2012 рік можна назвати роком реформування Держсанепідслужби в Україні. По-перше, воно розтягнулося у часі. По-друге, стало подією, яка викликала бурхливе обговорення і неоднозначну реакцію. Служба діє чи завмерла в очікуванні ліквідації? Ми руйнуємо старе чи будуємо нове? Йдемо перевіреним у світі шляхом чи монтуємо власне колесо? Відповіді на ці запитання — устами наших експертів.
АНАТОЛІЙ ПОНОМАРЕНКО: МИ ПИШЕМО НОВУ ІСТОРІЮ СЛУЖБИ
Що передбачає реорганізація Державної санітарно-епідеміологічної служби України і чим вона зумовлена — про це наша розмова з очільником служби, головним державним санітарним лікарем України Анатолієм ПОНОМАРЕНКОМ.
ВЗ У чому суть реорганізації служби?
— Державна санітарно-епідеміологічна служба сьогодні переживає дуже непрості часи. Адже вона не залишилась осторонь адміністративної реформи, та й не могла залишитись, ні теоретично, ні практично. Тож сьогодні, хочемо того чи ні, ми пишемо нову історію системи державного санітарно-епідеміологічного нагляду країни.
Згідно з Положенням про Держсанепідслужбу України, затвердженим Указом Президента України від 6 квітня 2011 року № 400, на регіональному рівні передбачено створення її територіальних органів, а на місцевому рівні — відокремлених структурних підрозділів цих територіальних органів, керівники яких виконуватимуть повноваження головних державних санітарних лікарів відповідної адміністративної території. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 1382 було створено 30 головних управлінь Держсанепідслужби України, які є окремими юридичними особами. Крім того, за рахунок створення міжрайонних органів на сьогодні доводиться практично вдвічі зменшувати кількість структурних підрозділів територіальних органів Держсанепідслужби на місцевому рівні (в містах та сільських районах). Їх буде налічуватись приблизно 400. Водночас відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 1184 «Про затвердження граничної чисельності працівників територіальних органів центральних органів виконавчої влади» більш як на 40 % буде зменшено штат співробітників Держсанепідслужби, який із 2013 року становитиме 29 996 осіб. Із них лише 2,5 тис. будуть державними службовцями.
ВЗСкорочення кадрів — найболючіший процес.
— Розуміючи це, ми активно співпрацюємо з МОЗ України та Координаційним центром з упровадження економічних реформ. По-перше, зменшення штату співробітників служби планується передусім за рахунок скорочення вакантних місць, а також немедичних посад — водії, секретарі, бухгалтери, обслуговуючий технічний персонал тощо — а це приблизно 6 тис. посад (у тому числі навіть частина адміністративних).
Наступний крок здійснюватиметься за вибором працівників, які звільняються. Це буде або їх перепідготовка за рахунок МОЗ та подальше працевлаштування в ЛПЗ на лікарських та медсестринських посадах, або працевлаштування в інших контролівних органах у зв’язку з перерозподілом повноважень.
Насамперед ідеться про Держветфітослужбу у разі, якщо Верховна Рада України прийме Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо безпечності харчових продуктів», яким передбачається передати повноваження у сфері безпеки харчових продуктів від Держсанепідслужби до Держветфітослужби.
Незважаючи на те, що Верховна Рада України вже двічі відкладала розгляд зазначеного законопроекту, питання перерозподілу повноважень щодо контролю за безпечністю харчових продуктів залишається актуальним, а ініціатори реформ все ж таки підтримують ідею створення єдиного органу на базі ветеринарної служби. Дуже важкий діалог на цю найактуальнішу для наших відомств тему, на жаль, продовжується.
ВЗЧи не позначиться все це на якості санепідемічного контролю?
— Сьогодні перші особи держави озвучують вимоги зменшення тиску контролівних органів на бізнес, зокрема малий та середній. Та й останнім часом у СЕС, як і в пожежників чи податківців, сформувався імідж «страшилки» для бізнесу та інвесторів.
