукає виправдання.

За ініціативи прем’єр-міністра України Миколи Азарова започатковано будівництво великої багатопрофільної університетської клініки Вінницького нац­медуніверситету. Вже розроблено її проект, виділено землю під будівництво, вкладено певні кошти. Це буде потужна університетська клініка ( її класичний зразок) — вона розрахована на понад 1000 ліжок, обслуговуватиме крім Вінницької ще кілька невузівських областей (Черкащину, Кіровоградщину, Хмельниччину, Житомирщину), до речі, там буде обладнано вертолітний майданчик. Тож перед університетом постане завдання кадрового і матеріально-технічного забезпечення такого закладу — робота на роки.

ВЗ Які ще перешкоди стають на заваді?

— Приміром, щодо того, яким чином кошти з місцевого бюджету передати в державний бюджет під час передання комунальних міських лікарень університету. Організаційні питання прикріплення населення, вирішення долі медперсоналу лікарень, які будуть працювати у штаті університету. Питання є, їх потрібно розв’язувати, але це не повинно зупиняти процес. У Луганську також виявили ініціативу щодо передання міської лікарні університету. А напередодні останньої колегії МОЗ України з такою ініціативою до Віце-прем’єр-міністра України – Міністра охорони здоров’я Р.В. Богатирьової звернувся голова облдерж-
адміністрації Івано-Франківщини М. Вишиванюк. Звичайно, що Міністерство її підтримало та дало доручення Івано-Франківському медуніверситету розпочати відповідну роботу спільно з міською владою.
Процес створення університетських клінік та лікарень в Україні не зупинити. Це філософія розвитку вищої медичної освіти, її світовий досвід, її майбутнє. Не може розвиватися університет, якщо у нього відсутня власна клінічна база, або корпоративна, або інтегративна. Ми ці поняття абсолютно не розділяємо, кожен ВНЗ і кожен регіон може вибрати свою модель і йти тим шляхом, яким визначиться. Можливості для цього є — комунальним громадам такої кількості лікарень не потрібно. У нас великий ліжковий фонд, який у півтора разу перевищує середньоєвропейські показники. Та ще й відомча медицина має достатньо розгалужену мережу своїх лікувальних закладів і це теж перспектива для створення університетських клінік на їх базі. Усе це повинен об’єднати єдиний медичний простір. А університетські клініки мають стати локомотивами, які цей простір зміцнюватимуть.

ВЗ Як МОЗ підтримає ініціаторів?

— По-перше, у нас є положення про університетську клініку, затверджене наказом міністерства — воно дає право ВНЗ створювати такі клініки. Напрацьовуються фінансово-економічні механізми їх створення. По-друге, у нову редакцію закону України про вищу освіту, за ініціативи МОЗ, внесено пункт щодо університетських клінік та університетських лікарень у перелік структурних підрозділів. Сподіваємось, що найближчим часом парламент затвердить цей закон — освітяни його вже зачекались, адже від прийняття старої редакції минуло 10 років, змінилися економічні реалії, засади діяльності ВНЗ позначилися демократизацією, автономізацією у розпорядництві коштами тощо. У новому законі про вищу освіту передбачено низку пільг для ВНЗ щодо придбання навчального та іншого обладнання (його не обкладатимуть митом під час ввезення на територію України і податком на додану вартість). Це суттєво полегшить життя і університетам, у тому числі і щодо забезпечення сучасним обладнанням університетських
клінік. Зараз відпрацьовується новий закон про заклади охорони здоров’я, де також буде присутнє визначення університетської клініки та лікарні.

ВЗ Чи достатньою буде автономія університетських клінік?

— Така автономія передбачається самоврядуванням самих університетів (клініка — його структурний підрозділ, тож на неї розповсюджуються всі права університету, а на співробітників майбутніх клінік — права працівників ВНЗ). Із досвіду скажу, що від цього люди лише виграють, особливо це стосується молоді, яка має унікальну можливість співпрацювати з кафедрами університетів, захищати дисертації — зміна статусу відкриває перед ними абсолютно нові перспективи.

ВЗ Можна мріяти про «силіконову долину» у вітчизняній медицині?

— Такі мрії можливо втілити лише за умови належного фінансування та інвестування. А за нинішніх вливань у наукові дослідження ВНЗ надія хіба що на ентузіастів, які завжди були і будуть у вищій школі. Наукові ідеї постійно народжуються, але для того щоб їх реалізувати, в умовах соціально-економічної кризи на одну лише державу сподіватися марно — потрібно розраховувати на державно-приватне партнерство. Нам необхідно пропонувати свої наукові розробки, продавати їх, виходити на європейський ринок, хоча це й складно. Лише інноваційна інвестиційна діяльність може вивести нас до «силіконової долини» в майбутньому, і тоді буде зворотній потік, коли інновації впроваджуватимуться в практику і приноситимуть дохід. І діяльність університетських клінік, і робота науковців та лікарів повинна бути економічно обґрунтована — потрібна мотивація, щоб людей зацікавити в результатах своєї праці, тоді буде і віддача. Шляхів, щоб це реалізувати, — достатньо. Діяльність університетської клініки передбачає надання гарантованого рівня медичної допомоги, а також можливість послуг понад державне замовлення. Кожен керівник сучасної клініки — менеджер. Нині життя потребує нового покоління управлінців — людей активних, які сприймають нову ідеологію, швидко реагують на зміни, виклики, у тому числі економічні, і вміють приймати адекватні рішення. Адже університет — це свого роду велике підприємство з виробництва знань та інновацій.

