Ліцензування лікарів: а судді хто?

Аби просіяти лікарів через «решето професіоналізму», МОЗ пропонує запровадити процедуру їх ліцензування. Та навіть коли хтось і вірить у те, що якість надання медичної допомоги залежить винятково від рівня кваліфікації медиків (а умови їх роботи, забезпеченість ефективними ліками та сучасним обладнанням тут ні до чого), то чому держава узурпує непритаманні їй функції під личиною боротьби із застарілою адміністративною системою? Що ж залишиться в диктаторському решеті?

Микола ТИЩУК, Голова правління Всеукраїнського Лікарського Товариства

Згадана Концепція містить три важливі компоненти. По-перше, у ній відображено усвідомлення того, що чинна система оцінки кваліфікації лікарів, їх мотивування і суспільного визнання застаріла та потребує переосмислення й кардинальних змін. По-друге, визнано необхідність законодавчого врегулювання цих проб­лем. По-третє, з’явилося розуміння того, що найкраще їх вирішувати із залученням механізмів лікарського самоврядування, хоча Концепція відсуває таку можливість «за обрій», мабуть, у «світле комуністичне майбутнє», оскільки чиновники від медицини вбачають у цій демократичній інституції реальну загрозу для свого існування. Тобто МОЗ хоче спочатку «профільтрувати» лікарську спільноту, а потім уже передати частину функцій «відшліфованому» руками чиновників лікарському самоврядуванню.

Щодо суті Концепції, то вона розроблена в дусі кращих радянських традицій: дуже добре проаналізовано проблеми й недоліки, вказано питання, які потребують вирішення, а от конструктивна частина документа «кульгає». Не обійшлося й без курйозних моментів, ймовірно, обумовлених впливом політичної кон’юнктури. Найважливіше те, що занадто велика частка відповідальності за якість медичної допомоги покладається, а точніше, перекладається на лікарів. Хоча автори Концепції й пробують це замаскувати, коли пишуть про низький професійний рівень «певної частини медичного персоналу», у цілому ж текст Концепції і висновки в ній вказують на те, що автори/замовники цього документа бачать корінь проблем саме у кваліфікації лікарів. Але ж це не так! Чи зможе лікар, навіть найвищої кваліфікації, надати високоякісну медичну допомогу в тих умовах, у яких йому доводиться нині працювати? Звісно, кваліфікація лікарів та іншого медичного персоналу, їх мотивація, якість безперервної освіти мають неабияке значення, але певні акценти проекту Концепції вочевидь завищують вплив цих чинників.

Я погоджуюся з тим, що рівень кваліфікації частини наших лікарів недостатній, особливо в аспекті загальної підготовки (кожен фахівець вважає, що йому досить знання свого вузького профілю, а почасти й тих функцій, які він щодня виконує, наприклад, на рівні прийому в поліклініці). Однак у лікарів ще й відсутня мотивація до розширення чи поглиб­лення знань — що з того, що лікар опанує навички високотехнологічного втручання, коли він працює в районній лікарні, де відповідне обладнання ніхто не закупить? Не кажу вже про відсутність мотивації лікаря через низьку оплату праці.

З цього витікає засаднича помилка: у сучасних умовах вирішити питання підвищення якості через зовнішній контроль неможливо в принципі. Часи контролю і примусу залишилися в минулому. Нинішні суспільні відносини, лікарська діяльність, професійні вимоги, наукові здобутки й інформаційні технології надто складні, аби питання якості медичної допомоги можна було вирішити за допомогою «допуску», іспитів, ліцензійних рад тощо. Але ж декому цього так хочеться! Насправді проб­лема якості є системною, і «розбиратися» з нею потрібно комплексно.

