12 березня 2015 року в конференц-залі Національної медичної бібліотеки лікарям Києва представили ще одного реформатора системи охорони здоров’я із Грузії, який зосередиться на столичному сегменті медичного сектора. Раніше Андрій Урушадзе близько 2 років очолював грузинське Міністерство охорони здоров’я, соціальної політики та праці, змінивши 2010-го на цій посаді О. Квіташвілі. На заході він виступив уже в якості консультанта Світового банку і представника робочої групи з питань модернізації системи охорони здоров’я Києва.
Варто нагадати: 4 березня 2015 року Рада директорів Світового банку затвердила рішення про надання Україні 214,73 млн доларів на проект «Поліпшення охорони здоров’я на службі у людей», і, вочевидь, Андрій Урушадзе є одним з уповноважених Вашингтоном розпорядників перших реформаторських траншів.
Зауважимо, що значна, на перший погляд, сума є не гуманітарною допомогою, а позикою — і буде виділена під 1,42% на 18 років, але якими порціями, поки невідомо.
Звичайно, працівникам медичної сфери хотілося б розуміти, яких конкретно результатів намагаються досягти «запрошені реформатори», проте вже не вперше доводиться відзначати таку обережність останніх у формулюванні цілей і методів їх досягнення, що про головне доводиться читати між рядків.
Всі патетичні реляції Міністра Квіташвілі, а тепер і консультанта Урушадзе про звільнення лікарів із кріпосного рабства МОЗ, про те, що лікарні отримають довгоочікувану автономію, а добросовісні лікарі стануть заробляти більше, медики зустрічають більш приземленими запитаннями: скільки ж ліжок буде скорочено, чи звільнятимуть лікарів, чи закриватимуть лікарні?
Відповімо прямо: українські медики вже ситі досхочу обіцянками попереднього Уряду (наприклад, про те, що середня зарплата лікаря зросте до 10 тис. грн, як запевняла перший заступник Голови Адміністрації Президента І. Акімова), який не провів навіть жодних оцінок того, чи покращила розпочата 2011 року реформа ситуацію хоча б у пілотних регіонах, де вона знаходилася під особистим контролем реформаторів Януковича — Богатирьової.
У профспілкових медичних діячів зі столичних закладів охорони здоров’я, які виступили на диспуті з Андрієм Урушадзе, думка щодо вчорашніх і сьогоднішніх реформаторських змін вкрай негативна: система первинної ланки практично розвалена, приходить черга розвалу вторинки — стаціонарних медустанов.
Голова ж Ради Київської міської профспілки працівників охорони здоров’я Лариса Канаровська нагадала, що кадровий дефіцит у дільничній мережі столиці складає близько 500 лікарів, у київській первинці працює 200 чоловік, старших за 80 років, 10 — 90-річних медиків (а двом торік виповнилося 92 роки!).
Андрій Урушадзе почав свій виступ з того, що Україна витрачає на охорону здоров’я 7,7% від ВВП, що є абсолютно некоректною інформацією: за останні 15 років цей рівень не піднімався вище 3,5% від обсягів ВВП. Але реформатори вирішили до 3,5%, що реально виділяються державою на медичну галузь, додавати неофіційні платежі, якими спонсорують медицину громадяни. Хто і якими методами вирахував суму коштів, яка «переповзає» з кишень пацієнтів до кишень медиків? У 2011 році Голова українського представництва Всесвітньої організації охорони здоров’я Ігор Поканевич заявляв, що держава виділяє на медичну галузь близько 3,5% ВВП, а неофіційні платежі у цій сфері становлять фактично 50% від загальної кількості витрачених коштів, і тепер інформація про «офіційно-неофіційний відсоток» подається з посиланням на дані ВООЗ. Та навіть з огляду на це 7,7% аж ніяк не виходить.
Цей взятий з голови показник дозволяє реформаторам стверджувати, що «українська медична частка навіть вища, ніж у Польщі, Румунії та Естонії, і заявляти в проекті «Медичної стратегії на період 2015-2025 рр.», що «Україна асигнує кошти на охорону здоров’я в пропорціях, порівняних з європейськими, але витрати вкрай помилкові».
По-перше, це не так, а по-друге, варто нагадати: ще на початку 2010-х років державне фінансування охорони здоров’я в розрахунку на душу населення становило 90 доларів, що у 60 разів менше, ніж у США, у 30-40 разів менше, ніж у країнах Європейського союзу, та у 7-12 разів менше, ніж у найближчих сусідів України — Молдови, Білорусі, Росії та Польщі.
Відтепер, з урахуванням девальвації гривні, державні витрати на медицину порівняно із західними знизяться ще істотніше, а із зубожінням населення напевно зменшаться й «чорні каси». І як у цій ситуації обійтися без подальшого скорочення персоналу, ліжок та лікарень — зовсім незрозуміло.
