Таку тему для обговорення визначили учасники чергового круглого столу, який був присвячений оцінці попередніх підсумків реформи вітчизняної системи охорони здоров’я. Чи змінилася матеріально-технічна база лікувальних закладів, чи поліпшилася кадрова ситуація в галузі і — головне — чи вдалося поліпшити якість і доступність медичної допомоги громадянам України? Відповіді на ці запитання, на думку учасників круглого столу, відображають реальний, а не задекларований успіх реформ.
Святослав Ханенко: Офіційну оцінку закладено в рішення парламентських слухань
Народний депутат України, голова підкомітету з питань законодавчого забезпечення реформування системи охорони здоров’я, медичної освіти та науки Комітету з питань охорони здоров’я Верховної Ради України Святослав Ханенко повідомив про те, що парламент проголосував за ухвалення в першому читанні проекту постанови про Рекомендації парламентських слухань на тему «Сучасний стан, шляхи і перспективи реформи у сфері охорони здоров’я України», які відбулися 5 червня 2013 року. Він зазначив, що стан реформування системи охорони здоров’я можна визнати незадовільним з точки зору задоволення потреб як пацієнтів, так і медпрацівників. «Так звана реформа проштовхується, як-то кажуть, через коліно, адміністративними методами, нав’язуванням, ніхто не хоче нікого слухати і нічого обговорювати. Як приклад — нещодавно на засіданні підкомітету з питань законодавчого забезпечення охорони материнства та дитинства, репродуктивного здоров’я розглядалося питання про реформування педіатричної служби, і деякі вчені дозволили собі об’єктивний та критичний аналіз і оцінку того, що відбувається, зокрема, і в місті Києві. Так от, за це вони отримали серйозні зауваження від свого керівництва. Тому нині ніхто не хоче критично і чесно оцінювати стан справ.
Які прогнози щодо кінцевих результатів реформи? На це запитання адекватної відповіді ми не маємо, як і змістовних звітів про те, що відбулося в пілотних регіонах у 2012 році чи у першому півріччі 2013 року. Немає конкретних об’єктивних критеріїв оцінки реалізації згаданого закону і самих реформ.
Наступне ключове питання — фінансування. Нині система охорони здоров’я тримається на коштах пацієнтів — медикаментозне забезпечення лікування (в тому числі й у стаціонарах) також лягає на плечі пацієнтів на 90%. Такий стан речей і в пілотних областях. Має місце колосальний дефіцит кадрів, зокрема, лікарських.
Випускники ВНЗ не з’являються на місце роботи за призначенням мінімум у 50% випадків. Бо прожити на ту зарплату, яку вони отримуватимуть, неможливо. Розмови про доплати за якісні показники роботи лікарям загальної практики — не більше ніж розмови. Практично всі фракції ВР налаштовані на мораторій на скорочення ЛЗ, звільнення медпрацівників, а це фактично мораторій на реформу, яка відбувається. Хоча, з іншого боку, існують об’єктивні підстави до цього — зменшення чисельності населення, трансформація населених пунктів, міграція людей із сіл у міста тощо. Але до цих питань потрібно підходити виважено. Тому я закликаю зупинитися, зібрати серйозну фахову експертну раду по напрямках реформування, й економістів у тому числі, дати об’єктивну оцінку нинішнім реформам і відкоригувати їх. Безумовно, реформи необхідні. Але вони повинні здійснюватися зрозумілими для суспільства методами. А не так, як це відбувається зараз.
Нині тривають дискусії — бути чи не бути обов’язковому державному медичному страхуванню. В нинішніх умовах, коли наша система охорони здоров’я перебуває у фінансовому колапсі, іншого виходу, як нова економіка системи охорони здоров’я на базі обов’язкового державного медичного страхування і тарифів на всі види медичної допомоги, не існує. Якщо ми хочемо легалізувати фінансові взаємовідносини «пацієнт—лікар—медичний заклад», ми повинні сформувати їх організаційну, економічну та фінансову складові. Це зменшить прямі платежі пацієнтів за медичну допомогу. Тому терміново необхідно дати теоретичні і практичні відповіді на ці запитання».
