ПРОФЕСІЙНА АВТОНОМІЯ – ЄДНАННЯ ЛІКАРСЬКОЇ СПІЛЬНОТИ

2241

У провідних країнах світу, де громадськість відіграє зна­чну роль в управлінні суспіль­ством, професійне лікарське самоврядування здобуло сла­ву лідера серед громадських інституцій. В Україні, яка має більш як 100-літню історію розвитку загальнолікарсько­го громадського руху, це поки що мрія. Але вже не утопія. Кардинальне реформуван­ня системи охорони здоров’я стає лавиною, яка зносить на своєму шляху старі устої і таки змусить переда­ти низку важливих регулятивних функцій системи охорони здоров’я у руки професіоналів. Яким шля­хом піде лікарське самоврядування в Україні і чи інтегрується воно у світовий процес єднання «білих халатів» заради майбутнього рідної галузі – про це наша розмова з Президентом Всеукраїнського Лікарського Товариства (ВУЛТ), Головою Громад­ської Ради МОЗ України Олегом МУСІЄМ.

 – У всіх країнах-членах ЄС прийнято закони, які окреслю­ють основні організаційні за­сади професійної діяльності лі­карів. Українські парламентарі уже не раз ігнорували розгляд такого закону…

– Ставлення до законопроекту «Про лікарське самоврядування» яскраво демонструє дійсне від­ношення і бажання до змін в іс­нуючій системі охорони здоров’я. Тож чергова ініціатива розробити такий закон і головне – його при­йняти стане лакмусовим папірцем того, чи ми на шляху реальних змін, чи знову в полоні гасел.

– Уявімо, що закон прийнято. Чого чекати від нього реально?

– Безумовно позитивних наслід­ків. Наприклад, децентралізації функцій існуючої адміністратив­но-командної моделі управління охороною здоров’я і переходу до суспільно-адміністративної моде­лі; обмеження адміністративного тиску на галузь; контролю з боку професійної корпоративної орга­нізації лікарів за рішеннями, які приймають управлінці від охо­рони здоров’я і водночас участь у прийнятті цих рішень; реального правового, соціального, фінансо­вого і морального захисту лікаря та його професії; зростання якос­ті надання медичної допомоги; значного скорочення тіньового обігу коштів у системі охорони здоров’я тощо. І, як наслідок, уне­можливлення кадрового краху, до якого впритул наблизилася існу­юча українська система охорони здоров’я, та відродження прести­жу лікарської професії.

Якщо охарактеризувати цей за­кон однією влучною фразою, то по суті це – звільнення українських лікарів з рабства, в якому вони за­раз перебувають!

– Якими функціями повинна поділитися держава з лікар­ським товариством?

– Передусім це участь, як парт­нера, у визначенні пріоритетів розвитку галузі охорони здоров’я та проведення у ній змін; ведення реєстру лікарів; організація під­вищення лікарської кваліфікації та безперервної післядипломної освіти; атестація і сертифікація медичних фахівців, ліцензування лікарської діяльності; обрання го­ловних фахівців із медичних спе­ціальностей; здійснення контр­олю за використанням лікарських засобів і медичною рекламою; участь в акредитації медичних практик тощо. Лікарське товари­ство повинне відігравати провід­ну роль у системі громадського контролю охорони здоров’я, ви­конуючи при цьому освітню і юридичну функції. Виступаючи на захист лікарів і пацієнтів, то­вариство могло б узяти участь у встановленні стандартів у галузі медичної освіти, медичної практи­ки й лікарської етики. Основними обов’язками Товариства могли б стати: виконання регуляторних функцій, забезпечення підготовки необхідної кількості кваліфікова­них лікарів, підтримка високого рівня професійних знань, нагоро­дження медичних працівників за особливі заслуги.

– Такі функції виконують На­ціональні самоврядні лікарські організації інших країн?

– Так, звісно є певні відміннос­ті у кожній із країн, але в цілому вони однакові. Адже вже впродовж більш як 60-ти років понад 100 національних лікарських органі­зацій об’єднані у Світове Лікар­ське Товариство (Всесвітню Ме­дичну Асоціацію) – World Medical Association (WMA). У 2008 році Україна в особі Всеукраїнського Лікарського Товариства стала по­вноправним її членом. Тож негоже бути «білою вороною», потрібно прийняти принципи, визнані сві­том. Виходячи ж зі світового та європейського досвіду, головни­ми завданнями лікарського само­врядування визначено опіку й до­гляд за належним та сумлінним виконанням лікарської практики; встановлення обов’язкових для всіх лікарів етичних і деонтоло­гічних засад лікарської практики та нагляд за їх дотриманням; охо­рону самої лікарської практики; інтеграцію лікарського серед­овища; впровадження політики партнерства між системою охо­рони здоров’я, лікарями і пацієн­тами; вплив на політику охорони здоров’я держави та ефективне використанням ресурсів системи охорони здоров’я; співпрацю з на­уковими вузькофаховими асоці­аціями і товариствами у власній державі та за кордоном.

