Психіатрична служба: як перебудувати систему під госпітальні округи?

2890

VZ 35-36_2016_Страница_01_Изображение_0001Психічні розлади стають однією з найбільших проблем охорони здоров’я у всьому світі. Економічні негаразди і збройні конфлікти, що нині надзвичайно актуальні й для України, лише поглиблюють її. При цьому вітчизняна система традиційно налаштована на надання спеціалізованої психіатричної допомоги, а не на охорону психічного здоров’я населення. Чи усвідомлюють влада і суспільство масштаби нової загрози? Як «вмонтувати» психіатричну службу в канву нових реформ і наблизити до міжнародних стандартів? 

 

ВЗ Побутує думка, що останні події в Україні негативно позначилися на психічному здоров’ї населення. Чи підтверджують це фахівці?

VZ 35-36_2016_Страница_10_Изображение_0002Ірина ПІНЧУК, головний позаштатний спеціаліст МОЗ України зі спеціальності «Психіатрія та наркологія», директор Українського НДІ соціальної і судової психіатрії та наркології МОЗ України, доктор медичних наук
— З фахової точки зору таке твердження не буде коректним, адже, наприклад, статистика щодо посттравматичних стресових розладів (ПТСР) в Україні не велася. Лише наприкінці 2015 року ми розробили додаток до наказу МОЗ України про збір відповідної інформації. Утім, можу сказати, що протягом 2015 року до фахівців звернулося (уперше в житті) понад 3,5 тис. осіб з розладами психіки, спричиненими реакцією на важкий стрес і порушеннями адаптації. Понад 28% із них — учасники АТО. У цілому ж станом на кінець 2015 року в психіатричних закладах України під наглядом перебувало понад 17 тис. пацієнтів із такими розладами. Упродовж минулого року до нас звернулося більше 1100 осіб із вперше встановленим діаг­нозом ПТСР, із яких 686 —військовослужбовці. Загальна кількість осіб із ПТСР, що перебували під спостереженням фахівців у 2015 році, перевищила 3300, кожен 4-й з них — учасник АТО.

Ці дані не свідчать про значний сплеск ПТСР, однак ми розуміємо, що такі пацієнти звертаються переважно до психологів (поза межами системи медичної допомоги), а не до психіатрів, хоча тільки останні мають право встановлювати згаданий діагноз. У зв’язку із цим напрошується ще один висновок: психіат­рична допомога в Україні організована не зов­сім так, як цього потребують хворі з ПТСР.

Акцент потрібно робити на її наданні за місцем проживання — у госпітальних округах, щоб люди отримували допомогу, проживаючи в родині, продовжуючи працювати, інтегруючись у суспільство. Коли вже ми звернулися до статистики, то скажу, що під наглядом психіатрів в Україні перебуває 3,9% населення, хоча згідно з даними міжнародних епідеміологічних дос­ліджень кожний третій громадянин України мав би звернутися до лікаря-психіатра. Але для цього знову ж таки потрібно змінити систему надання психіатричної допомоги, запропонувати альтернативні амбулаторні форми. Тоді люди легше долатимуть «бар’єр», який утримує їх від візиту до психіатра. Наприклад, у структурі психічних захворювань депресивні розлади посідають аж 5-те місце, хоча насправді їх набагато більше, ніж реєструє офіційна статистика. Адже такі пацієнти в Україні рідко звертаються до фахівців, зазвичай вони намагаються «лікуватися» алкоголем, у крайньому разі шукають допомоги в лікарів первинної ланки, які лікують уже наслідки, а не першопричину. На жаль, у наших співвітчизників відсутня культура психічного здоров’я, вони не вважають його порушеннями такі проблеми, як безсон­ня, тривога, перепади настрою тощо. У цілому частка тяжких психічних розладів (шизофренія, біполярний афективний розлад) становить 23-27% у загальній їх структурі, а розладів психіки непсихотичного характеру (неврози, ПТСР, депресивний синдром легкого і середнього ступенів тяжкості) — 49-50%.