Павло Петренко: Більшість українців вважає, що ситуація погіршується
Народний депутат України Павло Петренко співставив задекларовані цілі медичної реформи з реаліями сьогодення. «Реформа медичної галузі розпочалася в рамках так званої програми медичних реформ, яка була анонсована чинним Президентом України й передбачала, що ці реформи необхідні для підвищення доступності медичних послуг та для створення стимулів для здорового способу життя населення. Вона також містить багато розлогих формулювань щодо необхідності чіткого розмежування рівнів медичної допомоги, розвитку інституту сімейного лікаря, підтримки розвитку приватного сектора медичних послуг. Що ми маємо на сьогодні? Згідно зі статистикою, за станом здоров’я населення України посідає одне з найнижчих рейтингових місць у Європейському регіоні. Україна за рівнем смертності населення входить до переліку країн третього світу. Нині цей показник — 19,2 на 10 тис. населення, а в 1999 році він був 14, тобто, ми маємо досить негативну тенденцію. Ще один сумний аргумент статистики: у 2012 році приблизно 16% українських родин відмовлялися від лікування через відсутність коштів. Експерти назвали це явище пасивною евтаназією. 60% опитаних українців вважають, що за останні 2 роки ситуація у сфері охорони здоров’я погіршилася і 87% громадян нашої країни не довіряють вітчизняній медичній системі. Це ті факти, які найбільш яскраво відображають попередні результати реформи. Тільки у 2012 році було закрито приблизно 100 лікувальних установ — під виглядом оптимізації. 7 тисяч лікарів і 18 тисяч медперсоналу було звільнено. За ідеєю реформування новостворені центри ПМСД повинні бути наповнені сімейними лікарями, яких на сьогодні немає (потреба в сімейних лікарях становить приблизно 25-30 тис., зараз ми маємо 8 тис.). Навіть у професійному середовищі не розуміють до кінця, хто ж такий сімейний лікар. Якщо зважити на вимоги, які до нього висувають, він фактично повинен бути суперфахівцем широкого профілю. Натомість відбувається масова перекваліфікація за 6 місяців, коли під загрозою звільнення лікарів профільних спеціальностей примушують перекваліфіковуватися у сімейних лікарів. По Києву, наскільки мені відомо, вже 2000 лікарів відмовилися від такої перекваліфікації — ми втрачаємо кваліфіковані кадри.
Щодо вторинного та третинного рівня. Більшість населення України — сільські жителі і це, як правило, люди похилого віку. Яким чином така людина, до того ж маюча проблеми зі здоров’ям, доїде до необхідного лікувального закладу? І як «швидка» доїде до такого хворого за 20 хвилин? До всього, у рамках загальної реформи провели реформу швидкої й екстреної допомоги і ввели 2 цікавих поняття : «екстрена допомога» і «невідкладна». А диявол криється в деталях. Екстрена допомога повин-на приїхати якомога швидше (згідно з законом), а щодо невідкладної допомоги, то жорстких критеріїв, коли вона повинна бути надана пацієнту, немає. Це означає, що коли ваша дитина 2-х років знаходиться з температурою 39°С вдома, і ви викликаєте «швидку», ваш виклик передадуть дільничному педіатру, а він коли зможе, тоді й прийде на виклик. Це також перші результати пілотного реформування. Я вважаю, що реформа проводиться без участі лікарів, наукових фахівців, які могли б чітко спрогнозувати її наслідки, реформа здійснюється поспіхом і переважно за рахунок скорочення закладів охорони здоров’я та віддалення лікаря від пацієнта. Її наслідки будуть точно неочікуваними і точно катастрофічними. Якщо ми зараз маємо рівень смертності, що прирівнює нас до країн Африки, то такими темпами, я вважаю, до 2017 року ми посядемо за рівнем смертності перше місце. Це при тому, що Україна є європейською країною з досить фаховим медичним персоналом і фаховою медичною школою (медична школа України була однією з кращих у Союзі, і про це також не слід забувати). Ми просто знищуємо напрацьоване за багато років і поспіхом намагаємося ввести якісь штучні фрагментарні новації, сутність яких зводиться до того, що фактично зменшується фінансування системи охорони здоров’я. Навіть у тих непілотних регіонах, які нібито не беруть участь в експерименті, зараз відбувається скорочення закладів охорони здоров’я. За весь цей період було закрито близько 600 лікарень. Держава економить на системі охорони здоров’я. Зараз ми майже вдвічі менше фінансуємо систему охорони здоров’я, ніж це передбачено мінімальними стандартами ООН і ВООЗ. Якщо рухатимемося у цих напрямках, то похоронимо вітчизняну медицину, а також довіру простого українця до медиків. Зараз наші громадяни не довіряють ні судам, ні правоохоронним органам. А коли перестануть довіряти медикам — це буде першим кроком до хаосу в країні».