Тому перед нами поставили завдання навести лад у питаннях дерегуляції господарської діяльності і водночас не зменшувати відповідальності у сфері санітарного та епідемічного благополуччя. Завдання не з простих, і я поясню чому. З одного боку, суттєво знижуючи свої, в першу чергу попереджувально-наглядові функції, служба повинна отримати той самий результат. З іншого — менталітет наших громадян, зокрема підприємців, має свої особливості — щойно ми послаблюємо свій нагляд, одразу ж отримуємо спалахи інфекційних та неінфекційних хвороб чи інші негаразди в громадському здоров’ї. На жаль, стримуючі традиції у вітчизняних бізнесменів ще дуже і дуже слабкі. Втім, не зважаючи на те, що дотримання санітарного законодавства є обов’язком кожного громадянина, у разі негараздів Держсанепідслужба опиняється у ролі основного чи чергового цапа відбувайла за будь-яких обставин.
ВЗ Золоту середину знайти можливо?
— Нині ми переглядаємо свої підходи до здійснення перевірок та намагаємося змінити адміністративно-командні методи роботи на моніторингові, аналітично-прогностичні, рекомендаційно-роз’яснювальні та санітарно-освітні. Так, на виконання Національного плану дій на 2012 рік щодо впровадження Програми економічних реформ на 2010-2014 роки ми підготували низку законодавчих та нормативно-правових актів.
Передусім це зміни до Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», якими передбачається запровадити декларативний принцип здійснення держсанепіднагляду за суб’єктами господарювання, що відносяться до низького чи середнього ступеня ризику для санітарного та епідемічного благополуччя населення. Ми плануємо подати цей законопроект до Верховної Ради України уже в листопаді поточного року і, в разі його прийняття, такий принцип може запрацювати вже з наступного року, що внесе подальші зміни в класичну теорію і практику попереджувального санітарно-епідеміологічного нагляду.
ВЗУ чому саме вони полягатимуть?
— Приміром, якщо хтось планує відкрити кіоск, магазин чи підприємство, на якому працюватиме не більш як 500 осіб, або медичний центр, який надаватиме амбулаторну медичну допомогу, чи приватний дитячий садок, школу, оздоровчий табір, де перебуватиме не більш як десять дітей тощо, йому не потрібен буде дозвільний документ від територіальних органів Держсанепідслужби (висновок держсанепідекспертизи об’єкту). Підприємець лише складе декларацію про відповідність матеріально-технічної бази вимогам санітарного законодавства, форму якої буде затверджено після прийняття наших змін до Закону, та надішле її до відповідного територіального органу Держсанепідслужби, який протягом десяти днів повинен її зареєструвати та повідомити про це підприємця.
Якщо протягом десяти днів підприємець не отримає реєстраційного номера, то на 11‑й день він має право на провадження господарської діяльності за принципом «мовчазної згоди». При цьому він не нестиме відповідальності за порушення процедури реєстрації декларації.
ВЗ Хто і як визначатиме ступінь ризику?
— Віднесення того чи того виду діяльності до відповідної групи ризику (високої, середньої чи низької) здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 30 листопада 2011 року № 1405 «Про затвердження критеріїв, за якими оцінюється ступінь ризику від провадження господарської діяльності для санітарного та епідемічного благополуччя населення та визначається періодичність здійснення планових заходів державного нагляду (контролю)».
До речі, на засіданні Уряду 19.09.2012 р. розглянуто нову редакцію цих критеріїв, за якою більшість видів господарської діяльності буде відноситись до низького та середнього ступеня ризику і лише незначна їх кількість — до високого (це насамперед стосується суб’єктів господарювання, діяльність яких може призвести до виникнення та поширення масових інфекційних та неінфекційних хвороб, наприклад: діяльність, пов’язана з наданням стаціонарної медичної допомоги, водопостачанням населення понад 100 тис. осіб, виробнича діяльність, на якій задіяно понад 500 осіб тощо).
Водночас цей документ зменшує кратність планових перевірок: для суб’єктів із високим ступенем ризику — 1 раз на рік, із середнім ступенем — 1 раз на 3 роки, а з низьким — 1 раз на 5 років. Такий підхід дасть змогу щонайменше вдвічі зменшити кількість наших перевірок.
Крім того, ми підготували уніфіковані форми актів для перевірки суб’єктів господарювання, діяльність яких відноситься до високого ступеня ризику для санітарного та епідемічного благополуччя населення. Цими актами передбачено вичерпний перелік питань для здійснення перевірки та зазначено чіткі посилання на законодавчі й нормативно-правові акти, які встановлюють ті чи ті гігієнічні вимоги. Це без сумніву позитивно відобразиться на об’єктивності проведення перевірок, а відтак зменшить рівень корупції в нашій системі, що є також надзвичайно важливим.