ВЗ Тож, можливо, і краще, що університетські клініки виникають з ініціативи «знизу», тобто з боку тих, хто хоче і може втілити цю ідею? 

— Це повинна бути спільна ініціатива з боку університетів і місцевих громад, які зацікавлені в отриманні якісної медичної допомоги населенню на рівні сучасних стандартів. Можливість об’єднати ресурси університету і громади (щоб, приміром, закупити новітнє обладнання) — взаємовигідне партнерство. Там, де це розуміють, університетські клініки будуть створюватися. Там, де звикли пливти за течією, застарілі стереотипи рано чи пізно доведеться зламати — того вимагає життя.


 ТОЧКА ЗОРУ

Василь МОРОЗ, ректор Вінницького національного медичного університету імені Пирогова, Герой України, професор, доктор медичних наук, академік НАМН України, заслужений діяч науки і техніки

Без університетських клінік я не бачу серйозного майбутнього медичної освіти. Діяльність таких клінік — це запорука суттєвого підвищення рівня і додипломної, і післядипломної підготовки лікарів. Взяти хоча б один аспект — доступ молодого лікаря до операційної. У звичайній лікарні, на базі якої вони проходять практичні заняття, іноді студентів просто не допускають до операцій. І вплинути на це ми не можемо, точніше, регулюємо ситуацію тільки за рахунок особистих стосунків. А в університетській клініці навчальні плани — своєрідний закон, і ніхто нікого не проситиме їх виконувати. Окрім того, університетська клініка — це база для наукових досліджень і водночас — практична медична допомога на високому рівні (майже на рівні науково-дослідного інституту, лише з тією різницею, що інститути, як правило, надають медичну допомогу вузького профілю (до того ж вони надзвичайно перевантажені пацієнтами), а університетська клініка — багатопрофільний заклад. Сьогодні на службу медицині приходить нова техніка, з’являються нові технології, але окремі лікарні знову ж таки «не потягнуть» таких нововведень. Якщо ж кошти не розпорошуватимуться, а акумулюватимуться, в університетській клініці нові технології стануть реальністю вітчизняної медицини.
В Україні поки що немає подібних клінік, які уособлюватимуть у собі всі ці завдання. Вочевидь, ми будемо піонерами. Тож уже маємо домовленість про співпрацю (у підготовці кадрів) із потужним хірургічним центром РФ, із деякими клініками Німеччини та Ізраїлю.


 

Леонід КОВАЛЬЧУК, ректор Тернопільського медуніверситету імені І.Я. Горбачевського, член-кореспондент НАМН України, професор