Лариса Канаровська: Кадрова криза повинна всіх насторожити
Голова Ради Київської міської профспілки працівників охорони здоров’я Лариса Канаровська акцентувала свою увагу на кадровому аспекті забезпечення реформ. «Києву не вистачає 3,5 тисячі лікарів — 300 лікарів «швидкої» допомоги, 100 фтизіатрів, 100 паталогоанатомів і майже 600 лікарів первинної ланки (в кожному районі їх дефіцит становить 50-60 осіб, а в деяких, приміром, Деснянському, — 80). Особливо неохоче на первинку йде молодь — через відсутність соціального пакета, через те, що дільничні лікарі обслуговують по 25-30 викликів за зміну, ще й в амбулаторії до сімейного лікаря — черга. Щороку Україну залишає 7 тисяч молодих лікарів і ще більша кількість медсестер. За даними ВООЗ, у світі не вистачає 2,5 млн лікарів. Тож може статися так, що в охороні здоров’я працюватимуть лише люди похилого віку. Вони не хочуть іти на курси перекваліфікації в лікарів «сімейної медицини», пишуть відповідні заяви, скаржаться. Ця кадрова криза повинна всіх насторожити. Потрібно подбати про службове житло для медиків, гуртожитки — про стимули для підвищення кваліфікації. Сьогодні у того, хто працює в поліклініці, немає зацікавленості підвищувати свій професійний рівень. Натомість медики скаржаться на перенавантаження і складність роботи. Ми провели дослідження (разом із фахівцями НМУ ім. О.О. Богомольця) і з’ясували, що 80% лікарів «швидкої» перебувають у стані нервового зриву. Бо цей лікар зобов’язаний за 10 хв доставити хворого до лікарні, де вже інший лікар хвилюється, чи будуть поряд із хворим родичі, яким потрібно віддати рецепт на ліки, котрих у нього немає. У лікарню швидкої допомоги за добу прибуває приблизно 100 «швидких» — це ж яке навантаження на лікарів! У них відбувається професійне вигоряння, але ми не знаємо, як їм допомогти. Ми прийняли закон про реформування швидкої і невідкладної допомоги. А далі що? Лікарня швидкої допомоги у Києві — одна і знаходиться на лівому березі, як доставити пацієнта, приміром, з вогнепальним пораненням з правого берега? У Києві, мегаполісі, немає вертольота! А сучасним обладнанням можуть похвалитися хіба що академічні установи столиці. В практичній охороні здоров’я цього немає. Ось проблеми, які сьогодні ніхто не розв’язує».
Віталій Скороходов: Реформа вже охопила всю країну
Експерт сектора охорони здоров’я Фонду громадської безпеки, лікар вищої категорії Віталій Скороходов запевнив присутніх, що лікарі категорично проти реформи. «Реформа, яка розпочиналася в трьох областях і Києві, вже охопила всю країну і взяла за горло. Закриваються лікарні в Рівненській, Тернопільській, Луганській областях і найбільше — в сільській місцевості. Це називається реорганізацією. Закривається сільська лікарня на 30 ліжок, замість неї призначають одного лікаря сімейної медицини, якого перенавчають із гінеколога чи іншого фахівця за 6 місяців. За кордоном справжнього сімейного лікаря готують 9-10 років, у нас, по суті, змінюють тільки табличку на дверях кабінету. Реформа провалилася.
Щодо швидкої допомоги. У сільській місцевості за 20 хвилин доїхати до хворого абсолютно нереально. До деяких сіл можна долетіти тільки вертольотом, а восени, взимку туди взагалі не доберешся — люди на підводах та санях їдуть до найближчої траси і звідти вже їх забирає «швидка». Це просто катастрофа.
