Олексій Максименко: Усі лікарі запрограмовані на успіх

372

Чому саме сімейна медицина?

Медициною зацікавився випадково. Коли навчався у школі, мріяв бути біологом. Записався у відповідний гурток, а тут паралельно вивчали медицину. Я так захопився, що вирішив будь-що стати лікарем. Вступив у медучилище, а потім із першого разу — до університету. Найбільше тоді подобалася педіатрія, тому обрав саме педіатричний факультет. Однак розподіл лікарів загальної практики на педіатрів та терапевтів завжди здавався мені дуже дивним. Яка різниця, скільки років пацієнту: понад 80 чи немає навіть року? Чому не можна допомагати всім, коли ти дипломований спеціаліст, а ситуація не складна і не заплутана? Напевно, я ніколи не зрозумію, як лікар, навіть не подивившись на пацієнта, може заявляти, що він «бере» тільки після 18 років, не працює з немовлятами, чи відправляти з кардіограмою до кардіолога, бо «дорослі серця я не веду»…

Свою медичну кар’єру починав на зорі 90-х — влаштувався санітаром на швидку допомогу. Мене дуже вразило, що тут розподіл на «дитячих» і «дорослих» лікарів був досить умовним. Хоча офіційно існувала дитяча бригада, на виклики до малюків їздили абсолютно всі! Тоді я остаточно зрозумів, що мені подобається працювати як з дітьми, так і з дорослими. Тому із задоволенням скористався медичною реформою і став сімейним лікарем. Попри те я впевнений, що нашій країні потрібні педіатри, кардіологи й інші «вузькі» спеціалісти, бо лікар загальної практики всіх проблем не вирішить.

Головна професійна мета і як її досягти?

Якомога менше розводити руками біля ліжка хворого. Зараз медицина може похвалитися небувалими успіхами, але все ще залишаються хвороби, що не піддаються лікуванню. Тому понад усе мені хочеться, аби пацієнтів, котрим я не зміг допомогти, було якомога менше, а ліпше — щоб таких узагалі не було! Як досягти цієї мети? На мою думку, тільки шляхом професійного самовдосконалення всіма доступними способами.

Найбільший ваш професійний успіх?

Мені здається, будь-який лікар може пишатися собою, коли йому вдається вчасно виявити хворобу і встановити правильний діагноз. Важливо вміти розпізнати, наприклад, «хитру» онкологію на ранній стадії. Якщо ти це зробив, то, без перебільшення, врятував людині життя! Інший приклад: пацієнт упевнений, що в нього рак, тому пригорщами ковтає таблетки, не вилазить із кабінетів різних спеціалістів і раптом приходить до тебе. Ти проводиш диференціальну діагностику, й з’ясовується, що насправді в людини депресія, і їй потрібен психолог, а не комп’ютерна томографія всього організму. Минає декілька тижнів, і… людина здорова! Ось такі випадки, коли ти зміг розібратися й допомогти, і є твоїм професійним успіхом.

У моїй практиці подібних історій було чимало. Лише нещодавно я виявив туберкульоз у молодого хлопця з благополучної родини. На перший пог­ляд, у нього була пневмонія верхньої частки легені, але інтуїтивно я відчував щось недобре. Ми відправили мок­ротиння на бактеріологічне дослідження, й результати підтвердили наявність мікобактерій туберкульозу. Звичайно, пацієнту було неприємно дізнатися про такий діагноз, але оскільки ми виявили хворобу на ранній стадії, для хлопця все закінчилося набагато краще, ніж могло б бути. Ще один випадок, яким можу щиро похвалитися: за фотографією пацієнта запідозрив у нього проблему з кришталиком, направив до офтальмолога, й той підтвердив діагноз.

Важливо також вміти переконати хворого в доцільності застосування адекватних і сучасних методів профілактики чи лікування. Якщо вдалося — це також можна вважати професійним успіхом, можливо, навіть більшим, аніж правильно встановлений діагноз. Наприклад, вмовити пройти курс хіміотерапії — і врятувати онкохворому життя, зробити щеп­лення — і вберегти від дифтерії, кору чи туберкульозу. Деякі пацієнти дуже вперті, тому процес переконання складний і виснажливий, але коли лікар таки здолав спротив — він може пишатися собою!

Пацієнт для вас — це…

…моя робота. Адже найголов­ніший мій обов’язок — лікувати людей і допомагати хворим не тільки фізично, а й психологічно. Уміти вислухати, дати пораду, наполягти на своєму, полегшити страждання… Саме для цього я здобув професію лікаря. І це непроста і не настільки шанована в суспільстві, як мені здавалося у дитинстві, робота, бо пацієнти бувають різними. Одні не дотримуються призначень, другі вдаються до грубощів, треті принижують і навіть пог­рожують… Звичайно, таких — одиниці, але кожен лікар час від часу зіштовхується з подібним. Це також специфіка нашої роботи, і я навчився не ображатися. Тим паче, що більшість пацієнтів все-таки поважають медиків. А фраза: «Дякую, лікарю!», вимовлена інколи зі сльозами на очах, перекриває весь негатив.

Що найскладніше в роботі сімейного лікаря?

Найстрашніше ― лікарські помилки, від яких, на жаль, ніхто не застрахований. А найскладніше — усвідомлювати безсилля перед хворобою. Неймовірно важко повідомити людині, що її хвороба невиліковна. Складно слухати хворого, який, опустивши очі, каже, що в нього немає грошей на операцію. А ти розумієш, що це прирікає його на страждання, а часом і взагалі на сумний кінець. Боляче, коли усвідомлюєш, що ніяк не можеш допомогти. Відбувається ніби збій програми, думки починають плутатися, ти губишся… Усі лікарі запрограмовані на успіх, а саме — на одужання пацієнта, тому подібні випадки надзвичайно болісні…

Якщо ви знайшли помилку, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Залишити коментар

Введіть текст коментаря
Вкажіть ім'я