До того ж автори документа вдаються навіть до логічної невідповідності. Наприклад, порівнюють статистику материнської смертності в Україні та в низці європейських країн, а також кількість медперсоналу, який приймає пологи, і на цій підставі роблять висновок про те, що високі показники материнської смертності в Україні… однозначно пов’язані з недостатньою кваліфікацією лікарів. Ніхто не враховує й не аналізує того, яким обладнанням користуються українські медики та їх європейські колеги, у якому стані майбутні мами потрапляють у пологові зали чи операційні тощо. Тож подібні висновки є некоректними і неприйнятними для документа подібного рівня. Інший приклад — порівняння кількості лікарів у різних країнах, хоча в Україні обліковується їх загальна кількість, а в європейських державах враховують лише тих, хто займається лікарською практикою і безпосередньо надає медичну допомогу. За корект­ного зіставлення виявиться, що останніх в Україні навряд чи більше, ніж у Польщі, і вдвічі менше, ніж у Німеччині. При тому, що обидві країни скаржаться на дефіцит лікарів, а Україна в цьому плані є їх донором. Тож можна спрогнозувати: після запровадження ліцензування (на додачу до інших негативних процесів, які пришвидшилися завдяки оголошеній медичній «реформі») лікарів в Україні значно поменшає (можливо, навіть удвічі). Тоді про яку якість і дос­тупність медичної допомоги можна буде говорити?

Навіть якщо в процесі такого ліцензування залишаться «золоті кадри», але їх буде вдвічі менше за реальну потребу галузі, вони працюватимуть за двох, і це негативно позначиться на якості медичних послуг: не можна прийняти за 15 хвилин замість одного кількох пацієнтів без погіршення рівня обслуговування. Коли ж МОЗ закриє очі на «неякісні» кадри, і вони прой­дуть процедуру ліцензування (бо інакше настане кадровий колапс), виникає питання: навіщо тоді все починати, якщо результат буде той самий? Чи тільки заради освоєння грантових коштів на створення Ліцензійної ради, розробку тестових завдань і відкриття центрів тестування? Але ж сама процедура вже відбуватиметься за бюджетні кошти! Та й чи зможе Ліцензійна рада із 30 «героїв» захистити процес ліцензування від корупції, навіть якщо того забажає? Ми вже неодноразово були свідками того, як намагалися навести лад у процедурі атестації лікарів: щойно вщухав «вітер революцій», усе знову поверталося на «круги своя».

Цілком погоджуюся з висновками авторів Концепції про те, що існуюча система атестації не стимулює лікарів і не визначає реального рівня їх кваліфікації, а система оплати праці, котра спирається на кваліфікаційні категорії, є застарілою і неефективною, тож її потрібно змінювати. Але найголовніше питання: як це робити і на яку модель переходити, аби не поміняти «шило на мило»? Проб-лема якості медичної допомоги обумовлює необхідність вирішення питань лікарської діяльності в цілому, а ліцензування чи інші процедури контролю є лише окремими компонентами, до того ж не унікальними.

А тепер про головне: чому ми вважаємо Концепцію неприйнятною. Основним інститутом та інструментом, який має бути задіяно для оцінки якості й контролю за діяльністю лікарів, є лікарське самоврядування. Європейський і світовий досвід засвідчує: лікарі не потребують наг­лядачів з боку держави, вони спроможні самостійно вирішувати питання своєї професійної діяльності (як це роблять адвокати, архітектори та представники інших вільних професій). Це загальноприйнята практика: держава віддає в руки лікарів коло питань, які стосуються безпосередньо їх діяльності, і вони несуть за це відповідальність, а обов’язок держави — законодавче врегулювання вказаних питань і забезпечення умов для їх реалізації.

Фактично ж законодавчого врегулювання потребують два питання. Перше: як має бути створена і функціонуватиме лікарська самоврядна організація (для цього необхідний спеціальний закон)? Друге: що таке лікарська діяльність (краще — лікарська практика) і як вона має здійснюватися? Його також ліпше вирішувати на законодавчому рівні. Окремий закон (закони) стосовно цих питань потрібен через те, що професія лікаря — найвідповідальніша і найважливіша в будь-якій системі охорони здоров’я. Тож аби МОЗ насправді було зацікавлене в поліпшенні лікарської діяльності, а не прагнуло досягти сумнівного виграшу у протистоянні з профільним Комітетом Верхов­ної Ради, то воно не обмежувалося б питаннями ліцензування, тобто лише адміністративними заходами, а підтримувало б якнайшвидше прийняття Закону «Про лікарське самоврядування» — це було б дійсно по-реформаторськи і демократично. Саме так, як це передбачено коаліційною угодою, указом Президента України і рішеннями Уряду.