ОКРЕМА ДУМКА
Олександр ДЖУЛАЙ, завідувач санітарно-контрольного відділення Черкаської міської санепідстанції, кандидат медичних наук, доцент
Хоч би який узяти напрямок гігієнічного чи епідеміологічного спрямування в діяльності санітарно-епідеміологічної служби, скрізь прослідковуються зміни, направлені не на удосконалення профілактичного спрямування охорони здоров’я, а, скоріше, навпаки.
Взяти хоча б Закон України «Про особливості здійснення державного нагляду (контролю) у сфері громадської діяльності щодо фізичних осіб – підприємців і юридичних осіб, які застосовують спрощену систему оподаткування, обліку та звітності», який набув чинності 7 квітня 2012 року. Мене, як лікаря-епідеміолога, дивує, що за основу в цьому законі береться не ступінь епідемічного ризику харчового об’єкта чи об’єкта торгівлі, а саме система оподаткування. Відповідно до цього закону підприємці, юридичні особи, які працюють на спрощеній системі оподаткування, їхні підприємства, об’єкти торгівлі не підлягають плановим заходам державного нагляду (перевіркам). От уявіть собі, в Черкасах функціонують сотні об’єктів громадського харчування. Ось і піди знай, хто тебе обслуговує, чи проходив цей працівник обов’язкові медичні огляди, чи не є він носієм якоїсь інфекції і взагалі, яка якість тієї продукції, що реалізується «спрощенцями»? У цих умовах санепідслужба не може гарантувати безпеку нашого населення.
Прийнятий Закон України «Про безпечність і якість харчових продуктів» зі змінами фактично усуває санітарно-епідеміологічну службу від контролю за якістю та безпечністю харчових продуктів. За службою залишається лише контроль за дієтичними та лікувальними харчовими продуктами. Решта – прерогатива ветеринарної служби. Як санепідслужба займатиметься профілактикою інфекційних хвороб, коли один із найважливіших чинників механізму передачі кишкових інфекцій – харчові продукти виводять із-під її контролю?! В такому разі нехай ветеринарна служба перекладає на себе відповідальність за стан інфекційної захворюваності населення та отруєння! Але ж із санепідслужби цієї відповідальності не знімають – за спалахи кишкової інфекції чи отруєння неякісними продуктами перепаде на горіхи саме їй.
Водночас фахівці санепідслужби здивовані тим, що до Верховної Ради України внесено на розгляд законопроект (№10495), згідно з яким на ветеринарну службу покладаються невластиві їй функції зі встановлення небезпечності продукції для здоров’я людини. Адже оцінка ризиків виникнення хвороб харчового походження та управління ними, розслідування харчових отруєнь та кишкових інфекцій із харчовим чинником передачі потребує спеціальних медичних знань у галузі клініки, діагностики інфекційних та неінфекційних захворювань, токсикології, мікробіології, епідеміології і є виключно медичною компетенцією.
Разом із тим потрібно чітко розуміти, що кінцевою метою контролю за харчовими продуктами є не якесь абстрактне забезпечення їх якості та безпеки, а в першу чергу — запобігання виникненню захворювань харчового походження у людей. Саме тому Всесвітня асамблея охорони здоров’я визнала безпечність харчових продуктів основною функцією саме національних систем охорони здоров’я і в більшості країн світу витримано цей принцип.
Тільки невелика кількість країн, в основному з малою чисельністю населення, застосовують систему, яку тепер хочуть запровадити в Україні. А в деяких країнах Європейського Союзу (Італія, Австрія) ветеринарна служба навіть входить до структури Міністерства охорони здоров’я.
Варто звернути увагу на досвід Данії, з якої копіювалась система, що сьогодні пропонують до запровадження в Україні. У цій країні до 2011 року нагляд за об’єктами громадського харчування здійснювала ветеринарна служба. Але після резонансного спалаху кишкових інфекцій у західній Європі в 2011 році повноваження знову повернули до сфери охорони здоров’я.
Тож мені здається, що Україна не повинна наступати на ті ж граблі, якими інша країна набила собі тумаків. Хочеться сподіватися, що наша держава збереже основний запобіжно-попереджувально-профілактичний характер нашої медицини, яка не один раз на практиці доводила свою дієздатність, а не догоджатиме чиїмсь бізнес-інтересам.