ВЗ Як зробити крок назустріч таким пацієнтам?

— Згідно з Європейським планом дій з питань охорони психічного здоров’я Україна взяла на себе низку важливих зобов’язань. Це, зокрема, створення спеціалізованої служби, діяльність якої спрямована на охорону психічного здоров’я уразливих верств населення, налагодження партнерської співпраці міністерств і відомств у цій галузі, прийняття стратегії розвитку кадрових ресурсів (з метою забезпечення достатньої кількості кваліфікованого персоналу в службах охорони психічного здоров’я). Також наша держава зобов’язалася відмовитися від застосування негуманних і принизливих для особистості методів лікування та нагляду, підвищити рівень соціальної інтеграції осіб з вадами психічного здоров’я, забезпечити можливість пацієнтам і їх опікунам брати участь у плануванні, наданні послуг та перевірках діяльності служб охорони психічного здоров’я. Адже лише незначна кількість людей із психічними розладами є недієздатними, такими, що не можуть себе обслуговувати, приймати певні рішення. Здебільшого ж такі пацієнти усвідомлюють свою хворобу, її клінічні симптоми і прояви, знають, які ліки потрібно вживати, які можуть бути побічні ефекти тощо. Сьогодні у своїй роботі ми спираємося на таке поняття, як сompliance (згода, відповідність) — лікар, пацієнт і його родина разом вирішують, як й чим лікуватися, обговорюють прогнози терапії. У радянській психіатрії думка та побажання хворого не бралися до уваги, зараз ситуація інша. Європейські нормативно-правові документи та Закон України «Про психіатричну допомогу» вимагають поважати пацієнта, отримувати усвідомлену згоду на лікування, госпіталізацію, надання амбулаторної допомоги. І ми намагаємося це впроваджувати.

Система психіатричної допомоги в Україні має розбудовуватися на засадах нової ідеології, спрямованої на її дестигматизацію й інтеграцію в первинну медико-санітарну ланку. Нова методологія передбачає використання біопсихосоціальної моделі, акцент у якій зроб­лено на психосоціальній терапії та реабілітації, розширення профілактичних заходів, а також забезпечення висококваліфікованими мультидисциплінарними командами: сімейний лікар, психіатр (дитячий психіатр, нарколог), психолог (психотерапевт), медична сестра, соціальний працівник.

ВЗ Чи сприяють впровадженню таких змін нинішні реформи?

— Нині МОЗ України визначає основні організаційні засади надання вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги пацієнтам, а також принципи координації діяльності закладів охорони здоров’я в межах госпітальних округів. З урахуванням проекту постанови Кабінету Міністрів «Питання формування госпітальних округів», вважаємо за доцільне запропонувати модель інтеграції системи психіатричної допомоги у загальну систему реформування охорони здоров’я. Адже психіатрична допомога — це комплекс спеціальних заходів, спрямованих на профілактику, раннє виявлення (у тому числі шляхом проведення профілактичних оглядів), діагностику психічних розладів, а також лікування, нагляд, догляд, медичну, психологічну та соціальну реабілітацію осіб з порушеннями психічного здоров’я. Передбачається надання психіатричної допомоги на трьох рівнях, однак на кожному з них вона відрізнятиметься за обсягом послуг, термінами їх надання та професійним рівнем фахівців. Зокрема до компетенції сімейного лікаря (перший рівень) передусім належить проведення комплексу профілактичних заходів, раннє виявлення розладів психічного здоров’я, вчасна організація консультації лікаря-психіатра (бажано за місцем проживання пацієнта, у центрі ПМСД), курація визначених груп хворих під керівницт­вом лікарів-психіатрів (усе це передбачено клінічними протоколами, затвердженими МОЗ України).