Відомо, що в багатьох країнах Європи діють закони про самоврядні організації лікарів і закони щодо регулювання лікарської діяльності, які містять положення про ліцензування (сертифікацію, апробацію), але не обмежуються лише цими механізмами. Наприклад, у Польщі прийнято Закон «Про право на лікарську практику», який діє дотично до Закону «Про ізби лєкарські», тобто про самоврядну лікарську організацію. Разом вони створюють простір, який забезпечує ефективне функціонування лікарів у національній системі охорони здоров’я. Саме на це націлений законопроект №8250 «Про лікарське самоврядування», який завдяки допомозі наших колег з Ізби лєкарської (Польща) та Федеральної лікарської палати (Bundesrztekammer, Німеччина) розроблено комплексно, тобто він містить не лише питання функціонування самоврядної організації, професійної автономії та відповідальності лікарів, а й розділи, у яких йдеться про лікарську практику, її сутність і умови провадження, професійну відповідальність лікарів, їх безперервний професійний розвиток, сертифікацію. Тобто вказаний проект законодавчо врегульовує і ті питання, які порушено в проекті Концепції про ліцензування професійної діяльності, і широке коло інших питань лікарської діяльності, неохоплених запропонованим МОЗ документом.

Принципово важливим є й такий аспект. Хоча автори Концепції і намагалися довести, що професійне ліцензування лікарів відрізняється від ліцензування господарської діяльності, однак у будь-якому разі це процедура адміністративного контро­лю за діяльністю лікаря, котра прописана зокрема і в Концепції. Тобто ми отримаємо або «лікарів-гвинтиків», що типово для адміністративної системи, або поважних і гідних своєї професії людей, що типово для вільного світу. У законопроекті №8250, який, до речі, було зареєстровано у Верховній Раді України за 2 місяці до оприлюднення Концепції, йдеться про надання права на здійснення лікарської діяльності, а в Концепції — лише про процедуру допуску до неї. Звісно, що у зв’язку із цим остання й передбачає створення спеціального квазинезалежного контролюючого органу.

Щодо запровадження тотального екзаменування лікарів, то воно не обіцяє нічого хорошого і щонайменше не призведе до підвищення якості надання медичної допомоги, чим начебто переймаються автори Концепції. Навпаки, запровадження передбачених документом заходів ще більше відлякуватиме лікарів, і доступність та якість медичної допомоги для незаможних та інших уразливих верств населення погіршиться. Те саме стосується і професійної відповідальності лікарів, яку в Концепції підмінено дисциплінарною. Але ж це різні речі! В українських реаліях це питання має бути обов’язково виз­начено на законодавчому рівні. Дисциплінарна відповідальність чітко описана в чинних законодавчих актах України. Однак у них не конкретизовано визначення того, що таке професійна відповідальність лікаря (незалежно від того, працює він по найму і на нього поширюються норми дисциплінарної відповідальності згідно з трудовим законодавством, чи це фізична особа-підприємець, або ж він здійснює незалежну професійну діяльність — лікарську практику). Щоправда, у Концепції згадується про незалежну професійну діяльність, оскільки така прописана в Податковому кодексі України, однак ця тема не була глибше розглянута, хоча така форма діяльності стосується лікаря як представника вільної професії. Поняття «професійна відповідальність» значно ширше і глибше порівняно із дисциплінарною, до того ж воно відводить почесне місце етичній складовій. Лікарська практика і професійна відповідальність за свою діяльність — це «добровільна ноша», коли лікарі прагнуть досягнути вищої планки, а їх колеги мають їм у цьому допомагати, бо колегіальність є однією з найкращих і найважливіших чеснот лікарського загалу.

Тепер кілька слів щодо того, бути чи не бути атестації. Її таки потрібно скасувати як універсальний механізм для всіх лікарів. Атестація може застосовуватися лише як локальний захід керівництвом медичних закладів або інших установ, де працюють медики (якщо їх власник чи уповноважений орган вважає це необхідним). Тобто власник чи громада можуть створити власну атестаційну комісію або звернутися по допомогу до незалежної атестаційної комісії, агенції чи навіть самоврядної лікарської організації. Якщо буде чітко визначено мету й процедуру такої атестації, вона може виявитися корисною. Але вона не поширюється на всіх лікарів, зокрема тих, які здійс­нюють приватну практику.

