Ольга КОВАЛЕНКО, лікар-невролог, доктор медичних наук, професор кафедри сімейної медицини та амбулаторно-поліклінічної допомоги НМАПО імені П. Л. ШупикаОтже, сімейному лікарю доведеться починати реабілітацію, як то кажуть, з нуля і працювати в рамках доступних йому можливостей. На перший погляд, ці методи прості, хоча насправді дієві, якщо пацієнт прихильний до роботи над собою (а переконати і заохотити до цього також має медичний працівник первинної ланки) і виконує «домашні завдання» постійно — під самоконтролем, контролем сімейного лікаря та сімейної медсестри, рідних і близьких.
Згідно із сучасними вимогами до компетенцій медичних працівників первинної ланки вони мають володіти певними знаннями з реабілітології, оскільки на них покладено контроль за реабілітаційними заходами, призначеними хворим у стаціонарі, а також їх коригування в разі низької ефективності. Зокрема, за уніфікованими клінічними протоколами щодо надання медичної допомоги при інсульті сімейний лікар має відвідати пацієнта впродовж трьох діб після виписування зі стаціонару, ознайомитися з призначеннями «вузьких» спеціалістів (у тому числі й щодо реабілітаційних заходів), проконтролювати їх виконання хворим, оцінити його неврологічний статус, а надалі й динаміку відновлення. Лише за відсутності позитивних зрушень сімейний лікар зобов’язаний проконсультуватися у фахівця вторинної ланки (невролога).
Чому на первинку покладено таку велику відповідальність?
Бо саме лікарі та медсестри загальної практики-сімейної медицини найкраще знають своїх пацієнтів, їх анамнез, умови життя, фізичний і психоемоційний стан, ситуацію в сім’ї тощо. Особливою є й просвітницька роль сімейного лікаря. На жаль, нині в населення низький рівень поінформованості щодо ефективності реабілітаційних заходів та їх вибору. Зазвичай пацієнти впевнені, що їм допоможуть тільки ліки (нехай дещо інші, ніж у стаціонарі, але обов’язково і багато), або ж шукають в інтернеті різноманітні вправи, якими навіть можуть собі зашкодити, коли попередньо не порадяться із фахівцем. Деякі пацієнти взагалі нічого не роблять і/або чекають госпіталізації в реабілітаційний стаціонар. Тому лікар має розповісти пацієнту і його родичам, як перетворити побутову реабілітацію на частину повсякденного життя і навіть задоволення. Зокрема, при неврологічній патології рекомендовані різноманітні заняття та легкі вправи, спрямовані на поліпшення рухової активності, дрібної моторики, координації, рівноваги, когнітивних функцій. Це можуть бути прості, доступні для кожного речі: застібання ґудзиків різного розміру на одязі різного кольору та фактури, зав’язування шнурків, малювання чи розмальовування готових малюнків, складання пазлів, збирання конструкторів (більше підходить для чоловіків), рукоділля (вишивка, плетіння, нанизування намиста тощо — для жінок). При цьому потрібно поступово ускладнювати завдання: використовувати ґудзики різного розміру, змінювати матеріали за кольором та фактурою, тобто йти за принципом «від простого до складного». Чим більше аферентних сигналів отримує мозок, тим активніше вони «будять» пригнічені нейрони й активують міжнейронні зв’язки. І дуже важливо налаштувати родичів на підбадьорювання хворого. Це не лише психологічно стимулює його до подальших занять, а й сприяє виробленню ендорфінів і серетоніну, які сприяють відновленню головного мозку й організму вцілому.
Тут доречно згадати про те, що слово лікує. І думка також. Тому сьогодні реабілітологи радять хворим намагатися рухати кінцівками, навіть якщо вони зовсім втратили рухомість, аби сигнали від мозку надходили до цих зон — це важливо для відновлення функцій.
Велике значення для врівноваження емоційного стану пацієнта має анімалотерапія (реабілітація за участю тварин, зокрема домашніх). Крім того, корисно супроводжувати фізичну реабілітацію музикою. Також потрібно навчити хворого елементарним методам точкового самомасажу, розробити індивідуальний комплекс доступних вправ. Для цього сімейний лікар має володіти певними знаннями. На жаль, до сьогодні в підготовці лікарів і медсестер — суттєвий пробіл щодо вказаного напрямку. Тому фахівці нашої кафедри розробили інформаційні та тренінгові блоки. І знайомлять із ними медичних працівників на реабілітаційно-профілактичних майстер-класах, котрі відбуваються на клінічній базі кафедри (неврологічному відділенні міської клінічної лікарні №15 Подільського району м. Києва), аби вони могли навчати своїх пацієнтів виконувати певні вправи (спочатку разом, а потім і самостійно), проводити точковий і зональний самомасаж, застосовувати елементи постізометричної релаксації. Усі ці заходи потрібно систематизувати в один план. Необхідно, аби хворий чи його родичі вели щоденник, де відображали б й вжиті заходи, і їх результати, оскільки в сімейного лікаря та сімейної медсестри не буде часу щодня відвідувати пацієнта — достатньо навчити хворого і час від часу контролювати динаміку процесу.
І більше уваги слід приділити членам родини хворого, адже це також пацієнти сімейного лікаря. Тож він має дбати про їхній фізичний і психологічний стан, особливо якщо в сім’ї є тяжкий хворий, і догляд за ним суттєво знижує якість життя родини, сприяючи розвитку захворювань. Відтак медичні працівники первинної ланки повинні володіти знаннями і навичками не тільки з реабілітації, а й профілактики. І це має бути враховано в процесі реорганізації медичної освіти на всіх етапах».