Мережа університетських лікарень нині діє в усіх цивілізованих країнах — практично кожний зарубіжний університет, як американський, так і європейський, має таку установу. Це зазвичай багатопрофільний, найбільший лікувально-профілактичний медичний заклад у регіоні. Ми ж започаткували діяльність у цьому обширі ще 15 років тому зі створення власного медичного закладу, який назвали лікувально-діагностичний центр. Базувався він у приміщеннях ТДМУ, знайшли й відповідну форму його фінансування, але проіснував він усього 5 років. Незважаючи на те, що у цьому лікувально-профілактичному підрозділі університету було все необхідне — стаціонарне відділення, в якому виконували майже 1000 операцій на рік, власна лабораторія, сучасна ультразвукова та ендоскопічна апаратура, комп’ютерний томограф, — за 5 років його діяльності ми помітили безперспективність цього проекту. Чому? Бо там можна було розмістити усього кілька клінічних кафедр. Звісна річ, могли використовувати його як базу для вивчення нових технологій та проведення наукових досліджень, впровадження нових методів лікування чи діагностики. Але коли ми звернулися до європейського досвіду створення таких закладів, то помітили: якщо у тамтешніх університетах і є якісь невеликі лікувальні підрозділи, то це поодинокі випадки, і зазвичай їх використовують тільки для власних потреб, приміром — для надання меддопомоги студентам чи працівникам.
Як правило, у США та країнах Єврососоюзу університетські лікарні не є структурними підрозділами університетів. Лікарні та університети мають різне підпорядкування та різні джерела фінансування (приміром, у Лейпцигу університет — у державному підпорядкуванні, а університетська лікарня — муніципальний заклад). Примітно, що партнерські стосунки між ними визначені класичною коопераційною угодою. Прикладом часткової інтеграції може стати Віденська університетська лікарня. Університет фінансується з державного бюджету і підпорядковується Міністерству науки та освіти Австрії. А університетська лікарня підпорядкована муніципалітету і фінансується з місцевого бюджету.
Бюджет Віденського університету — 320 млн євро, які виділяє держава. На університетську лікарню, яку утримують за рахунок столиці, витрачають 1 млрд 200 млн євро. Уже один цей факт заперечує, що університетська лікарня може бути структурним підрозділом університету. Часткова інтеграція передбачає і те, що всі медики лікарні перебувають у штаті університету (і отримують там зарплатню), а в штаті лікарні — середній медперсонал і технічні працівники.
Прикладом більш тісної інтеграції є медичний факультет класичного університету у Грайсфальді (Німеччина), де декан медичного факультету одночасно є головним лікарем університетської лікарні.
Ми переконалися, що створення власних медичних підрозділів не достатньо ефективне, бо у власному підрозділі створити багатопрофільну лікарню, яка буде найбільшою в регіоні і стане лікарнею, як кажуть в Європі, «повного медичного забезпечення», неможливо. Тому єдиний вихід — створювати університетську лікарню на базі тих лікувальних закладів, які в регіоні є найпотужнішими. У вітчизняній охороні здоров’я — це обласні лікарні.
Ми дійшли висновку, що найоптимальнішим варіантом для нас стане університетська лікарня, створена на корпоративних засадах і три роки тому реалізували цей проект.
Тернопільська університетська лікарня, створена на базі обласної лікарні, залишається у підпорядкуванні обласної ради і фінансується за рахунок обласного бюджету. Статутом лікарні передбачено, що керівниками клінік є завідувачі кафедри, їм підпорядковуються завідувачі відділень. Створено правління лікарні (головний лікар, його заступники, а також проректор університету з лікувальної роботи, котрий має право накласти вето на будь-яке рішення). Існує наглядова рада, яка вирішує кардинальні питання: розвитку, фінансування, кадрові. Ми переконалися в тому, що такий шлях виправданий і сьогодні дана модель ділового партнерства, вважаю, цілком прийнята і для українських медичних вишів.
Звісно, є й проблеми. Скажімо, на території закладу нині будують лабораторний корпус. Ми хотіли б отримати дозвіл на участь у дольовому будівництві й «узаконити» збудовані нами приміщення. Відтак, вони будуть у підпорядкуванні університету, а точніше, МОЗ України, тобто у державній власності. Фінансується університетська лікарня з обласного бюджету, цих коштів для повноцінного функціонування закладу такого рівня, звісно, не вистачає. Стан справ могли б поліпшити централізовані фінансові вливання, однак Бюджетний кодекс не дозволяє фінансування з різних джерел. МОЗ України підготувало подання до Верховної Ради з пропозицією внести певні зміни до бюджетного законодавства. Чекаємо, що з’явиться можливість у рамках закону спрямовувати державні кошти на клінічні бази університету.


 

Василь ЛАЗОРИШИНЕЦЬ, член-кореспондент НАМН України, доктор медичних наук, професор, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки

Якщо говорити про те, що стоїть на заваді розвитку університетських клінік в Україні, — це передусім догматизм у мисленні, небажання щось змінювати, щось комусь віддавати (наприклад лікарні — університетам) тощо. Є в цьому плані і проблеми з бюджетами. Тому вважаю, що найбільше для України підходить корпоративна модель університетських клінік — принаймні її впровадження потребує якнайменше змін. Нині ж університетські лікарні в Україні — це малопрофільні заклади, які краще назвати клініками при університетах, а не університетськими клініками, як це розуміють у світі (багатопрофільний заклад, який надає високотехнологічну допомогу по 30-40 напрямках лікування, де розвивають науку і займаються її впровадженням у практику). До речі, науковий і освітній напрямок роботи в університетських клініках Європи фінансується з центрального бюджету, а лікувальний — із комунального. І приблизно на 60% наукові розробки таких клінік фінансуються за рахунок фармацевтичних фірм і корпорацій, компаній із виробництва апаратури, решту ж дає держава. Багатопрофільність фінансування, потужність, удосконалення управлінської вертикалі в охороні здоров’я — все це переваги університетських лікарень, цінні для вітчизняної охорони здоров’я. До того ж поєднання клінічної, наукової та освітньої їх діяльності має наблизити якість медичної допомоги до рівня міжнародних стандартів. Створення сучасних університетських лікарень на засадах державної корпорації з місцевими органами виконавчої влади може стати основою реформування вищої медичної школи в Україні і сприятиме реформуванню галузі в цілому.

 

 

Якщо ви знайшли помилку, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Залишити коментар

Введіть текст коментаря
Вкажіть ім'я