Ольга Гуска: Сподіваюся, що в нашій державі стане популярною профілактика хвороб

582

На зламі систем — саме таке порівняння спадає на думку, коли про свою роботу в поліклінічній службі розповідає лікар-терапевт Ольга Гуска. Вона починала трудовий шлях у міській комунальній установі, а нині працює в некомерційному підприємстві. З перших днів роботи прагнула бути конкурентоспроможною й уважною до кожного пацієнта, хоча і потрапила з вогню та в полум’я: зі студентської лави — у лікарські будні в розпал епідемії грипу 2009 року.

ВЗ Що спонукало вас обрати медицину, тим паче терапію?

Ольга ГУСКА, лікар-терапевт НКП «Міська поліклініка №2» м. Чернівці
— Моя бабуся все життя пропрацювала медсестрою в КМУ «Обласний спеціалізований будинок дитини». Я бувала в неї на роботі й дуже любила спостерігати, як вона опікується хворими дітками, як за секунду вигадує цікаву історію, аби відволікти маленького пацієнта і швидко зробити ін’єкцію, як виконує щеплення і доглядає за малюками. Нерідко їй було важко, але бабуся ніколи не нарікала на професію. Власне, цьому я навчилася в неї: не скаржитися, а шукати вихід з будь-якої складної ситуації.

Ще в школі твердо вирішила, що стану лікарем. Самостійно перейшла на навчання до Чернівецького ліцею №3 медичного профілю. І коли вперше одягнула білий халат, то вже не мала жодних сумнівів щодо правильності свого вибору. Далі було навчання в Чернівецькому державному медичному університеті. Цей період свого життя я назвала б загартуванням характеру. Хоча ані патологоанатомічне бюро, ані операційна мене ніколи не лякали.

Дивно було переживати інше: більшість людей не замислюються про плинність життя, а студенти-медики в юному віці на власні очі бачать, як хворі потерпають від невиліковних хвороб і помирають. Лікарю-новачку важко за таких обставин. Старші колеги радили не прив’язуватися до пацієнтів емоційно. Відверто кажучи, досі це не завжди вдається. Хоча знаю: за співчуття доводиться розплачуватися професійним вигоранням. Проте лікар не може не «горіти» своєю роботою…

ВЗ То який стиль спілкування з пацієнтами обрали, коли почали працювати?

— Я прийшла на роботу у 2009 році — саме під час спалаху епідемії грипу. Під кабінетом шикувалися величезні черги хворих, викликів було стільки, що ледь устигала потрапити до всіх. А практичного досвіду — обмаль. Звісно, боялася припуститися помилки. Та на роздуми часу теж не було.

Якщо сумнівалася в дозуванні того чи іншого препарату, діставала із шухляди довідник і перевіряла саму себе. Ніколи не забуду, як один пацієнт уже доволі поважного віку, побачивши це, сказав: «Дякую вам, що звертаєтеся до книг! Дякую, що не соромитеся цього робити!» Нас­правді, було дуже приємно. Бо ж по кілька разів на день доводилося чути й протилежне: «Ви така молода, хіба зможете мене вилікувати?»

У той період дуже підтримували старші колеги. На щастя, під час епідемії грипу на моїй дільниці не було жодного смертельного випадку. Та все одно це стало справжнім бойовим хрещенням.

Чи навчилася я відмежовуватися від проб­лем пацієнтів? Напевно, ні. Мені здається, коли ти «включений» у діяльність, яка до того ж подобається, це підвищує мотивацію.

ВЗ Що змінилося у вашій роботі після того, як стартувала медична реформа?

— Не можна однозначно сказати, що медицина, яка дісталася нам у «спадок» від радянського режиму, себе не виправдала. Але й працювати сьогодні за старими методами також не можна: якість медичного обслуговування значно погіршилася саме через те, що між лікарями немає конкуренції. За класичною радянською схемою хворий ішов на прийом до дільничного терапевта (педіатра), котрий закріплений за його вулицею, незважаючи на те подобається він йому як спеціаліст чи ні. При цьому в усіх лікарів була однакова й фіксована заробітна плата, незалежно від кількості хворих, прийнятих за місяць. Тепер же кожен пацієнт підписує декларацію з тим лікарем, якого обирає сам. Змінюється і принцип нарахування заробітної плати — за кожного пацієнта, тобто лікарю необхідно працювати якісно, аби до нього йшли люди. Інакше можна опинитися «за бортом». Це конкуренція, але вона цілком виправдана.

Коли ж будуть укладені всі угоди, ми фактично проведемо перепис населення. А заодно отримаємо дані про реальний стан здоров’я людей. Звісно, якщо ми, лікарі, переконаємо пацієнтів пройти комплексні медогляди.

Теперішня статистика взагалі не показова. Наприклад, коли в нас офіційно заявляють, що захворюваність на гострі респіраторні вірусні інфекції наближається до епідпорогу, то насправді ми його перевищили уже ледь не вдвічі, бо велику частину хворих не фіксують у поліклініках.