Другий рівень надання психіатричної допомоги — основний, оскільки він має забезпечувати всі види спеціалізованої психіатричної допомоги в межах госпітального округу. Організаційна структура амбулаторної допомоги в госпітальному окрузі може бути представлена психіатричними кабінетами, диспансерними відділеннями у структурі психіатричних і соматичних лікарень та самостійними диспансерами, а також денними стаціонарами й виїзними спільнотними бригадами охорони психічного здоров’я (у перспективі можливі нові форми амбулаторної допомоги).

Узагалі ми пропонуємо три організаційні моделі надання спеціалізованої психіатричної допомоги в госпітальному окрузі. Перша представлена спеціалізованим медичним центром психічного здоров’я, який обслуговує все населення госпітального округу і містить у своєму складі психіатричну лікарню (120-180 ліжок на 300 тис. населення) з диспансерним відділенням, денним стаціонаром, виїзними спільнотними бригадами охорони психічного здоров’я. У диспансерному відділенні мають працювати дільничні лікарі-психіатри, котрі надають амбулаторну допомогу (1 ставка на 30 тис. дорослого населення). Посади ж дільничних лікарів-наркологів встановлюються залежно від кількості хворих, які перебувають під наглядом. На одну виїзну спільнотну бригаду охорони психічного здоров’я має припадати 100-150 тис. населення (тобто 2-3 бригади на 300 тис. населення госпітального округу).

Друга організаційна модель охоплює диспансерні відділення, денний стаціонар (на 10-25 місць) і виїзні спільнотні бригади охорони психічного здоров’я. Усі три компоненти є структурними підрозділами лікарні планового лікування. Кількість виїзних бригад, а також ставок дільничних психіатрів та наркологів розраховується, як і в попередньому випадку. Але ми пропонуємо, щоб дільничні психіатри також обслуговували лікарню інтенсивної терапії, консультували хворих у реанімаційних, кардіологічних, онкологічних відділеннях, медико-соціальних центрах і хоспісах, тобто в усіх закладах, котрі розташовані на території госпітального округу (це стосується кожної із запропонованих моделей). Адже в пацієнтів, які перебувають у соматичних закладах, теж можуть виникати вади психічного здоров’я. Скажімо, у реанімаційних відділеннях трап­ляються хворі з делірієм, психомоторним збуд­женням, а в пацієнток пологових відділень іноді виникають до- чи післяпологові психічні проблеми. Їх не потрібно спрямовувати до спеціалізованого закладу — психіатр сам приїде до пацієнта.

Стаціонарну ж психіатричну допомогу населенню госпітального округу можуть надавати або психіатричне відділення в структурі багатопрофільної лікарні, або міжгоспітальна психіатрична лікарня.

Третя модель представлена міжгоспітальним спеціалізованим центром психічного здоров’я, що обслуговує населення двох або трьох госпітальних округів. У складі такого центру передбачено психіатричну лікарню (ліжковий фонд залежить від кількості обслуговуваного населення) з диспансерним відділенням (яке є її структурним підрозділом), денним стаціонаром, виїзними спільнотними бригадами охорони психічного здоров’я (їх кількість, як і число ставок дільничних психіатрів та наркологів, розраховується за вже згаданими нормативами).

ВЗ Спільнотна бригада — це щось нове чи альтернатива дільничним психіатрам?

