У нього свій погляд, своя позиція щодо багатьох питань науки, фармацевтичної практики, клінічної медицини. Завідувач кафедри організації та економіки фармації НМАПО імені П.Л. Шупика Микола Семенович Пономаренко – доктор фармацевтичних наук, професор, громадський діяч – дбає, аби систему охорони здоров’я зробити сучаснішою, доступнішою для всіх прошарків населення.
ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ ДО ОСВІТИ
Кожному, хто свого часу закінчував вищий навчальний заклад, не забути того святкового дня, коли проректор із навчальної роботи в урочистій обстановці вручав випускникам диплом про вищу освіту. Почуття переповнювали серця молодих і завзятих. Радісно і сумно водночас. Радісно, що стали фахівцем, а сумно – що доводиться роз’їжджатися, розлучатися з друзями.
Готувалися роз’їхатися за направленнями на роботу й випускники Харківського фармацевтичного інституту. Прибув представник Міністерства охорони здоров’я, мав розмову з ректором інституту. Дипломовані провізори потрібні всім регіонам, але не менше потребує їх і столиця, яка в усьому має задавати тон. Звичайно, Києву потрібні найбільш успішні випускники. Ректор склав невеличкий список, до якого потрапив і Микола Пономаренко.
Перед призначенням на роботу представник міністерства провів із ним співбесіду, поцікавився його життєписом.
Звичайною була його біографія. Народився у селищі Андріївка Балаклійського району на Харківщині в родині простих, працьовитих людей. Родина була великою, статки скромні, отож змалечку привчався допомагати батькам. Доля не балувала хлопця: рано померла мати, то був величезний для нього удар. Виникли й інші ускладнення.
Батькові було нелегко працювати, управлятися з присадибною ділянкою, господарством і доглядати за дітьми, отож одружився вдруге. Мачуха виявилася суворою, з чужими дітьми не панькалася. Вони багато працювали. Микола збирав гриби у лісі, пас колгоспну худобу. А мріяв про десятирічку. Мачуха ж вважала, що то зайва розкіш, витребеньки. Доучуватися довелося у вечірній школі, як тоді казали, «без відриву від виробництва». Це було нелегко, але він наполегливо йшов до мети. Закінчив десятирічку, став студентом фармінституту, не розраховуючи на матеріальну допомогу батьків. Знову довелося підробляти, тепер уже на себе – аби мати добавку до мізерної студентської стипендії.
– Із вас вийде прекрасний фахівець, – спрогнозував представник міністерства. І підписав призначення.
АПТЕКА НА ПОДОЛІ
У Києві його призначили завідувачем аптеки на Подолі. Не аптека, а розвалюха. Довелося походити по інстанціях, клопотатися, аби допомогли зробити капітальний ремонт приміщення. Кошти знайшлися, але хто виконуватиме роботи, які не вписувалися у титульний список будівельників?
Молодий завідувач скликав збори трудового колективу. Висловив свою думку: нічого іншого не лишається, окрім як узятися за ремонт власними силами, адже підлога вже починала провалюватися. Колектив підтримав. Завідувач почав роботу першим – працював і за маляра, і за штукатура. І з розвалюхи зробили лялечку.
Організаторські здібності молодого фахівця помітила районна влада. І почала вмовляти його обійняти посаду голови райкому галузевої профспілки. Не став комизитися: потрібно – значить потрібно. І проявив себе не з гіршого боку. Тепер уже його помітили у міській раді галузевої профспілки. Пішов і далі сходинками службової кар’єри – запросили секретарем республіканського комітету профспілки працівників охорони здоров’я.
Треба сказати, що профспілкова діяльність Миколі Пономаренку аж ніяк не зашкодила. Відвідуючи трудові колективи медичних закладів, переконався, якою слабкою ланкою у загальній системі охорони здоров’я є наукове підґрунтя фармації.
Ще в інституті йому пропонували зайнятися наукою. Довелося відмовитися – на мізерну аспірантську стипендію складно було б утримувати молоду сім’ю. Але ж тепер відкривалася можливість обійтися і без очної аспірантури. Звичайно, тяжко буде поєднувати роботу у профспілці й підготовку серйозного наукового дослідження. Та до труднощів йому не звикати – і тепер у рідному інституті взяв тему дисертаційної праці. Виконав її, успішно захистив, отримав ступінь кандидата фармацевтичних наук. Єдиним кандидатом наук у галузевій профспілці України.
