Лікар у зоні ризику

970

У медичних працівників немає вибору — вони зобов’язані надати пацієнту необхідну допомогу, незважаючи на його психічний стан, настрій та реакцію на зовнішні обставини. Інакше кримінальна відповідальність неминуча. Однак такої не прописано по відношенню до громадян, які виявили агресію проти медиків під час виконання ними професійних обов’язків. Чи це єдина причина того, що напади на людей у білих халатах стають буденним явищем?

Безпека лікаря в Україні це дуже болюча тема

Коли статистика — річ умовна

Час від часу суспільний спокій порушують неординарні події: напади на працівників швидкої під час виїздів на виклики, побиття лікарів стаціонару родичами хворих «за неправильне лікування», застосування сили по відношенню до працівників лікувальних закладів з метою заволодіти нарковмісними препаратами тощо. Часто вони закінчуються смертю та каліцтвом медиків, тож нікого не залишають байдужим, однак обговорюють їх від випадку до випадку. Через деякий час «сплеск емоцій» у ЗМІ вщухає, справи закінчуються нічим, результати розслідувань (як і факт їх наявності) зникають невідомо куди, а медики знову поспішають на виклики, розуміючи, що попереду — невідомість і беззахисність.

Скільки таких випадків — не знає ніхто. Оприлюднена статистика МВС надто скромна, адже до неї потрапляють тільки ті події, які дійсно стали відомими, коли медики чи керівництво закладів зверталося до поліції для подальшого розгляду справ. Однак у разі отримання легких тілесних ушкод­жень чи пошкодження майна медичні працівники зазвичай не звертаються до правоохоронних органів, пояснюючи це відсутністю часу на бюрократичну тяганину і коштів на отримання правової допомоги, — шкірка не вартує вичинки.

Натомість МОЗ нещодавно оприлюднило свої підрахунки: протягом 2013-2017 років зареєстровано 543 випадки посягань на працівників ЕМД (з них 2 закінчилися інвалідністю, 3 — смертю потерпілих). Найбільша частка поcтраждалих — середній медичний персонал, дещо рідше «під роздачу» потрапляють лікарі, однак у зоні ризику — навіть водії швидкої! Найтривожніше, що всі відомства, які бодай хоч якось проводять моніторинг ситуації, повідомляють про неухильне і стрімке зростання частоти нападів на медиків.

А враховуючи заяви працівників швидкої про те, що кожен із них постійно стикається з погрозами, неадекватною поведінкою, хуліганством, агресією, психологічним тиском чи й застосуванням сили з боку пацієнтів, родичів і навіть сторонніх осіб, можна зробити висновок: у разі належної фіксації таких фактів статистика виявилася б прос­то вражаючою.

Тож наразі формується думка про те, що професія медика сама по собі небезпечна і подібні ризики є її складовою, котру потрібно сприймати як належне. Однак це зовсім не означає, що все слід пустити на самоплив — і профілактику подібних інцидентів, і належний захист медиків під час виконання ними професійного обов’язку, і невідворотність покарання для тих, хто вчиняє злочини. Інакше робота в зоні ризику перетворюється на подвиг камікадзе.

Ясновидець — замість диспетчера?

В Україні вже давно говорять про необхідність убезпечити медичних працівників від нападів. Щоправда, здебільшого йдеться про бригади швидкої, які найбільше ризикують у цьому плані. Однак жоден із чинних на сьогодні законів не передбачає системи повноцінного захисту. Тому проблему намагаються вирішувати «точково». Лунали навіть пропозиції надати дозволи на носіння зброї. Однак є й аргументи проти: у країнах, де лікарям екстреної допомоги дозволяють носити зброю, це часто обертається проти них, адже зазвичай нападники краще нею володіють і не зупиняються ні перед чим на відміну від медиків. Та й навряд чи можна уявити картину, коли лікар швидкої заходить у квартиру із саквояжем ліків у руках та ще й зі зброєю напоготові — раптом нападуть.