Водночас проведення регулярних іспитів для лікарів також є недоцільним. Етап екзаменування має завершуватися з отриманням лікарем сертифіката спеціаліста і початком лікарської практики. Тут слід чітко розмежувати відповідальність держави і лікарської самоврядної організації.

У Концепції досить послідовно описано етапи підготовки лікаря і вказано на необхідність безперервного професійного розвитку. Жодних заперечень щодо цього не виникає. Питання в одному: на якому етапі та якою мірою в цей процес має втручатися держава? Так от, на етапі навчання лікарів її функції та відповідальність є визначальними: вона має розробляти і контролювати освітні стандарти, видавати ліцензії навчальним закладам, затверджувати навчальні програми, організовувати іспити, тобто робити все, аби забезпечити високу якість медичної освіти і підготовку кваліфікованих спеціалістів. Утім, відповідні державні органи також мають дослухатися до думки досвідчених експертів із когорти лікарів і долучати представників лікарського самоврядування до експертизи відповідних регуляторних актів.

Проте з моменту, коли лікар отримав диплом про медичну освіту, лікарська спільнота повинна підключатися до процесу його професійного становлення, починаючи зі стажування (нині в інтернатурі, надалі — у резидентурі). До цього відповідального завдання мають бути залучені кращі лікарі (за відповідну винагороду) — у більшості країн таких наставників також допомагають підібрати лікарські самоврядні організації. Однак і на цьому етапі роль держави все ще є визначальною, оскільки вона регулює діяльність освітніх інститутів і акредитує клініки та практики для проходження резидентури, забезпечуючи високу якість підготовки лікарів, перш ніж вони розпочнуть самостійну практику.

Ключовий момент — одержання лікарем сертифіката спеціаліста. Після цього він стає повноправним членом лікарської самоврядної організації й отримує Свідоцтво на право здійснення лікарської практики за своєю спеціальністю. Тепер він сам і самоврядна лікарська організація визначають, як здійснювати професійну діяльність. Жодних додаткових іспитів, спеціальних комісій, ліцензійних рад! Бо де ж логіка, якщо держава за допомогою навчальних зак­ладів, інтернатури або резидентури вже визнала (до речі, за допомогою складних іспитів), що лікар оволодів професією і став спеціалістом, видала йому відповідний сертифікат, а потім знову сама себе перевірятиме, чи раптом не помилилася? Перепрошую, але свою роль і завдання вона вже виконала! Далі вступають у силу інші механізми контролю та самоконтролю, які не потребують наглядачів і державних контролерів — це вже справа особистої й корпоративної відповідальності лікарів. Як свідчить світова практика, цього цілком достатньо для покарання лікарів, котрі допускають порушення чи вчиняють дії, що компрометують професію. Узагалі ж сучасні моделі охорони здоров’я світу змінюють каральні підходи на мотиваційні системи. У цьому напрямку потрібно рухатися й в Україні. Тобто першим основоположним принципом регулювання лікарської діяльності мусить бути лікарське самоврядування (відповідний закон необхідно прийняти якомога швидше), другим — перехід від адміністративного контролю до розробки заходів стимулювання безперервного професійного розвитку(із забезпеченням відповідних умов для нього), який є єдино прийнятним у сучасних моделях охорони здоров’я. Тож правління ВУЛТ вважає, що запропонований проектом Концепції адміністративно-командний підхід до регуляції лікарської діяльності суперечать європейським принципам професійної автономії лікарів, є помилковим і не сприятиме реальному підвищенню якості медичної допомоги. Більше того, він ускладнить і погіршить умови лікарської діяльності, тобто існує значний ризик зменшення доступності медичної допомоги для громадян.

Основні положення вказаного проекту не відповідають рекомендаціям Всесвітньої медичної асоціації та директивам ЄС стосовно регуляції діяльності вільних професій. Тому пропонуємо Міністерству охорони здоров’я України відкликати проект Концепції професійного ліцензування лікарів, сприяти законодавчому унормуванню та комплексному вирішенню проблем лікарської діяльності відповідності до європейської традиції та світової практики, а також створити робочу групу із залученням експертів лікарських спільнот для опрацювання проблеми забезпечення і контролю якості медичної допомоги та підготовки відповідного системного наказу.

