Малярія — хвороба, що лікує

671

У медицині, згідно з думкою класиків, усе має розвиватися еволюційним шляхом, але іноді революційні відкриття здатні вирішити проблеми і подарувати шанс на життя безнадійним хворим. Саме такою виявилася ідея нацькувати малярійний плазмодій на бліду спірохету.

До відкриття та поширення пеніциліну належного лікування сифілісу не існувало, й у пацієнтів, які відмовлялися труїтися токсичними ліками, через 10-20 років після первинного інфікування розвивався нейросифіліс. Найтяжча форма нейросифілісу — прогресуючий параліч, який виникав на тлі невпинної дегенерації нервової системи та перебігав із нападами судом, атаксією і загальним паралічем. Нещасні пацієнти переживали весь спектр психічних розладів: манію, депресію, параною, агресію, втрату пам’яті, дезорієнтацію й апатію, недарма прогресуючий параліч тоді називали також генералізованим паралічем божевільних.

Саме він був основною причиною утримування хворих у притулках та психіатричних лікарнях з кінця XIX століття до 40-х років ХХ. За різними даними, на той час поширеність прогресуючого паралічу в усьому світі серед пацієнтів психіатричних закладів становила від 10 до 45%.

«Батько піротерапії»

Цим безнадійним хворим узявся допомогти австралійський лікар Юліус Вагнер фон Яурегг (1857-1940). Він вивчав медицину у Відні й дуже активно цікавився психіатрією. Помітивши, що психічний стан пацієнтів з прогресуючим паралічем суттєво поліпшується після періоду підвищеної температури тіла, в 1894 році він розпочав експеримент з індукованою лихоманкою, причому малярійний плазмодій не був його першим «препаратом». Дос­ліди проводили за участю пацієнтів з психозами, котрим робили ін’єкції туберкуліну, стрептококів рожі та тифозної вакцини. Цікаво, що генералізований параліч божевільних не розглядали як наслідок сифілісу аж до 1913 року, коли японський бактеріолог Хідей Ногучі довів зв’язок цього стану саме із Treponema pallidum. Варто також згадати, що в 1905 році імунолог Карл Ландштейнер, автор системи груп крові АВ0 і майбутній Нобелівський лауреат, опублікував результати своїх спостережень in vitro, під час яких висока температура тіла знищувала збудників сифілісу.

Стабільні напади лихоманки міг забезпечити хіба що малярійний плазмодій. Отже, Вагнер фон Яурегг мав певні резони протестувати малярієтерапію на пацієнтах із прогресуючим паралічем. В 1919 році він опублікував свої висновки у статті під заголовком «Про вплив малярії на параліч божевільних». Результати були обнадійливими (як на той час): 3 із 9 пацієнтів повністю відновилися, у 3 спостерігали значне покращення стану, ситуація 2 ніяк не змінилася, а 1 помер від малярії.

Відомості про успіх малярієтерапії в лікуванні прогресуючого паралічу миттєво поширилися по всьому світу: якщо плазмодій не вбивав спірохети, то принаймні суттєво гальмував прогресування сифілісу. У наукових статтях почали публікуватися протоколи, детальні описи експериментів та побічних явищ інноваційного лікування. Згідно з результатами одного апостеріорного аналізу 2460 таких випадків у 27,5% пацієнтів після малярієтерапії відбулося значне поліпшення стану. Цей прорив забезпечив австрійцю Нобелівську премію, яку він (єдиний серед психіатрів!) отримав у 1927 році.

Відтоді малярієтерапія перетворилася на окрему дослідницьку галузь. Її почали активно вивчати, у тому числі вдавалися до спроб лікувати в такий спосіб інші психічні захворювання, зокрема шизофренію, маніакально-депресивний психоз, епілепсію тощо. Звісно, ефективність маляріє­терапії ніколи не була проаналізована належним чином — це реально зробити лише у сучасних клінічних епідеміологічних дослідженнях. Однак згадана практика, яка дедалі більше поширювалася світом, допомогла принаймні частині хворих на нейросифіліс прожити довше.

Малярієтерапія, безумовно, не є панацеєю, проте до відкриття і поширення пеніциліну цей метод залишався першою лінією лікування останніх стадій сифілісу. Важливо наголосити, що в ті часи прогресуючий параліч був невиліковним недугом, отже, віталися будь-які відчайдушні спроби його вилікувати, і така ситуація зберігалася аж до закінчення Другої світової війни.