Передбачити ж поведінку хворого чи його родичів узагалі неможливо, тож попросити супроводу правоохоронців вчасно не вдається. Навіть якщо диспетчер, котрий приймає вик­лик, завбачливо викличе поліцію, коли бригаді потрібно виїздити на місце бійки чи стрілянини, це не завжди вирішить проблему. Адже медики зазвичай приїжджають на місце події раніше за правоохоронців (за протоколом на доїзд відводиться всього 10 хвилин), і чекати за рогом, доки з’явиться поліцейський патруль, вони не можуть. Що вже казати про цілком мирні виклики, які іноді обертаються трагедією! Бо, як свідчить практика, здебільшого напади скоюють особи в стані алкогольного сп’яніння, споживачі наркотиків, пацієнти з психічними розладами, які по телефону можуть здатися навіть гостинними. Дедалі частіше агресію виявляють родичі, не задоволені рішенням чи поведінкою лікаря. Зреш­тою, навіть тяжкий стан хворого може спровокувати його неадекватну поведінку, адже крайнім для нього завжди буде медик.

Аби з’ясувати мету виклику швидкої пацієнтом, потрібно бути ясновидцем або ж змінити алгоритм роботи. Наприклад, на деяких станціях швидкої медичної допомоги самотужки складають переліки проблемних будинків, квартир, де збираються асоціальні елементи, щоб не наступати на небезпечні граблі. Натомість у цивілізованому світі йдуть не шляхом проб і помилок, а в напрямку запобігання їм. Тому в багатьох країнах на виклик пацієнта вирушає кортеж єдиної рятувальної служби, або ж сигнал виклику на «103» автоматично передається на супутні служби. На місце події приїжджають одразу кілька рятувальників, і кожен займається своєю справою, аби швидше вирішити проблему потерпілого. Та й бригада лікарів почувається безпечно.

З подібними пропозиціями на вищі рівні виходили й керівники центрів ЕМД в Україні, намагаючись налагодити прогресивний алгоритм співпраці різних служб бодай у мегаполісах. Однак з усього, що пропонувалося, лікарям швидкої залишили тільки так звану тривожну кнопку. Мовляв, якщо «ваших б’ють» — викликайте. Проте кількарічний досвід користування такою соломиною для потопаючих довів: захист ненадійний.

Чому «западає» тривожна кнопка

Не всі бригади ЕМД мають можливість невідкладно передати сигнал про небезпеку диспетчеру або правоохоронним органам. Ця опція доступна лише в тих областях, де укладено договори з державною службою охорони, а оскільки подібні послуги не безкоштовні, викликати черговий наряд можуть тільки в регіонах, де на це виділяються кошти з місцевих бюджетів. Інший варіант — екстрено повідомити свого диспетчера про напад на бригаду медиків. Однак і він можливий там, де створено центральні оперативні диспетчерські зі спеціалізованими програмно-апаратними комплексами і налагоджено прямий зв’язок із відповідним черговим працівником поліції, а самі бригади укомплектовані мобільними терміналами з «тривожною кнопкою». Та навіть якщо бригада викликає наряд поліції безпосередньо за номером «102», диспетчери цієї служби не завжди почують такий «набат» вчасно — виклики медиків пот­рапляють у загальну чергу телефонних дзвінків до Національної поліції.


Сергій Бараннік, лікар виїзної бригади КУ «Запорізька станція екстреної медичної допомоги»
«Насправді «тривожна кнопка», або пульт виклику наряду державної служби охорони, — це ілюзія безпеки. Бо, наприклад, коли бригада обслуговує багато викликів поспіль, медики можуть не помітити, що розрядився акумулятор пристрою. Та й сама система часто спрацьовує вхолосту. Тому диспетчер на пульті охорони, який приймає сигнал і мав би одразу передати повідомлення групі швидкого реагування, котра патрулює на відповідній території, насправді телефонує диспетчеру швидкої, аби переконатися в достовірності виклику. Той своєю чергою телефонує керівнику бригади швидкої й уточнює, чи їм справді потрібна допомога. Можете уявити цю «перекличку» в той час, коли на медиків уже напали? Тобто шанс, що охоронці приїдуть на виклик тоді, коли в цьому ще є сенс, дорівнює нулю. А якщо медики підтверд­жуватимуть тривожний виклик, то це може спричинити ще й додаткову агресію нападників! Зазвичай поліція приїздить уже на фіксацію травм у медиків. Тому потрібно зобов’язати працівників Національної поліції виїжджати хоча б на потенційно небезпечні виклики разом із бригадою екстреної медичної допомоги».