Тут також торкнулися питання запровадження страхової медицини. З 2017 року вона вже планується до повсюдного впровадження. На сьогодні в Україні немає жодної державної страхової компанії чи бодай компанії, де був би державний контрольний пакет. Всі без винятку — приватні. Зрозуміло, що в цих компаніях ніхто не зацікавлений надавати безкоштовну медичну допомогу. Все упирається в економіку. У нас нині державі належить тільки 8-10% власності, 65% економіки в тіні. Якщо введуть новий податок — на кого його буде покладено? З наших податків повинна надаватися безкоштовна медична допомога. Тепер ми будемо платити податки двічі? У нас офіційно 2 млн безробітних, реально — 5-6 млн. Крім того, 14 млн пенсіонерів. Яка їм може бути надана страхова допомога? Їм запропонують страховку на 150 грн, за яку можна буде вилікувати тільки застуду. Звідки держава братиме гроші? У казначействі іноді залишається по 750— 800 тисяч грн в день. У нас сьогодні збирають податки, щоб завтра здійснити виплати по захищених статтях. Наша держава — банкрот. Ми тільки й чекаємо надходжень від МВФ, кредитів. Це катастрофа. Давайте дивитися на ці речі реально».
Олег Мусій: Справжні реформи повинні бути системними
Президент Всеукраїнського Лікарського Товариства, Голова Громадської Ради МОЗ України Олег Мусій наполягає на тому, що системної медичної реформи в Україні поки немає. «Насправді відбувається тільки експеримент у 4-х регіонах відповідно до одного законодавчого акту. Справжні реформи повинні бути системними, а таких в охороні здоров’я України немає. Те, що називають реформою, можна охарактеризувати як приведення існуючого жалюгідного стану охорони здоров’я чи закладів охорони здоров’я у ще більш жалюгідний стан — через скорочення, економії, псевдопідвищення зарплати (яке, насправді, не відбувається, тому що так зване підвищення — лише за рахунок фонду економії зарплати). Додаткових ресурсів на систему охорони здоров’я ніхто не виділяв і виділяти найближчим часом не збирається, тому реформи охорони здоров’я і бути не може. У законі про пілотні регіони вказано, що 2014 рік — це тільки підбиття підсумків експерименту в 4-х областях. Після того, як будуть зроблені висновки, на їх підставі держава має запропонувати з 2015 року зміни до системи по всій державі.
Окрім того, щороку відкладається термін введення тих чи інших передбачених Програмою економічних реформ законодавчих актів. Наприклад, закон про заклад охорони здоров’я. Всі розуміють, що заклади охорони здоров’я зараз взагалі нікому не підпорядковуються, бо вони комунальні. Райони не підпорядковуються області, області не підпорядковуються МОЗу. По суті адекватного управління системою охорони здоров’я в країні не існує. Існує міністерство, яке видає накази, котрі потім всі ігнорують. Потрібен закон про статус закладів охорони здоров’я як самостійних об’єктів господарювання. Так от, у плані економічних реформ було записано — цей закон має вийти на початку 2013 року. МОЗ тричі відкладало його прийняття. І цей проект, який зараз є на сайті, тричі перепогоджувався з органами центральної влади. І на сьогодні цей закон, я переконаний, не буде прийнятий ВР, а це означає, що статус закладів у 2014-15 роках не буде змінений. Закон про медичне страхування насправді не є панацеєю, але він запускає хоча б якісь економічні механізми в системі. На сьогодні система охорони здоров’я — це є базар у найгіршому його вигляді, де є тіньові кошти, тіньовий обіг. Лікарів теж не влаштовує ця система. Кажуть, що лікарі багато отримують. Це стосується 5% висококваліфікованих хірургів, нейрохірургів, акушерів-гінекологів, а 95% лікарів — жебраки. А у нас кажуть: «Усі лікарі погані, бо беруть хабарі, вимагають кошти». Проблема має місце — через відсутність адекватної системи управління охороною здоров’я. З радянських часів нам залишилась система, де єдиний монопольний орган управління — держава, і так до найнижчої ланки. Тож головний лікар ЦРЛ — і цар, і бог, і законодавець. Всі інші — раби чи наймані кріпаки. В усіх країнах Євросоюзу системою охорони здоров’я управляють партнери: держава — у вигляді профільного міністерства — і професійна лікарська корпорація. До ВР тричі подавався закон про лікарське самоврядування, але до сьогодні він не прийнятий. А чи залучені до реформ пацієнти — наглядові ради при закладах охорони здоров’я, опікунські ради, громадські ради, де пацієнт буде партнером у прийнятті рішень? Ні. Але як тоді ми знайдемо людей, які стануть промоутерами реформи охорони здоров’я? Зміна системи управління не прописана навіть у плані економічних реформ. Саме тому, без самоврядування лікарів, медичних сестер, провізорів та без участі пацієнтських організацій називати те, що відбувається, реформою в хорошому розумінні цього слова — ранувато».