Суперечливий ренесанс

Утім, з часом від малярієтерапії таки відмовилися. Однак на початку 80-х років про неї знову згадали: людство зіткнулося з проблемою синдрому набутого імунодефіциту (СНІД). Оскільки антиретровірусної терапії ще не було, хворі гинули протягом 2 років після встановлення діагнозу.

В 1987 році з’явився азидотимідин — перший противірусний препарат для боротьби з ВІЛ, а за ним й інші противірусні препарати, але, незважаючи на це, експерименти з використанням малярієтерапії у ВІЛ-інфікованих тривали ще у 90-ті та на самому початку ХХІ століття.

В 1997 році китайські вчені опублікували результати дослідження Malariotherapy for HIV patients, у якому застосовували малярієтерапію у пацієнтів з ВІЛ-інфекцією. Ця робота спричинила шквал критики та порушила деякі етичні дилеми щодо застосування інфекційних агентів для лікування психічних захворювань. За основу автори взяли дані з ранніх наукових робіт із застосування малярієтерапії у пацієнтів з нейросифілісом. Вони докладно описали методологію, наприклад, те, що при інокуляції плазмодія застосовували по 10 мл гепаринізованої цільної крові хворого на малярію, а ВІЛ-інфіковані переживали по 10 циклів лихоманки. Також були представлені вимірювання вірусного навантаження, кількості CD4 та концентрації цитокінів плазми. Але, оскільки доклінічних чи клінічних даних, що підтверджували б результати експерименту, наведено не було, цю роботу прирівняли до досліджень з малярієтерапії, котрі проводили на початку ХХ століття. Крім того, невдовзі виявили, що в пацієнтів з ВІЛ-інфекцією, заражених плазмодієм, хвороба перебігала важче, ніж у осіб без коінфекції (що цілком логічно).

Малярієтерапію намагалися також застосовувати в 1990 році для лікування хвороби Лайма: один американський лікар спричинив гучний скандал, відправивши групу хворих на бореліоз із Нью-Джерсі та Техасу до Мексики, аби вони змогли пройти там курс «терапії».

З епідемією лихоманки Ебола інтерес до екзотичних методів терапії знову пожвавився. Метод Вагнера фон Яурегга згадали в Ліберії, де було проведено дослідження за участю 1182 хворих. За даними публікації 2017 року, у пацієнтів з коінфекцією спостерігали суттєво кращий прогноз порівняно із хворими лише на геморагічну лихоманку: серед перших показники смертності становили 27%, серед других — 52%.

Підготувала Любомира ПРОТАСЮК, спеціально для «ВЗ»


Фундаментальні розбіжності

Нобелівська премія не була єдиним здобутком колеги та земляка Фрейда. У 1935 році Університет Единбурга присудив Юліусу Вагнеру фон Яуреггу премію Кемерона, а в 1937 році він отримав золоту медаль Американского комітету з дослідження сифілісу.

Утім, поле діяльності віденського вченого не обмежувалося лікуванням сифілісу. Ранні свої роботи він присвятив терапії кретинізму за допомогою екстракту щитоподібної залози та низьких доз йодину. Також публікував роботи з генетики, судової психіатрії та соматичної етіології багатьох психічних розладів. Як член австрійської ради здоров’я Юліус
Вагнер фон Яурегг допомагав розробляти важливі законодавчі акти із захисту прав психічнохворих та сформулював юридичне визначення божевілля.

Юліуса Вагнера фон Яурегга, як і Зигмунда Фрейда, вважають одним із засновників віденської медичної школи, й так само, як і Фрейд, він намагався лікувати не лише наслідки сифілісу. Утім, не завжди великі мислять однаково — у багатьох питаннях ці двоє консенсусу так і не досягали. Наприклад, не дійшли згоди щодо лікування патології, яку потім назвали б «військовим неврозом», або «контузією», явища досить поширеного під час Першої світової війни: Вагнер фон Яурегг розглядав таких пацієнтів як симулянтів, натомість Фрейд застосовував для лікування душевних травм солдатів психоаналіз. Відомо, що Фрейд різко критикував й інші методи колеги: застосування гамівної сорочки й електротерапію.

Утім, численні студенти, котрі навчалися у Вагнера фон Яурегга, досягли певних успіхів: вони активно публікувалися й практикували. Пізніше сам учений розповідав, що деякі з його учнів, які опублікували достатню кількість наукових робіт, могли б претендувати на Нобелівську премію — якщо не в галузі медицини, то в літературі точно!

Якщо ви знайшли помилку, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Залишити коментар

Введіть текст коментаря
Вкажіть ім'я