Анатолій Сидоренко, Голова Незалежної профспілки працівників швидкої допомоги міста Запоріжжя
«Коли раніше поліція ще якось виїздила на виклики медиків з приводу нападів на них, то останнім часом в цьому нам можуть відмовити. Бо якщо закон не зобов’язує поліцію вчиняти певні дії із захисту медиків, будь-які наміри та побажання виконуватимуться в довільній формі та на власний розсуд, свідками чого ми заз­вичай і стаємо. Та й у представників поліції нині також безліч проблем, тож до нас у них руки не доходять. Тому медики намагаються захистити себе хто як може, наприклад, возять у салоні карети кийки або газові балончики, не заборонені законом. Також намагаємося формувати бригади за змішаним типом — чоловіки й жінки. Ми проти того, аби до складу бригади входило тільки дві особи (як це пропонує МОЗ), бо тоді один «стерегтиме» автомобіль, а інший вимушений буде сам іти в темний під’їзд, у невідому квартиру. Як він захиститься в разі нападу? Тим більше що вік наших працівників здебільшого перевищує 50 років, тож навчатися прийомам самооборони їм уже запізно. Тому сподіваємося лише на повноцінний захист з боку законодавства».


Безкарність породжує вседозволеність?

Більшість законодавчих ініціатив, які озвучували до сьогодні, були спрямовані на посилення кримінальної відповідальності за протиправні дії проти медичних працівників.


Сергій Бараннік, лікар виїзної бригади КУ «Запорізька станція екстреної медичної допомоги»
«Кардинально змінити ситуацію можна лише посиливши відповідальність за протиправні дії проти медичних працівників на законодавчому рівні (принаймні до рівня, що передбачений у разі перешкоджання роботі поліцейського), у тому числі й за погрози, завдання психічних травм, не кажу вже про нанесення тілесних ушкоджень. Доки в Україні цього не зрозуміють, марно сподіватися на будь-які позитивні зрушення у вказаній сфері.

Дуже важливо фіксувати випадки правопорушень проти медиків. Зокрема, пропоную включити розділ із даними щодо ушкоджень і травмування працівників ЕМД унаслідок агресивних дій третіх осіб до статистичної форми річного звіту станції швидкої допомоги, оскільки наразі інформацію не збирають, або ж роблять це хаотично. Та статистика для статистики також нікого не цікавить — має бути відповідне реагування, розслідування інцидентів і вжиття дієвих заходів, спрямованих на зменшення ризиків. Якщо медики бачитимуть, що вживаються заходи, аби їх захистити і підтримати, — вони повідомлятимуть про інциденти на робочому місці частіше.

Насильство й агресію ніколи не можна розглядати як невід’ємну складову роботи медичного працівника, тож профілактика цих явищ і боротьба з ними потребує активної участі відповідних державних інституцій усіх рівнів, а не лише системи охорони здоров’я».

Та чи доходить справа бодай до визначення якоїсь відповідальності тих, хто скоїв такі дії?


Наталія Стахова, старший лікар, Голова профкому КУ «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф міста Києва»
«На жаль, навіть офіційні заяви медичних працівників не розглядають належним чином, принайм­ні жодного позитивного рішення на захист медиків та покарання зловмисників я не пам’ятаю. Навіть якщо судмедекс-пертиза підтверджує факт побиття, справа далі не йде. Пам’ятаю, як кілька років тому в Києві було скоєно напад на лікаря-інтерна (ножове поранення в ділянку серця), унаслідок якого він залишився інвалідом, проте винних досі не покарано. Єдине, що йому надали, — відшкодування за «виробниче травмування», але ж чи це вихід? Спілкуючись із закордонними колегами, ми можемо лише позаздрити їх спів­праці з поліцією та адвокації подіб­них випадків».