Володимир КЛОЧКО, начальник Головного управління Держсанепідслужби у Миколаївській області, головний державний санітарний лікар Миколаївської області, кандидат медичних наук, Заслужений лікар України
Потребу реформування Держсанепідслужби можна не обговорювати. Втім, варто зупинитися на конкретних складових цього реформування.
Створення єдиного державного органу з контролю за якістю харчових продуктів із метою зниження можливого негативного впливу їх на стан здоров’я населення вважаю вагомим позитивним кроком. По суті, немає значення, на базі яких існуючих інституцій буде створено цей орган, однак є моменти, котрі слід врахувати, аби не отримати правових колізій. На сьогодні Указом Президента України контроль за якістю харчових продуктів покладено на ветеринарну та фітосанітарну службу України. При цьому не втратили чинності понад 20 законодавчих актів, які зобов’язують відпрацьовувати ці питання мережею закладів держсанепідслужби. Слід терміново привести закони та підзаконні акти відповідно до політики держави в цьому напрямку.
Виникає багато питань щодо лабораторного напрямку діяльності. Адже найбільша частка лабораторій, які працюють із біопатогенами, належить санепідустановам. Саме своєчасна індикація патогенних збудників у зовнішньому середовищі, питній воді, акваторіях, ґрунті, повітрі та їх носійство серед людей дає змогу уникнути епідемічних негараздів і запобігти нанесенню збитків державі. Ця функція залишається за нашою службою і, більше того, затверджена Указом Президента України від 6 квітня 2011 року. Найболючішим буде реформування лабораторної служби у сільській місцевості, оскільки створення міжрайонних підрозділів Головного управління Держсанепідслужби не дозволить утримувати лабораторії на кожній адміністративній території. Це створить незручності у проведенні мікробіологічних досліджень для лікувальної мережі, яка, на жаль, не забезпечена власними бактеріологічними лабораторіями для обстеження декретованої групи населення та діагностики інфекційних захворювань. Вважаю, що в кожному конкретному випадку слід визначити стратегію лабораторної справи і дійти до створення на кожній території потужної багатопрофільної лабораторії для надання послуг на платній основі як закладам бюджетної сфери, так і фізичним та юридичним особам. Представники малого бізнесу відмовляються від створення власних лабораторій для виробничого контролю всупереч вимогам чинного законодавства, тому вони будуть змушені проводити дослідження на платній основі саме в такій багатопрофільній лабораторії. Утримання в лікувальній установі, санітарно-епідеміологічній, ветеринарній та фітосанітарній, екологічній службі малопотужних лабораторій, які не матимуть змоги придбати сучасне дороговартісне обладнання і при цьому нести бюджетні витрати на утримання лабораторного персоналу, – хибна практика. Створення потужних референс-лабораторій в м. Києві та інших великих обласних центрах не розв’язують питання своєчасної індикації мікроорганізмів на первинній ланці, а саме це потрібно для запобігання виникненню надзвичайних ситуацій та вибору тактики лікування хворих.
Вважаю, що Державній санітарно-епідеміологічній службі потрібно повернути запобіжний санітарно-гігієнічний нагляд. Вилучення нашої служби із розгляду проектів будівництва та реконструкції об’єктів найближчим часом призведе до небажаних наслідків.
Зменшення кратності перевірок суб’єктів господарювання повинно супроводжуватися підвищенням відповідальності представників підприємництва за можливе нанесення шкоди довкіллю та здоров’ю людини.
Взагалі, як можна побачити те, чого не відбулося? Якщо відсутні спалахи інфекційних захворювань, то цим же хтось займався? А що б могло трапитись у разі відсутності санепідслужби? Чіткої відповіді не дасть ніхто. Чому говорять, що «допущено аж тисячу випадків гострих кишкових інфекцій серед організованих колективів за рік», а не сказати, що «допущено лише тисячу таких випадків на 46 млн населення України»?
Хотілося б, щоб реформування санепідслужби відбувалося не згідно з такою «теорією відносності», а задля збереження профілактичного напряму медицини, забезпечення здоров’я та санепідблагополуччя наших людей і завершилося з мінімальними втратами висококваліфікованих фахівців.