Лілія БАБІНЕЦЬ, завідувач кафедри первинної медико-санітарної допомоги та загальної практики сімейної медицини Тернопільського державного медичного університету, член правління Української асоціації сімейних лікарів, професор

Однак щодо деяких моментів практичної реалізації викладеного в мене виникають сумніви. Чи буде реалізовано намічене і в який спосіб? І чи враховуватимуться при цьому українські реалії, готовність медиків, адже в Україні існують усталені форми організації практичної охорони здоров’я та медичної освіти (у проекті чітко відстежується взаємодія цих ланок)? Бо під час проведення реформ у будь-якій державі необхідно поважати вже існуючі напрацювання, оскільки не можна все визнавати негативним. До того ж українські лікарі, вихованці нашої системи, успішно працюють у багатьох країнах світу, отже, не все в нас так погано. Інше, і чи не найголовніше питання, чи залежатиме втілення згаданої Концепції від економічної складової? Мотиваційний аспект дуже важливий — реалізація концепції професійного ліцензування має відбуватися одночасно з підвищенням зарплати лікарів і поліпшенням матеріально-технічних умов практичної медицини, інакше це призведе до відтоку професійних кадрів за кордон у пришвидшеному темпі, та й без цього взагалі не вдасться реалізувати програму.

Не менш важливий аспект — запобігання корупції. Тому одразу виникає питання: за якими критеріями відбиратимуть 30 експертів Ліцензійної ради? Поки що вони не прописані. Згадують тільки про присутність іноземних фахівців. То вони будуть спостерігачами, експертами чи членами Ліцензійної ради? На мою думку, досвід подібних інноваційних проектів, які реалізували в інших сферах, виявився більше негативним, аніж позитивним, тому добре, аби цих фахівців запросили з країн ЄС, але тільки як консультантів з дорадчим голосом, а не постійних членів комісії. Це дуже важливо, оскільки їх менталітет відрізняється від нашого, а ми маємо виходити з умов держави і сприйняття різних процесів нашими громадянами. Бо стрімкі революційні зміни можуть зламати і те, що маємо.

Наразі достеменно не вирішено й те, як видаватимуть ліцензії лікарям, котрі працюють у системі впродовж тривалого часу, мають певні кваліфікаційні категорії, сертифікати спеціалістів. Розглядається кілька варіантів: визнати їх заслуги і без жодних іспитів та атестацій (на перший період) надати кваліфікаційну ліцензію або ж через Ліцензійну раду провести їх атестацію. Я особисто підтримую перший варіант: не варто й безпідставно підозрювати лікарів із досвідом у низькій кваліфікації, до того ж нові іспити стануть стресовим чинником для осіб старшого віку. Лікарям, які вже здобули першу та вищу кваліфікаційну категорії, потрібно автоматично надати ліцензію до запровадження електронної бази обліку балів професійного безперервного розвитку. А потім усе стане на свої місця. Інакше можна викликати абсолютне несприйняття ідеї ліцензування і навіть соціальне збурення та параліч усієї системи охорони здоров’я.

У зв’язку із цим дуже важливо напрацювати адаптовану систему нарахування балів для об’єктивного оцінювання результатів праці лікарів. Особливо це стосується профільних фахівців, адже на папері можна багато чого записати собі «на рахунок» (участь у конференціях, симпозіумах тощо). А скільки той чи інший спеціаліст надав професійних послуг (наприклад, хірург — провів операцій), якої складності? Важливо, аби найвищу кількість балів лікарі отримували саме за реально виконану роботу за своїм фахом. Вилікував 100 пацієнтів — одержуй 100 балів, а лекцію можна оцінити й у 10 балів, ще й перевіривши, чи вона не була просто «на папері».