Світлана ТЕРНОВА, «ВЗ»


Методи самооборони лікарів на роботі, робота з агресією пацієнтів та їх родичів.

Що краще: попереджений чи озброєний?

Кому як не лікарям відомо, що профілактика краща за боротьбу з наслідками. Тому превентивні заходи гарантування безпеки лікаря «при виконанні» були б найдоцільнішими. У деяких країнах лікарів з невідкладних станів чи парамедиків навчають методам самооборони, готують до роботи в умовах стресу та спілкування з неадекватним пацієнтом чи його родичем. Чому такі заходи не приживаються в Україні? Думки з цього приводу розходяться.


Сергій Бараннік, лікар виїзної бригади КУ «Запорізька станція екстреної медичної допомоги»
«Система забезпечення захисту медичних працівників має бути комплексною. І найголовніше в ній — запобігати розвитку критичних подій. Тож потрібно навчати фахівців медицини невідкладних станів завчасно розпізнавати загрози для себе на місці виклику, а також правильно спілкуватися з пацієнтами чи їх родичами в екстремальних ситуаціях, аби уникнути проявів агресії. Світовий досвід роботи парамедиків у небезпечних ситуаціях засвідчив, що це найкращий спосіб себе захистити. Натомість силове протистояння агресії більше шкодить, аніж допомагає. Наголошую: ні електрошокери, ні зброя не врятують медиків від нападників. За статистикою, застосування будь-якої зброї з метою захисту призводить до більш тяжких наслідків. Тож украй необхідно запровадити курс ефективного спілкування у складній ситуації до навчальної програми фахівців медицини невідкладних станів. Так, лікар швидкої певним чином має бути кризовим психологом. Хоча зрозуміло, що і йому потрібна психологічна підтримка, адже в будь-якому разі інцидентів не уникнути — така в нас робота. Тому в штаті центрів ЕМД необхідно створити підрозділи з профілактики та реабілітації працівників, котрі постраждали внаслідок фізичного чи психологічного насильства. Також для цього мають бути виділені відповідні ресурси».


Борис Слонецький, професор кафедри медицини невідкладних станів НМАПО ім. П. Л. Шупика, доктор медичних наук, Заслужений лікар України
«За статистикою 2017 року, в Україні ЕМД надавали 25 тис. лікарів і фельдшерів, тож уявіть, які ресурси потрібно задіяти, аби залучити їх до проходження курсів з психологічної резистентності! Зрештою, фахівців, які майже щодня бачать пацієнтів у тяжкому стані чи смерть, працюють у критичних ситуаціях, повинні швидко й кваліфіковано проводити серцево-легеневу реанімацію на місці події, неможливо чимось налякати, зокрема й загрозою нападу. Тому слід більше дбати про їх фізичний захист. Ким або чим — про це має подумати держава з урахуванням вітчизняних реалій. Відправляти на всі виклики швидкої супровід із поліцейських неможливо, бо їх не вистачає навіть на надзвичайні пригоди та фіксації ДТП, а, наприклад, лише у 2017 році служба ЕМД України обслужила понад 8 млн викликів! Тому я вважаю, що найкращим методом було б забезпечення механізму швидкого реагування з боку поліції, яка має негайно під’їхати на виклик лікарів, отримавши сигнал тривоги безпосередньо від них. Також доцільно було б забезпечити карети швидкої бодай електрошокерами, бо на пневматичну зброю навряд чи можна розраховувати. Економічно це також не збитково, адже в системі ЕМД впродовж року цілодобово задіюється понад 3 тис. автомобілів. Водночас надзвичайно важливо підвищувати культуру населення: воно має поважати лікарів. Сьогодні агресія й незадоволення зашкалюють — люди вимагають безкоштовного лікування, цілодобового обслуговування, виявляють претензії в разі відмови від госпіталізації тощо. І безперечно, на законодавчому рівні має бути встановлено міру відповідальності пацієнта (зокрема й кримінальної) за протиправні дії проти медичних працівників. Якщо ці ключові позиції буде реалізовано в державній політиці — можемо сподіватися на реальний захист медиків».

Якщо ви знайшли помилку, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Залишити коментар

Введіть текст коментаря
Вкажіть ім'я