На цей непересічний факт звернуло увагу керівництво тодішнього (1984 рік) Київського інституту післядипломної освіти лікарів, запропонувало взяти участь у конкурсі на заміщення посади доцента кафедри організації та економіки фармації. Погодився. Переміг у конкурсі.
Саме життя спонукало йти і далі стежиною науки.
Доцент Микола Пономаренко не звик ходити торованими шляхами. І тему докторської дисертації обирав з погляду не її «зручності», дисертабельності, а актуальності. Наукова праця мала допомогти практиці витягти з прориву найслабшу ланку фармації – кадри. Якщо перепідготовка лікарів була налагодженою, то з удосконаленням фаху провізорів, фармацевтів – значно складніше. Саме цю проблему науковець і вирішив дослідити з погляду науки, видати відповідні рекомендації.
Зміст його нової наукової праці висвітлюється вже в самій її назві: «Організаційні принципи, методичні основи й форми удосконалення системи післядипломного навчання провізорів». Захист дисертації пройшов блискуче – за присудження Миколі Пономаренку наукового ступеня доктора фармації проголосували одностайно.
ДИНАСТІЇ – БУТИ!
Вільного часу в Миколи Семеновича практично не буває. Але він знаходить його і для ознайомлення з творами художньої літератури. Одним із його улюблених письменників є Олександр Довженко. Закарбувалися у пам’яті слова цього видатного прозаїка: «Геть п’ятаки мідних правд! Дайте тільки чисте золото правди!»
На тлі нинішньої руйнації духовних цінностей особливо чітко вирізьблюються високі моральні якості вченого. Колеги відзначають його порядність, скромність, доброзичливість, готовність допомогти кожному. «Кому ж як не Миколі Семеновичу бути нашим профспілковим лідером», – кажуть працівники НМАПО. Ось уже впродовж чверті століття професор Пономаренко очолює профспілку академії – де ще таке є?
Він ніколи не ставив на перший план власні інтереси. Як і всі трудящі, чесно вистояв у довжелезній черзі, аж поки отримав скромну квартиру, не в центрі, чого багато хто прагнув, а на віддаленому масиві. Хоча за радянських часів міг використати й певні важелі впливу на міську владу. Мало хто знав, що близьким його родичем був перший секретар ЦК Компартії України всемогутній Петро Шелест, вони з одного селища Андріївки.
– Таким було у нас, родичів, правило: благ у житті добиватися власними силами й чесно, – згадує про ті часи Микола Семенович. – Усі ми, в тому числі й Петро Юхимович Шелест, свого часу зазнали голоду й холоду, торували шлях у життя своїм розумом і невтомною працею. Совість кожного з нас не дозволяла скористатися опікуванням першої особи в республіці.
Я поцікавився одним із його талантів – умінням користуватися часом. Адже професор є не лише завкафедри, профспілковим лідером академії, а й обіймає немало інших громадських посад. Як вдається все це поєднувати?
– Починаю з того, що виходжу з дому рано, нерідко вже о п’ятій годині, сідаю на маршрутку і за кілька годин до початку робочого дня я вже у робочому кабінеті. Все, що мені вдалося зробити, – це у неробочий час.
– Над чим працюєте нині як завідувач кафедри? – цікавлюся у Миколи Семеновича. Професор перелічує низку актуальних проблем, які належить дослідити сучасній фармацевтичній науці. Йде процес реформування системи охорони здоров’я, пріоритетною стає сімейна медицина, і вітчизняна наука не повинна стояти осторонь цього процесу. Наука має визначити роль провізора як консультанта сімейної фармації. Новий перспективний напрямок досліджень визначено. А ось як практично його реалізувати? Розроблено чіткі інструктивно-методичні рекомендації.
Наприкінці нашої зустрічі цікавлюся, які саме чинники підживлюють ученого у його багатосторонній діяльності.
– Міцні тили, – відповідає Микола Семенович. – У мене чудова дружина, Антоніна Олексіївна, дружна родина, діти, онуки. Я щаслива людина…
Стопами батька пішла і його донька Тетяна Миколаївна – закінчила той же фармацевтичний інститут. Атмосферу ж династії провізорів Пономаренків характеризує так: «Хіба у такому райському куточку, як наша сім’я, можуть вирости черстві, грубі, непривітні люди? Ніколи!»
Василь КАЛИТА, «ВЗ»