— З урахуванням останніх подій в Україні ВООЗ запропонувала нам реалізувати цей проект і запровадити нову форму надання амбулаторної психіатричної допомоги. Це мобільна мультидисциплінарна бригада (психіатр, психолог, соціальний працівник, медсестра). Усе, що потрібно для роботи спільнотної бригади, це — транспорт і 2 кабінети (для персоналу і проведення психотерапевтичних втручань). Здебільшого вона працює «в полі»: виїздить до людини додому чи в інше місце, де вона побажає зустрітися з фахівцями. З 1 січня 2016 року такі бригади створено в чотирьох пілотних регіонах — Слов’янську, Дніпрі, Одесі та Сумах і, як свідчить перший досвід, пацієнтам та їх родинам сподобалася така форма роботи. Одна бригада веде 100-120 хворих. Для поліпшення надання допомоги особам, які вживають психоактивні речовини, ми пропонуємо ввести до складу спільнотних бригад ще одного фахівця — лікаря-нарколога. Або навіть створити окремі спільнотні бригади для обслуговування таких пацієнтів (нарколог, психолог, соціальний працівник, медсестра). МОЗ має затвердити стандарти для роботи згаданих бригад, а вже на місцях вирішуватимуть, які з них потрібніші та що зможуть профінансувати. Щодо альтернативи дільничних психіатрів — такої просто не існує! Тож скорочувати ці посади неприпустимо, бо це призведе до руйнації всієї служби! Дільничний психіатр — особлива професія, він працює із судами, соціальною службою, родиною, хворими, котрі скоїли тяжкі злочини, зрештою, він контролює, чи приймають пацієн­ти призначені ним ліки. Щодо дільничного нарколога, також бажано залишити все, як є, тобто зберегти посади там, де це потрібно (десь — одну, а десь, можливо, й три). Там, де проблеми із вживанням психоактивних речовин не такі загрозливі, посаду можна ліквідувати. Наприклад, найпроблемнішими за кількістю пацієнтів із наркотичною залежністю є Київська, Харківська, Сумська, Донецька та Чернівецька області. На Закарпатті значно менше споживачів наркотиків, однак високий показник алкогольної залежності. На Івано-Франківщині найбільша кількість і пацієнтів, які отримують замісну терапію (41% від усіх осіб з наркотичною залежністю), тоді як у деяких регіонах вона не перевищує 0,5%. Функції дільничних лікарів-психіатрів виходять за межі надання медичної допомоги у звичайному її розумінні.

ВЗ Чи потраплять психіатричні ліжка, а отже, й фахівці цього профілю під скорочення, анонсовані останніми рішеннями?

— Згідно з європейськими підходами на 300 тис. населення (що передбачається в рамках госпітального округу) має бути 120-180 стаціонарних психіатричних ліжок. Нині в Україні цей показник вищий: у середньому 258 ліжок на 300 тис. населення (у деяких регіонах більше, в інших — менше). Але перш ніж скорочувати ліжка, потрібно добре подумати, які саме — загальнопсихіатричні, наркологічні, психоневрологічні, психотуберкульозні, дитячі, для примусових заходів медичного характеру, судово-психіатричні, інфекційні тощо. Кожен регіон має вирішити це питання з урахуванням власних потреб і фінансових можливостей. Однак показники мають бути такими, щоб забезпечити надання якісної допомоги. Ми вив­чали досвід Литви. Там центри психічного здоров’я фінансують тільки тоді, коли в них працюють усі передбачені нормативами фахівці (лікар-психіатр, психолог, соціальний працівник, медсестра). У разі відсутності хоча б одного з них, кошти центру не виділять! Тому що він не в змозі надавати якісну медичну допомогу «неповним складом». В Україні ж можуть профінансувати й 1 чи 2 психіатрів на 300 тис. населення, а який від того ефект, нікого не цікавить. Це все одно, що викинути гроші на вітер. Щодо кількості фахівців, які забезпечуватимуть надання психіатричної допомоги, середні нормативи також затверджує МОЗ, але рішеннями на місцях їх можна варіювати. Утім, про скорочення спеціалістів служби не йдеться, адже їх і без того не вистачає. Тож після скорочення ліжок можна вдатися хіба що до перепрофілювання кадрів у межах галузі. Наприклад, зі стаціонару — у спільнотні бригади, амбулаторну ланку тощо. За кордоном лікар-психіатр працює і в стаціонарі, і в амбулаторії, і консультує в будинку-інтернаті. Це радянська психіатрія закріпила усталені місця роботи, і то не було правильним рішенням.

ВЗ Натомість реформи передбачають чітке розмежування рівнів надання медичної допомоги. Як це відбуватиметься в психіатрії?