На жаль, у Концепції не прописано, як саме формуватимуть Ліцензійну раду — буде вона загальною для всіх спеціальностей чи за певними фахами? Аби не сталося так, що най­масовіші спеціальності (загальна практика-сімейна медицина, педіатрія, екстрена медична допомога) потраплять у невигідне становище, коли квота «вузьких» фахівців у Ліцензійній раді виявиться більшою (на жаль, у нас переважно так і трап­ляється). Тобто якщо 70% лікарів працюють на первинці та в службі екстреної допомоги, то принаймні половина членів Ліцензійної ради має бути від цих ланок. Бо ж чи справедливо, коли хірурги або гінекологи оцінюватимуть рівень кваліфікації сімейного лікаря? Також у процесі відбору кандидатів на членство в Ліцензійній раді потрібно ретельно вивчати їх послужний список, особливо те, чи працювали вони в практичній охороні здоров’я саме за цими фахами.

Занепокоєння викликають і питання становлення резидентури. Якщо мета Концепції — отримати якісного фахівця, тоді потрібні й якісні інтернатура та резидентура. На жаль, нині цього немає — чинна система зазнає фіаско. Інтерни часто-густо просто спостерігають за лікувальним процесом і не мають змоги відпрацювати практичні навички. Тому їх потрібно зарахувати у штатний розпис закладів охорони здоров’я, ретельно розрахувавши кількість інтернів, яку здатні прийняти в тій чи іншій лікарні. Інакше ця новація не матиме сенсу. Тобто треба спочатку дати можливість резиденту, скажімо, майбутньому хірургу, реально провести операцію під наглядом кваліфікованого фахівця або майбутньому терапевту — виконати плевральну пункцію, записати і розшифрувати ЕКГ тощо, а вже потім вимагати від нього певного рівня кваліфікації.

Тому проблему забезпечення адекватності клінічної бази для проведення інтернатури та резидентури потрібно виписати в Концепції окремим пунктом. Утім, це порушить інше питання: чи спроможна Національна служба здоров’я оплачувати резидентуру, бо інакше доведеться зменшувати кількість лікарів, які працюватимуть у державних закладах?

Однак закривати очі на наявні проб­леми не можна. Більше того, МОЗ зобов’язане контактувати з українськими лікарями, організовувати круглі столи задля обговорення Концепції, і це мають бути відверті розмови з медичною громадськістю, а не зустрічі «на замовлення трудящих». Варто було б здійснити анонімне анкетування медпрацівників щодо згаданих питань, а також кандидатів до Ліцензійної ради, бо в такий спосіб найлегше з’ясувати думку щодо тих чи інших нововведень і проблем, з якими вони стикаються у своїй повсякденній роботі. Не можна просто імплементувати зарубіжний досвід, навіть найкращих зразків, у систему, де не вирішені питання верховенства права, остаточно не врегульовані законодавчі аспекти діяльності галузі. Прикро, що всі нововведення запроваджуються фактично на тлі нульової мотивації лікарів. Тому потрібно надати їм бодай гідне місце в системі, інакше найкращих ми втратимо назав­жди. Тож і Концепцію професійного ліцензування лікарів слід запроваджувати дуже обережно, особливо щодо тих, хто вже працює в галузі. Поступово ж можна вирішити всі питання. Як то кажуть у народі, тихіше їдеш — далі будеш.

Микола ДЕЙКУН, головний лікар КЛПЗ «Чернігівський обласний протитуберкульозний диспансер», Заслужений лікар України, кандидат медичних наук, професор Національного університету «Чернігівський колегіум» ім. Т. Г. Шевченка

Навіть на пострадянському прос­торі існує значно простіша процедура. Наприклад, у країнах Балтії запроваджено державний реєстр лікарів. Усі, хто в ньому зазначений, мають право надавати медичну допомогу на території держави, тобто займатися приватною практикою або працювати в державному чи приватному закладі. Кожні 5 років лікар зобов’язаний заявити про те, що він пролікував певну кількість пацієнтів і підвищує свій професійний рівень, зокрема брав участь у певних конференціях, симпозіумах, публікувався в професійних журналах тощо. Для цього йому потрібно написати короткий звіт, а також заяву про те, що він бажає залишатися в реєстрі та продов­жувати займатися лікарською практикою наступні п’ять років. Керівник закладу, який бере на роботу лікаря, з’ясовує, чи є він у реєстрі. Якщо до лікаря виникли претензії, комісія, котра відповідає за ведення такого реєстру на рівні держави, може запросити його на співбесіду і вирішити спірні питання. Я вважаю такий спосіб акредитації найпростішим і найдієвішим, до того ж він унеможливлює адміністративний вплив і жорсткі умови ліцензування.