Віктор Чумак: Лікар себе реформувати не буде
Радник Міністра охорони здоров’я Віктор Чумак, навпаки, вважає, що покращення в охороні здоров’я відбувається, хоча його темпи не відповідають високому рівню очікування населення, внаслідок чого відсоток незадоволених громадян зростає. Хоча надалі у своєму виступі Віктор Чумак відійшов від теми круглого столу — оцінки медичних реформ, і перейшов до питання забезпечення доступності і якості фармакотерапії. Оперуючи статистикою 2008-2009 років, коли пілотна реформа ще не стартувала, радник міністра зробив висновок: найперша проблема — «розмах самолікування» нашого населення. І основну вину за це Віктор Чумак поклав на безвідповідальність аптек. «Навіть якщо у нас якісні протоколи, лікар правильно намітив тактику лікування, куди пішов хворий? В аптеку, де його запитають: «Ви хочете полікуватися чи зекономити?» Відповідь зрозуміла. Там ви отримаєте «втюхування». Тому що у нас аптеки — це магазини, ніякої акредитації, бо у них ліцензія. Та почитайте, на що у них ліцензія — на торгівлю!» Далі Віктор Чумак вирішив розповісти про зарубіжний досвід реєстрації лікарських препаратів, доцільність реімбурсації як пробного каменя страхової медицини і звинуватив вітчизняну систему, яка «не пропускає» виділені державою кошти на відшкодування вартості ліків від гіпертонії. А до теми круглого столу радник міністра повернувся лише наприкінці свого розлогого виступу — щоб дорікнути лікарям у тому, що вони блокують реформи. «Лікар себе реформувати не буде — він прилаштувався до цієї системи».
Євгеній Найштетик: Половина охорони здоров’я знаходиться в тіні
Як саме лікар прилаштувався до системи, розповідає Віце-президент Всеукраїнської Ради захисту прав і безпеки пацієнтів Євгеній Найштетик. «Існуючий еквівалент праці, котрий нині встановив Уряд, полягає в тому, що 20 пролікованих пацієнтів дорівнюють одній прибраній двірником території, бо зарплата двірника більша, ніж лікаря. Нинішня зарплата лікаря — це по своїй суті або надбавка до пенсії, або базовий оклад для фандрайзера, який клянчить на потреби медицини. Ми говоримо, що держава у нас злиденна, тому така бідна наша охорона здоров’я. Неправда. Якщо у нас 3,2% ВВП витрачається на охорону здоров’я, а при цьому понад 2% — на оборону (що вдвічі більше, ніж у Німеччині, і майже втричі — ніж у Швейцарії, такий відсоток на оборону витрачають тільки ті держави, які ведуть активні воєнні дії), а 0,3% ВВП витрачається тільки на одне відомство — на ГПУ (У Європі такої країни не знайдеш взагалі), стільки ж — на СБУ, то висновки напрошуються інші».
Стосовно успішності чи невдач реформ кожен з учасників круглого столу зробив власні висновки. Та головне, щоб набутий досвід (як негативний, так і позитивний) став компасом не лише для громадської думки, а й для державних рішень, які приймаються у владних кабінетах уже сьогодні, а завтра можуть докорінно змінити наше життя на краще або ж поставити його під загрозу.