— Безумовно, різні рівні не мають дублювати один одного. Особливо це стосується зак­ладів вторинного та третинного рівня. Якщо вони фінансуватимуться з єдиного джерела (обласний бюджет), потрібно чітко розмежувати їх функції, щоб ресурси використовувалися раціонально.

Зокрема надання психіатричної допомоги на третинному рівні забезпечуватимуть високоспеціалізовані психіатричні відділення, консультативно-діагностичні центри науково-дослідних інститутів НАМН та МОЗ України, університетські клініки, а також багатопрофільні заклади системи охорони здоров’я. Вони надаватимуть консультативну і стаціонарну допомогу лише в складних діагностичних випадках, розроблятимуть й вивчатимуть нові методи лікування та реабілітації, впроваджуватимуть нові технології. Такі заклади повинні мати найсучасніше обладнання та висококваліфікованих фахівців (категорія лікаря — не нижче першої).

Кожен має займатися своєю справою, головне, щоб усі нововведення були на користь пацієнта. Бо маємо прикрий досвід. З одного боку, медичні реформи начебто ще не торкнулися спеціалізованих служб, особливо психіатричної, а з іншого — ми вже відчули їх нас­лідки і не завжди позитивні. Зокрема під час реформування охорони здоров’я в чотирьох пілотних регіонах кошти на пільгове забезпечення ліками пацієнтів з вадами психічного здоров’я були передані на первинну ланку. Тож дільничний психіатр не міг виписати пільгового рецепта своєму хворому, і той змушений був іти до сімейного лікаря, який взагалі нічого не знав про цього пацієнта. Тому сімейні лікарі робили запити до психіатричної служби з проханням надати потрібну інформацію. Натомість психіатри не мають права розголошувати відомості про пацієнта без його згоди (ст. 6 Закону України «Про психіатричну допомогу»). Щоб вийти із глухого кута, довелося відмінити наказ про передачу фінансування пільгової категорії пацієнтів із психічними розладами центрам ПМСД, а кошти рішеннями районних і міських рад повернути на другий рівень — до лікарів-психіатрів. Адже непродумана методика порушувала право хворих на конфіденційність, а також призводила до необґрунтованого збільшення кількості звернень для отримання ліків і погіршення забезпечення лікарськими препаратами в цілому. Частина пацієнтів взагалі відмовилася від такого «маршруту», перервавши курси лікування. Як бачимо, реформували сімейну медицину, а зачепили психіатрію. І цього не оминути. Адже сімейний лікар так чи інакше лікуватиме хворого з психічними розладами, наприклад, від гіпертонії, цукрового діабету тощо, і має враховувати його психічний статус, щоб правильно підібрати ліки, не спровокувавши загострення стану внаслідок їх поєднання. Тож дозвіл на обмін інформацією між психіат­ром і сімейним лікарем має бути прописаний у нормативних актах — на сьогодні це вважається розголошенням таємниці діагнозу, якщо діяти без дозволу пацієнта.

ВЗ У зв’язку із цим не очікуєте настороженості до подальших змін у галузі?

— Я більше боюся того, що реформ у психіатрії взагалі не дочекаємося. А ще побою­юся нерозуміння важливості психічного здоров’я з боку медичної спільноти та населення в цілому. Наші громадяни й досі не усвідомили важливості соціалізації таких хворих. Того, що їх не потрібно ізольовувати від суспільст­ва. Ще одне дуже важливе питання — конст­руктивна робота зі ЗМІ. Вони можуть як допомогти, так і нашкодити. Ми вив­чали досвід співпраці фахівців-психіатрів зі ЗМІ у Хорватії. Вони дослідили: після кожного повідомлення у ЗМІ про факт суїциду серед військовослужбовців стаються ще 2 такі випадки. До речі, у Хорватії ця проблема обговорювалася на найвищому державному рівні. І ЗМІ закликали відповідально ставитися до оприлюднюваної інформації. Зрештою, це стосується й повідом­лень про випадки насильства. Адже є певні особи, котрі сприймають таку інформацію як керівництво до дії (повтору). На превеликий жаль, в українських ЗМІ забагато негативу. Тому плануємо в нашому інституті розпочати наукову роботу щодо впливу їх на суспільство.