У Чеській Республіці лікарі отримують дозвіл на роботу за типом ліцензії шляхом проведення співбесіди з чотирьох дисциплін: терапії, хірургії, акушерства та гінекології, педіатрії. Відповідно до складу атестаційної комісії, яка здійснює таку співбесіду, входить лише чотири фахівці із вказаних спеціальностей. Доб­рий результат співбесіди гарантує членство в Асоціації лікарів і право практикувати на території держави.

Жодне ліцензування не убезпечить від ускладнень лікування чи лікарських помилок. Наприклад, у США вони трапляються у 10% пацієнтів, яким надавали медичну допомогу. Однак ці випадки не замовчують, а реєструють, їх розглядає асоціація лікарів, і не з метою покарання, а для унеможливлення їх повторення. Якщо ж пацієнт має претензії до лікаря чи хоче отримати відшкодування, підключаються інші інстанції. За лікарську недбалість карають і лікарські асоціації, виштовхуючи зі своїх лав таких «колег», позбавляючи їх права займатися лікарською діяльністю.

В Україні ж лікарські помилки та факти лікарської недбалості замовчуються, тож і не реєструються. Це роз’їдає систему зсередини, а пацієнти відчувають себе незахищеними. Натомість Міністерство заявляє про низький рівень надання медичної допомоги, по суті, не маючи реєстру таких доказів. Хто заважає його створити? Впровадження ж Концепції професійного ліцензування лікарів не підвищить якості медичних послуг і не захистить пацієнтів від лікарських помилок. Плюсів цього нововведення я не бачу. До того ж в Україні у всіх сферах відбувається децентралізація, чому ж галузеве Міністерство не хоче віддати певну частину повноважень на місця, асоціаціям, і наблизити ліцензування до працюючих лікарів? Чого доброго, завтра нам оголосять, що на ліцензування потрібно їхати до Парижа, аби уникнути корупції.

Та й до Києва не всі лікарі зможуть поїхати, особливо це стосується фахівців передпенсійного та пенсійного віку із сільської місцевості. Що нам робити, якщо в області не вистачає лікарів: потребуємо 500 сімейних лікарів, натомість працює лише 240, та й ті поважного віку. Наприклад, у Срібнянському районі — лише один сімейний лікар! Тож я не розумію, де МОЗ знаходить зайвих фахівців. Можливо, у стаціонарах, бо згідно з планом реформ у нашій області має бути 4 або 5 лікарень інтенсивного лікування, але їх і досі немає, натомість функціонує понад 30 стаціонарних закладів. Однак у більшості районів у таких лікарнях вночі працює лише черговий лікар, катастрофічно не вистачає хірургів, анестезіологів та інших спеціалістів, у деяких — по одному хірургу. І я дуже сумніваюся, що вони поїдуть на міжнародний симпозіум чи конференцію «набирати бали». Хіба що це будуть лікарі-новатори, але їх одиниці, і вони на собі всіх пацієнтів «не витягнуть». А якщо зважити на те, що однією з умов отримання ліцензії є участь у подібних заходах, виходить, що всі інші лікарі не пройдуть ліцензування.

А можливо, і тести для ліцензування лікарів запропонують англійською, аби разом вбити двох зайців: перевірити медичні знання і спроможність навчатися новому на іноземних сайтах? Для молоді це ще під силу (але з часом), а що робити іншим? То було б чудово, аби всі спеціалісти знали англійську, а можливо, ще й німецьку, італійську, французьку, китайську… Однак у жодній країні світу не вимагають від практикуючого лікаря чи випускника медичного вишу знання іноземних мов.

Викликає нарікання й організаційний бік процесу ліцензування. Виконати те, що пропонує МОЗ України, практично неможливо. Ліцензування всіх лікарів однією комісією — це непідйомне завдання. Тільки в нашій області налічується 3 тис. лікарів, а в Україні їх понад 150 тис. Тож аби впоратися з таким напливом, комісії пот­рібно працювати цілодобово майже 10 років поспіль. Якби ліцензія була безстроковою, ще якось і впоралися б, але ж кожні 2-3 роки доведеться все розпочинати заново!