Як на мене, різниця між дільничним лікарем і сучасним «сімейником» у тому, що останньому доводиться опановувати всі медичні спеціалізації: хірургію, урологію, дерматологію, онкологію тощо. Раніше пацієнт витрачав багато часу на відвідування «вузьких» спеціалістів у пошуках точного діагнозу. Нині головний обов’язок терапевтів і сімейних лікарів — профілактика та своєчасне виявлення захворювання. Ми встановлюємо діагноз, надаємо допомогу, а в разі потреби направляємо пацієнта до вузькопрофільного фахівця — формуємо його «маршрут».

ВЗ Однак погодьтеся, що це все — поки у планах. А як насправді?

— Звичайно, нова система медичного обслуговування лише впроваджується. Думаю, як налагоджений механізм вона запрацює років через шість. Але декларації з пацієнтами підписуємо. Центри сімейної медицини та поліклініки — уже самостійні юридичні одиниці.

Зіткнулися з іншою проблемою: люди не поспішають підписувати декларації. Ми всілякими методами заохочуємо їх, але часто у відповідь чуємо: «А чого поспішати?», «А хіба ви до нас не прийдете, якщо захворіємо?» Причинами такої ситуації є низька відповідальність населення за своє здоров’я та недостатня медична культура.

Водночас серед пацієнтів, котрі підписали декларації саме зі мною, — не лише мешканці дільниці, яку багато років обслуговувала. Тут і люди з інших дільниць, інших поліклінік і навіть районів Чернівецької області.

ВЗ Чи вдається дотриматися лімітів щодо кількості пацієнтів?

— На дільниці доводилося обслуговувати у середньому 1,5 тис. осіб. Якщо врахувати доведені нам ліміти, виходить 2 тис. пацієнтів і 248 робочих днів на рік, а норма навантаження — 18 пацієнтів за 3 години прийому. Щоб полегшити розрахунки, округлимо цю цифру до 20 й побачимо, що за рік лікар прийме 4960 пацієнтів. Коли ж отримане число поділити на 2 тис., стане зрозуміло, що кожен пацієнт зможе потрапити до лікаря 2,5 разу на рік, 1 з яких — для підписання декларації. Відтак залишається приблизно 1 тис. візитів на прийом реально хворих, на виписування лікарняних тощо. Як усе це можна буде встигнути? Лише збільшивши тривалість прийому до 5 годин на день, що, власне, уже й зробили в нашій поліклініці. Тим більше, кількість викликів додому нині значно зменшилася. А отже, ті, до кого раніше йшли ми, тепер приходять до нас. І дійсно, запропонована Міністерством охорони здоров’я схема працює: наприклад, хворий телефонує з приводу високої температури тіла, я пояснюю, як її збити, після чого чекаю його на прийомі.

Звісно, трапляються й винятки. Зокрема, знаю всіх своїх хронічних пацієнтів — онкохворих, із тяжкими серцево-судинними захворюваннями, людей похилого віку, до яких завжди йду на виклик. Попри те, що доплату за це з нас зняли. Просто не можу інакше.

ВЗ Чи передбачена норма відвідин лікаря на рік? Адже до когось достатньо один раз сходити, а до когось — п’ять.

— Немає такої норми. Проте особисто я, укладаючи договір, розпитую кожного пацієнта про те, чи є в нього хронічні захворювання, як часто хворіє загалом, а в ідеалі прошу надати відомості про останній медогляд. Такої норми законом не передбачено, але я зобов’язана знати своїх пацієнтів, аби мати змогу запобігати захворюванням.

ВЗ Ваше ставлення до нових — конкурентних — умов, у яких тепер працюватимуть терапевти, педіатри та сімейні лікарі?

— Звісно, перший крок завжди робити непросто. Але я не так багато відпрацювала за старої моделі первинної медицини, тож мені, мабуть, перелаштуватися легше, ніж фахівцям зі знач­но більшим стажем роботи. Так, досі ми дійсно не переймалися ремонтом, медобладнанням і вартістю комунальних послуг, проте більшість лікарів (принаймні, моїх ровесників) уже давно займають активну позицію. Я завжди була зацікавлена в тому, щоб пацієнти менше хворіли, аби, можливо, мати менше викликів і коротші черги під кабінетом. Нині ж я прагнутиму цього, бо кошти, які «йдуть за пацієнтом», залишаться на рівні поліклініки, і їх можна буде використати на вирішення медичних чи побутових питань, удосконалення тієї ж діагностики, до прикладу. Тому сподіваюся, що в нашій державі стане популярною (і це теж залежить від нас!) профілактика найпоширеніших неінфекційних та інфекційних захворювань, у тому числі скринінгові програми. У такий спосіб ми працюватимемо на випередження хвороб, а це — своєрідна очікувана винагорода за мою роботу. Саме та, заради якої я вступала до медичного вишу і працюю терапевтом.

Ольга КАМСЬКА, спеціально для «ВЗ»

Якщо ви знайшли помилку, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Залишити коментар

Введіть текст коментаря
Вкажіть ім'я