ВЗ Чи потребує нова модель психіатричної служби зміни підготовки кадрів?

— Безперечно. Адже чинні курси підвищення кваліфікації лікарів (раз на 5 років) — це формальність. Багато фахівців з районів навіть не приїздять на них. Потрібно стимулювати лікарів до підвищення рівня знань і водночас удосконалювати систему освіти. Наприклад, у Європі лікарем-психіатром можна стати лише після 3 років освоєння фаху «Сімейний лікар» і ще одного року — фаху «Невролог». В Україні ж випускник медуніверситету працює психіатром уже через 1,5 року після отримання диплома. До того ж, наші освітні програми не відповідають світовим зразкам. Фахівці пови­н­ні підвищувати освітній рівень завдяки участі у наукових конференціях, на курсах тематичного удосконалення за різними «вузькими» напрямками психіатрії.

Водночас маємо подбати про соціальний захист працівників служби. Закон України «Про психіатричну допомогу» містить статтю, яка вказує на необхідність врегулювати це питання окремою постановою Уряду. Однак, як-то кажуть, руки до написання такої постанови в чиновників не дійшли. З усіх соціальних гарантій у працівників служби залишилася лише 25-відсоткова надбавка до зарплати, але нині її також хочуть скасувати. За таких умов лікарі, навіть працюючи на 2 ставки, жебратимуть. Натомість у багатьох країнах Заходу зарплата психіатрів найвища серед медиків або ж на 2-му місці після хірургів. Наші працівники просять повернути їм колишні пільги. Реформи будуть успішними лише тоді, коли заклики до змін підкріплюватимуться реальною турботою про пацієнтів і медиків.

Наталія ВИШНЕВСЬКА, спеціально для «ВЗ»


Точки зору

VZ 35-36_2016_Страница_12_Изображение_0001Анатолій АРТЕМЧУК, головний науковий співробітник ДУ «Інститут неврололії, психіатрії та наркології НАМН України», лікар вищої категорії, доктор медичних наук
Розбудову системи охорони психічного здоров’я потрібно розпочинати із сімейної медицини. У США та Європі за пацієнтом із психічними розладами на первинному рівні спостерігає сімейний лікар. І лише в разі загострення стану хворого він направляє його у спеціалізовану клініку або госпіталь. Той, хто займатиметься реформою вітчизняної психіат­ричної служби, повинен розуміти, що ми маємо відійти від негативних традицій радянської психіатрії, запозичивши кращий світовий досвід. Зокрема потрібно розвивати вторинний рівень надання психіатричної допомоги, тобто головна ланка в медичній практиці — амбулаторна.

Для цього в поліклініках необхідно створювати медичні групи (сімейний лікар, психіатр, психолог, соціальний працівник), однак без відповідної законодавчої бази зробити це неможливо. Хворі із тяжкими розладами психіки (маніакально-депресивним психозом, шизофренією тощо) потребують періодичного лікування в стаціонарі, але ж вони не мають перебувати там місяцями або й роками, як зараз. Це призводить до хронізації хвороби і розвитку так званого явища госпіталізму, коли хворий звикає жити в лікарні, у хворобі й надалі не може інтегруватися в суспільство. Тому майбутнє психіатрії — за амбулаторною, поліклінічною допомогою. Тут же має обліковуватися робота лікарів, як, нап­риклад, у США, де вони отримують зарплату із тих коштів, котрі пацієнт витрачає в системі охорони здоров’я.