До того ж процедура ліцензування залишається таємницею — у Концепції її не прописано. Усіх лікарів посадять за комп’ютери в один день чи розділять на потоки за спеціальностями, а може, протестують, як школярів на ЗНО? У будь-якому разі індивідуальний підхід неможливий, тож або ця процедура знову виявиться формальною, як іспити для держслужбовців, або лікарю доведеться чекати ліцензії декілька років. А хто тоді замість нього надаватиме медичну допомогу хворим? Хіба що лікар має поїхати в країни Балтії чи Чеську Республіку, аби швидко і без зайвих клопотів отримати там дозвіл займатися лікарською практикою і повернутися додому (бо ж Концепція пропонує беззастережно приймати закордонні ліцензії в Україні). Хоча чи повернеться такий лікар назад? Відповідь очевидна!

Ще один момент, котрий насторожує, — невідповідність деяких положень Концепції чинному законодавству. В Україні процедуру ліцензування проходять суб’єкти господарювання (організації або окремі особи-підприємці). Тобто лікарі працюватимуть не «під ліцензією» медичного закладу, а за власною, а поліклініка здаватиме кабінети в оренду лише лікарям-ФОПам. У США це дійсно так. Там власник приміщення і надавач медичних пос­луг — різні особи, тому пацієнт або страхова компанія оплачує рахунки їм обом: за медичну допомогу й окремо за санітарно-побутові умови. Ідея непогана, хто ж проти того, аби власник приміщення забезпечував нас теплом, водою, світлом, робив ремонти (нині все це — клопіт головного лікаря, який не є спеціалістом з технічних питань), а колектив лікарні займався б своєю справою — надавав медичні послуги. Однак за всієї складності системи в США там також не всі лікарі — приватні підприємці. Зокрема, у стаціонарах запроваджено бригадну форму роботи (іншої не передбачено).

Тобто ми, як завжди, запроваджуємо «ноу-хау»? Адже ніде у світі немає такого, щоб держава узурпувала питання атестації лікарів, усуваючи від цього процесу асоціацію лікарів! З іншого боку, великим упущенням медичної спільноти є те, що вона досі не сформувала єдиної самоврядної організації. Аби всі лікарі стали членами лікарської асоціації, незалежної від МОЗ України, і такої, що була б її опонентом і конкурентом, захищала права і лікарів, і пацієнтів, вона могла б перебрати на себе функції атестації лікарів, ліцензування лікарів-приватників та багато інших повноважень. Бо бюрократ — чиновник МОЗ не повинен тримати всю систему на короткому повідку. Асоціація має сама розробити умови ліцензування, узгодити всі спірні питання із зацікавленими сторонами, забезпечити належні умови для його проходження лікарями.

Утім, міністерські чиновники за бажання можуть розробляти власні проекти і виносити їх на обговорення, однак останнє слово має бути за лікарською спільнотою! Бо якщо залишити в силі ті умови, які МОЗ прописало в Концепції, то частина лікарів, особливо пенсійного та передпенсійного віку у сільській місцевості, узагалі відмовиться одержувати ліцензію і піде на заслужений відпочинок, а той, кому ще працювати й працювати, намагатиметься виїхати на роботу за кордон.

Чи ж маємо право так розкидатися кадрами? Або ж слід рахувати їх укупі з медичними чиновниками, статистиками, працівниками цент­рів здоров’я, лабораторних центрів тощо. Ось укладе НСЗУ угоди про фінансування первинної ланки, тоді й побачить, скільки лікарів «у полях», а скільки осіб з дипломами медиків — у кабінетах. Можливо, тоді перестануть лунати заяви про зайвих лікарів. Бо поки що МОЗ своїм варіантом ліцензування штовхає лікарів на шлях заробітків поза межами України або й узагалі на прощання з професією. Медикам уже й без того обридла бюрократична система, яку Міністерство, на жаль, зміцнює й надалі. Лікарі хочуть реформ, підтримують уніфікацію процесів у медичній галузі, однак вирішення внут­рішніх проблем довіряють медичній спільноті, а не чиновникам.