Однак у своєму виступі Урушадзе зробив акцент на тому, що жодних скорочень і закриття лікарень не буде — боятися нічого. Що це, як не намагання замилити очі медичній спільноті? Адже в самих програмних реформних документах недвозначно говориться про необхідність масштабних скорочень. Реформатори з перших рядків указують на надмірну кількість лікарень у державному секторі (2200) і повідомляють, що «кількість ліжок в Україні вдвічі вища, ніж в ЄС, а тривалість стаціонарного лікування довша на 50%».
Далі в «Стратегії» йдеться про плани злиття лікарняних установ («у невеликі мережі під єдиним управлінням незалежними менеджерами») і навіть про скасування бюджетних асигнувань у сферу медичної освіти й необхідність розпрощатися із залишками медичної науки («необхідна поступова відмова від утримання освітніх та наукових закладів»).
Пакет послуг, який буде фінансуватися за рахунок державних коштів, стиснутий до 4 пунктів:
- щеплення, профілактика туберкульозу і ВІЛ;
- лікування психічних захворювань;
- лікування орфанних хвороб;
- ургентне лікування уразливих груп населення.
Як бачимо, навіть про державні програми кардіологічної та онкологічної допомоги вже не йдеться, незважаючи на те, що це найбільш смертоносні для населення України хвороби.
І єдине, що заважає таким радикальним перетворенням, це стаття 49 Конституції, яка гарантує громадянам право на медобслуговування. Але з приводу цієї заковики реформатори також поміркували й обережно вказали в проекті «Стратегії», що «стосовно статті 49 Конституції має бути знайдено, можливо тимчасове, рішення», бо її «буквальне тлумачення виключає будь-які намагання реформувати систему», адже згідно з цією статтею «існуюча мережа медзакладів не може бути скорочена».
«У ваших лікарень величезні можливості, адже вони мають величезні площі, на яких можна розмістити ті сервіси, які дозволять отримувати додаткові позабюджетні гроші, велика кількість земельних ділянок, — оптимістично продовжував грузинський реформатор. — Наприклад, хоспіси, масажні кабінети, відділення естетичної медицини…» Не зовсім зрозуміло, як можна заробити «додаткові гроші» на хоспісах. Та й марно розраховувати на те, що кияни масово понесуть останні «кровні» у масажні кабінети і відділення естетичної медицини.
Голова столичної профспілки Лариса Канаровська поставила питання руба: «Ви заявляєте про створення якогось міського медичного фонду, але з яких джерел він буде наповнюватися? Звідки з’являться гроші, якщо вже 83% населення перебувають за межею бідності? Хто буде відповідати за кінцевий результат цієї реформи? Хто буде нести кримінальну відповідальність за провальні результати реформи?»
«Посадити за ґрати можна тільки за порушення закону, — не забарився з відповіддю на останнє запитання Урушадзе, але йому все ж довелося згадати, що безболісних реформ не буває і що, наприклад, у Литві в ході європейських змін на краще довелося закрити всі пологові будинки, де приймали менше 300 пологів на рік. — Але імплементувати досвід іншої країни у вашу ніхто не збирається».
У чому ж причина такого прохолодного ставлення грузинських міністрів-реформаторів до власного досвіду, досвіду перетворень медицини в Грузії — якщо він такий успішний, то чому б його і не імплементувати? Чи насправді досвід не такий уже передовий, як прийнято вважати?
Цікаво, що не так давно у світ вийшла книга про реформи охорони здоров’я, здійснені в Грузії після Революції троянд, написана у співавторстві колишнім міністром економіки Грузії Кахою Бендукідзе, екс-міністром охорони здоров’я Андрієм Урушадзе та американцем Майклом Д. Таннером з Інституту Катона (Вашингтон). Видання «Реформи охорони здоров’я в Республіці Грузія: від радянської руїни до охорони здоров’я на ринковій основі» вийшло англійською та українською мовами.
В книзі Андрій Урушадзе, зокрема, розповідає про те, як «звівши до мінімуму роль держави в повсякденному адмініструванні медичних послуг, Міністерство охорони здоров’я Грузії різко скоротило витрати на бюрократію… Більшість держорганів були або ліквідовані, або скорочені. Штат Міністерства був скорочений на 60%, всі управлінські підрозділи з’їхалися в одну будівлю, звільнивши тисячі квадратних метрів для комерційного використання… Була закрита Державна інспекція з санітарного нагляду — найбільш корумпована галузь системи охорони здоров’я. Відбулася повна приватизація лікарняного сектору, що стало шоковою терапією для майже зруйнованої лікарняної інфраструктури країни».
Вочевидь, подібна шокотерапія чекає й на Україну. Що б там не казали грузинські реформатори про унікальні підходи, яких потребує наша держава, спиратися вони будуть, звичайно ж, на власні досягнення — вже хоча б тому, що більше їм спиратися немає на що.
Тим паче, що висновок згаданої американської книги про грузинські реформи відповідний: «Саме Грузія з її агресивним підходом до реалізації ринкових реформ може стати моделлю для європейської системи охорони здоров’я».
Роман Барашев, спеціально для «ВЗ»