Один зі шляхів вирішення проблеми реформування психіатричної служби — створення мережі приватних клінік. Щоб цей нап­рям був успішним, потрібно ретельно вивчити ринок медичних послуг і нарешті впровадити страхову медицину. Реформи в психіатрії мають сприяти підвищенню якості життя таких пацієнтів. Це набуває особливої актуальності через нинішні події на Сході країни. АТО пород­жує проблеми, котрі доведеться вирішувати впродовж кількох наступних поколінь.


VZ 35-36_2016_Страница_12_Изображение_0002Олег ЧАБАН, завідувач кафедри психосоматичної медицини та психотерапії НМУ ім. О. О. Богомольця, доктор медичних наук, професор
За умови нинішнього мізерного фінансування вітчизняної медицини «переливання» коштів з однієї моделі в іншу не призведе до кардинальних змін. І це вже підтвердив експеримент з пілотним реформуванням у чотирьох областях України. Тому не варто повторювати старі помилки, імітуючи зміни в психіатрії. Якщо держава хоче лише добряче зекономити, то може піти радикальним шляхом — за прик­ладом Італії, де стаціонари психіатричного профілю взагалі ліквідували. Однак подіб­ні ідеї антипсихіатрії не сприймуться нашим суспільством. До того ж, вітчизняна психіатрія вимушена виконувати набагато більше функцій, аніж просто виявляти та лікувати пацієнтів (опікуватися хворими, відстоювати їх права, співпрацювати із судовими інстанціями тощо), хоча знову ж таки через відсутність належного фінансування ці функції не виконуються нею повноцінно. Психіатрія — затратна галузь, що не забезпечує швидкої віддачі вкладених у неї коштів, як, наприклад, стоматологія. Але й залишити все так, як є, ми не можемо: стара система не працює, пацієнти не захищені, соціум змінюється і вимагає реформ.

Тому вважаю, що на часі запровадження біопсихосоціальної моделі охорони здоров’я, зокрема й психічного. У визначенні терміну «психіатрична допомога» лікування займає незначну частку, однак діяльність вітчизняної психіатричної служби зводиться винятково до цієї функції. Профілактична складова в ній практично відсутня, бо це величезний пласт роботи, паліативна допомога — у стадії зарод­ження, хоспісної служби також немає. Пацієнт, котрий потрапляє на лікування до психіатричного закладу, може перебувати там роками. Про яке повернення в соціум можна говорити, якщо це — завдання клінічного та медичного психологів, психотерапевтів, соціальних працівників, медичних сестер, котрі в нас виконують функцію «доповнення до шприца». Концептуально їх роль у покращенні роботи психіатричної служби взагалі не прописано (на відміну від лікарів усіх рівнів надання медичної допомоги).

Я вважаю, що медична сестра повинна проводити з пацієнтом більше часу, ніж лікар-психіатр чи психотерапевт, а її функції мають зміститися від механічного виконання призначень лікаря до ідеологічно-реабілітаційної ролі. Мені найбільше імпонує швейцарська модель медсест­ринської служби, що передбачає сест­ринську діагностику, сестринську терапію, пов­ноцінну участь її в реабілітації пацієнта. Тому без змін ролі медсестри реформи в психіатрії не будуть ефективними.

Також вважаю доцільним розбудову психіат­ричної служби за принципом госпітальних округів, з акцентом на надання амбулаторної допомоги. Повертаючись до ідеї біопсихосоціальної моделі, зазначу її важливість саме завдяки можливості зміщення роботи служби з лікування на реабілітацію та ресоціалізацію пацієнта. До того ж, сучасна медична наука досягнула максимального рівня (зокрема в психіатрії) і зупинилася, зайшовши в медикаментозний глухий кут. Кількість пацієнтів з психічними розладами не лише не зменшується, а на тлі додаткових соціальних потрясінь навіть збільшується. Купірувати їх за допомогою ліків не так уже й складно. Основне ж питання — як повернути пацієнта в соціум, допомогти йому реалізуватися в ньому. Тільки багаті держави можуть дозволити собі утримувати хворого, який є тягарем для суспільства, але й вони намагаються зробити все, щоб він «повернувся до лав», принаймні, був корисним соціуму в міру своїх сил. Сучасна психіатрія передбачає зміщення технічних моментів (використання нових препаратів та їх комбінацій) у культурально-ментальний аспект (адаптація пацієнтів із психотичним досвідом до реалій життя).