– А чи не стане «дозвіл» дер­жави на професійну автономію своєрідною спробою скинути із себе тягар суто медичних про­блем, а за тим і відповідальність за їх розв’язання? Мовляв, за що боролись…

– Ви ж бачите, у якому жалю­гідному стані перебуває зараз уся українська система охорони здоров’я та значимість лікаря у ній. І усе це є наслідком «узурпації» дер­жавою влади як над системою, так і над нашою професією. Якщо дер­жава не здатна виконувати невлас­тиві їй функції, думаю, уже давно настав час віддати їх тим, кому вони належать по праву – про­фесіоналам. Як свідчить світовий досвід, уряди розвинених країн не відхрещуються від цих проблем, а, навпаки, усіляко підтримують розширення повноважень громад­ськості у справах охорони здоров’я і сприяють розвитку лікарсько­го самоврядування. Міжнародне співтовариство вже давно визнало, що такий шлях обов’язково підви­щує довіру суспільства до системи охорони здоров’я і політики держа­ви в цій царині. Баланс інтересів і партнерство між різними учасни­ками цього процесу (держава-лі­кар-пацієнт) неодмінно призведе до поліпшення функціонування системи охорони здоров’я в цілому. Адже лікарське самоврядування формує у суспільстві такі цивіль­но-правові відносини, за яких лі­кар нестиме персональну юридич­ну й фінансову відповідальність за результати своєї діяльності перед лікарським товариством, а лікар­ське товариство – за результати ді­яльності лікаря перед пацієнтами і державою. Рада Європи пропонує урядам створювати сприятливі юридичні й податкові умови для фінансування і керування профе­сійними медичними організаці­ями. Крім того, рекомендує, щоб бюджети охорони здоров’я (на­скільки це можливо) передбачали статті для підтримки їхньої діяль­ності.

– Навряд чи це можливо в Україні…

– Особливо, якщо не робити реальних кроків до мети. Нам би нарешті усвідомити, що без децен­тралізації управління охороною здоров’я, без упровадження дієво­го професійного лікарського само­врядування марно очікувати по­ліпшень у медицині, довіри до неї з боку суспільства, а також соціаль­но-економічного та правового за­хисту медиків. Діяльність громад­ськості і її організацій є реальним показником процесу становлення громадянського суспільства, де­мократизації політичної і соціаль­ної системи держави. І що резуль­тативнішою буде їх діяльність, то досконалішим і міцнішим буде громадянське суспільство. Я впев­нений – нинішня система охорони здоров’я України поступово пере­твориться у систему громадської охорони здоров’я, а співпраця ме­дичної громадськості і громадян задовольнятиме потреби суспіль­ства в якісній медичній допомозі. Єдине бажання – щоб цей час на­став якомога швидше.

– Можливо, цей процес при­скориться після останніх ініці­атив очільників МОЗ та НАМН України щодо запровадження самоврядування лікарської про­фесії?

– Всеукраїнське Лікарське То­вариство такі ініціативи вітає, і ми вважаємо, що це яскрава ознака незворотності та невідворотності процесу, який ми започаткували ще 7 років тому. Адже, окрім на­ших напрацювань, з цього питання інші українському лікарському за­галу невідомі. На жаль, ініційова­ний процес поки що відбувається кулуарно. До підготовки чергового законопроекту (чи за останньою інформацією – уже наказу МОЗ, та ще й у терміновому порядку до 1 вересня) не залучено навіть спеці­алісти ВУЛТ з їх величезним досві­дом, не кажучи вже про звичайних лікарів, які і є основою лікарського самоврядування. Переконаний, що без участі широкого загалу такі ініціативи приречені на несприй­няття, а в підсумку – на поразку та дискредитацію. І нічого спіль­ного з міжнародним розумінням і справжнім лікарським самовряду­ванням це не матиме.

Розмову вела Світлана ТЕРНОВА, «ВЗ»

Якщо ви знайшли помилку, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Залишити коментар

Введіть текст коментаря
Вкажіть ім'я