Водночас сучасна психіатрія — це ще й ефективний контроль за дотриманням стандартів. Нам ще потрібно цьому навчитися. Як приклад, у галузі психіатрії розроблено кілька протоколів лікування, однак доказова медицина й досі не «дружить» із доказовою практикою. Коли я запитую лікарів-інтерністів про виконання згаданих протоколів, виявляється, що майже ніхто про них нічого не знає. Тоді навіщо їх затверджувати? Для страхових компаній? Але їх також немає. Виходить, що євроінтеграція, котра передбачає обов’язкову стандартизацію медицини, у нас працює тільки на папері! Тобто ми впроваджуємо хороші речі, але системи контролю за їх виконанням не існує. І навряд чи лікар, який щось зробив не так, відповідатиме за це бодай під час отримання кваліфікаційної категорії. Тобто ми начебто проводимо якісь «реформи», говоримо про зміну психіатричної служби, а тим часом документи, що є обов’язковими до виконання, ігноруються!

Якщо ми хочемо працювати на світовому рівні, потрібно змінювати і мислення, і міру відповідальності, і принципи роботи. Чесно кажучи, я не бачу швидких змін у вітчизняній психіатрії.

У світі психіатрична служба чітко зміщається в бік амбулаторної допомоги. І я вбачаю в цьому перспективу: поступово пацієнти психіатричних стаціонарів України також «розчинятимуться» в мережі соматичних закладів. Тому вже зараз потрібно відповідним чином готувати лікарів-інтерністів, передусім сімейних лікарів (а надалі й гінекологів, хірургів тощо) до роботи із хворими психіатричного профілю. Європейський варіант психосоматичних відділень при потужних загальносоматичних лікарнях економічно вигідний для держави, дестигматизуючий для суспільства. Сучасний арсенал препаратів допомагає досить швидко купірувати психічні розлади, потім таких хворих можна переводити в реабілітаційні центри або психосоматичні відділення, де акцент буде зроблено на психотерапію, а медикаментозне лікування відіграватиме додаткову роль.

У цьому плані вважаю швейцарську модель однією з найкращих: пацієнтів утримують у психіатричних закладах протягом мінімального часу, а потім з ними працюють дистанційно, наприклад, лікар і, особливо, медсестра спілкуються з ними по телефону, відвідують вдома, проводячи патронаж. Нам також потрібно вив­чити всі можливості розширення амбулаторних форм роботи. Відтак збільшиться і потреба в клінічних медичних психологах (а не просто психологах). Також дуже важливо посилити їх співпрацю із сімейними лікарями. На сьогодні клінічних медичних психологів недостатньо для розширення амбулаторних форм роботи. Та й попит на них серед роботодавців бюджетної медицини низький. Першими зрозуміли важливість таких фахівців приватні клініки, бо побачили: коли не працювати з емоціями пацієнтів, ступінь їх одужання чи зміни якості життя на тлі однакового лікування значно нижчий.

Ще одне невирішене питання, яке потрібно врахувати в процесі реформування галузі, — юридична незахищеність лікаря-психіатра. Закон України «Про психіатричну допомогу» прописаний лише під пацієнта. Це неправильно. Судові позови з приводу діяльності психіатричних закладів і лікарів засвідчили: ніхто не хоче братися за їх захист. Адміністрації лікарень самі намагаються вирішувати подібні питання. Не працюють незалежна експертиза й інститут експертів у судовій системі. Де тут голос громадських фахових організацій? Відповіді немає.

Якщо ви знайшли помилку, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Залишити коментар

Введіть текст коментаря
Вкажіть ім'я